BEGIN:VCALENDAR
VERSION:2.0
PRODID:-//Одеський літературний музей - ECPv5.4.0.2//NONSGML v1.0//EN
CALSCALE:GREGORIAN
METHOD:PUBLISH
X-WR-CALNAME:Одеський літературний музей
X-ORIGINAL-URL:https://museum-literature.odessa.ua
X-WR-CALDESC:Події за Одеський літературний музей
BEGIN:VTIMEZONE
TZID:Europe/Kiev
BEGIN:DAYLIGHT
TZOFFSETFROM:+0200
TZOFFSETTO:+0300
TZNAME:EEST
DTSTART:20230326T010000
END:DAYLIGHT
BEGIN:STANDARD
TZOFFSETFROM:+0300
TZOFFSETTO:+0200
TZNAME:EET
DTSTART:20231029T010000
END:STANDARD
END:VTIMEZONE
BEGIN:VEVENT
DTSTART;TZID=Europe/Kiev:20230124T110000
DTEND;TZID=Europe/Kiev:20230531T160000
DTSTAMP:20260421T185910
CREATED:20230414T142843Z
LAST-MODIFIED:20230414T143323Z
UID:34910-1674558000-1685548800@museum-literature.odessa.ua
SUMMARY:Виставка до 125-річчя Володимира Сосюри «Я– син моєї трагічної\, прекрасної нації»
DESCRIPTION:  \nВ Одеському літературному музеї відкрито та діє виставка присвячена 125-річчю Володимира Сосюри. На виставці представлені автентичні експонати: особисті речі письменника\, рукописи\, фото\, раритетні видання. Запрошуємо всіх\, кому цікава українська література 20 століття \n  \n________________________________________________________________________________________ \n  \nЮнацькі роки поета Володимира Сосюри\, від дня народження якого 6 січня виповнилося 125 років\,  могли б стати у пригоді для сюжету пригодницького роману\, а історія його родоводу – для роману любовного. \nУ автобіографічній повісті «Третя рота» він писав про батьків: Мати моя була дуже легковажна і романтична. <…> Вона з походження була (чоловіча лінія) сербіянка\, хоч прізвище у неї було Локотош\, що угорською мовою значить — “слюсар”. Мабуть\, у матері була і угорська кров. По жіночій лінії вона була єврейкою і українкою. \nБатько мій був з походження (чоловіча лінія) француз\, — правильно прізвище “Соссюр”\, навіть з приставкою “де”. Пономаренко Пантелеймон Кіндратович\, який читав початок цього роману\, сказав мені\, що я ніякий не француз і що правильно моє прізвище не “Соссюр”\, а “Сюсюра” (і відкіля він це узяв\, бо в документах нашого колишнього волосного правління я дійсно записаний на прізвище “Сюсюра”)\, що у нього був друг його батрацької юності\, козак із Кубанської станиці Брюховецька Сюсюра\, що в тій станиці майже половина Сюсюрів». \nВ історії родини Сосюр  – і палке кохання\, і викрадання нареченої\, втечі і погоні. Можливо\, саме ця романтичність відбилася пізніш на любовній ліриці Сосюри – попри все жахіття\,  що пережив він під час громадянської війни. Як і багато хто у ті часи\, був він гайдамакою і комуністом\, ходив і з оселедцем\, і з червоною зіркою. \n  \nНаприкінці 1919 року хворий на тиф Сосюра потрапив до Одеси.  І саме наше місто мов навпіл розділило його життя. \n  \n«Одеса. \nЗ вокзалу я пішов з високою температурою босий по грязі дивитися на море. \nВоно майже замерзло\, і над ним тихо і срібно літали чайки… \nПовезли до шпиталю. \nЛежу на сніжно-білому ліжкові покірно й тихо\, весь в огні… \nКораблі Антанти б’ють по червоних лавах… \nНад городом шумлять набої… \nЧервоні близько… \nМи дивимося з вікна на вулицю\, через яку тривожно перебігають фігурки людей з багнетами. Деякі не встигають перебігти й падають. На тлі тривоги бою вони лежать страшно нерухомі. Іде стрільба». \n  \nВідомо\, що  перші  вірші Сосюри написані російською мовою. У  спогадах Сосюра наводить різні версій того\, коли саме він почав писати українською. За однією з них  – саме за порадою Едуарда Багрицького. «…Я познайомився з Юрієм Олешею\, з поетами Шенгелі і Багрицьким\, які в світлі і добрі руки взяли моє серце і показали йому дорогу в блакитне небо поезії». \n24 червня 1920 року в газеті «Одесский коммунист» був надрукований вірш «Розплата». \nСосюра писав про   Одесу у автобіографічній повісті «Третя рота»\, яку розпочав у 1926 році: \n«Але море було таке чудесне\, і увечері на Дерибасівській вулиці золотою ниткою тремтіли в небі ліхтарі\, а повітря було ніжне\, тепле й бархатне\, і я роздумав умирати. Я познайомився з одеськими поетами\, вони прийняли мене в свій гурток. Раз на тиждень у нас були читки віршів. Я був такий соромливий. Особливо мені було соромно\, що у мене білі обмотки. Одного разу я читав вірші\, а через піаніно на мене дивилася смуглява дівчина в буржуазному вбранні\, у неї на шиї було янтарне намисто. Взагалі на мене дивилося багато дівчат\, і од того мені було соромно ще дужче. … \nІ взагалі всі ці буржуазні жінки\, що любили мої вірші\, дивилися на мене\, як на дикуна\, на наївного дикуна\, що нагадував їм героїв Гамсуна\, і це мене одштовхувало од них\, бо я ж був червоноарм і в мене душа була зовсім не така\, як вони уявляли: я таж любив красу і розумів її. А вони до мене підходили дико й страсно. їм\, мабуть\, набридли оті руді жевжики\, що їх оточували\, бо вони вміли тільки піднімати хустки та говорити французьким прононсом. І їхні кавалери не пахли кров’ю\, як мої губи. Вони казали\, що у мене “одухотворенное лицо бандита” і не вірили мені\, що я ще не вбив ні одного чоловіка. А в місячні ночі вони ходили зі мною до моря. Було вже літо. Природа була така незнайома й чудно мене хвилювала». \n  \nТака була перша зустріч Володимира Сосюри з Одесою. У подальшому  житті Сосюри буде і визнання\, і кохання\, і нападки критики. Звичайно\, як кожен радянський поет\, який хотів не лише писати вірші\, а й  друкуватися\, Сосюра не міг не писати вірші про Леніна\,  соціалістичне будівництво та подібні до цього. \nАле попри все  Сосюра лишався поетом\, для якого головне – кохання\, чи то трагічне\, чи щасливе. \n«Так ніхто не кохав. Через тисячі літ\nлиш приходить подібне кохання.\nВ день такий розцвітає весна на землі\nІ земля убирається зрання…» \n«Якби помножити любов усіх людей\,\nту\, що була\, що є й що потім буде\,\nто буде ніч. Моя ж любов – як день\,\nне знають ще чуття такого люди». \n  \nРанній Сосюра\, – швидше\, вірші його – по-весняному ніжний\, по-осінньому тривожний\, по-літньому палкий\, по-зимньому замріяний. А ще – неочікувано іронічний. \nІ не лише степ у його віршах\, а й море\, з яким він зустрівся в Одесі. \n  \n  \nОлена  Яворська  \n  \n  \n  \nВолодимир Сосюра \n  \n*** \nБезладно торохтить по бруку день бездумний\, \nДе порох голубий та цокоти копит. \nЗмарнілий небосхил роздерли нагло труби\, \nде ластівки кричать про сонце та степи. \n  \nО липень золотий!.. Твої байдужі очі\, \nНагадують мені холодний блиск озер \nІ ранок голубий\, де спів тремтить дівочий\, \nМов листя золоте розхристаних берез… \n  \nДе море шарудить\, над срібним пляжем трави \nІ шелестіння слів коханих та простих…. \nО теплий ночі блиск і блиск очей лукавий\,  \nДе у колисці вій гойдався молодик!… \n1921 \n  \n  \n  \n  \nСтеп \n  \nХодить Степ. \nЗамислений Степ. \nА на ньому синій-синій жупан. \nЗа туманом – туман \nі татарські загони… \nРозсипається степ синім дзвоном… \nГей\, крізь вітер і ніч бліді руки простяг \nі поклав \nНа Чумацький  на зоряний Шлях… \nБліді руки простяг… \nХодить Степ. \nЗамислений Степ. \nА на ньому синій-синій жупан. \nЗа туманом – туман. \n1922 \n  \n*** \nМагнолії лимонний дух\,  \nсолодкі мрії олеандри… \nА в небі огненні гранати\, \n і мислі зоряно цвітуть… \n  \nО моря гул! О моря гул!.. \nІ шарудіння хвиль на пляжі… \nА там панелі ще в снігу \nЙ морозу огневі масажі. \n  \nМи хвилі любим\, хвилі любим. \nСамі народжені од хвиль.  \nО\, притули вишневі губи \nТи до моєї голови! \n  \nХвилини бій хвилини бій… \nЯ чую\, як біжать секунди\,  \nя бачу космоси в траві\,  \nв твоїх очах – заграви бунту. \n  \nМагнолії лимонний дух\,  \nсолодкі мрії олеандри… \nА в небі огненні гранати\, \n і мислі зоряно цвітуть… \n1923 \n  \n  \n  \n*** \n  \nТак ніхто не кохав. Через тисячі літ\nлиш приходить подібне кохання.\nВ день такий розцвітає весна на землі\nІ земля убирається зрання… \nДише тихо і легко в синяву вона\,\nпростягає до зір свої руки…\nВ день такий на землі розцвітає весна\nі тремтить од солодкої муки… \nВ’яне серце моє од щасливих очей\,\nщо горять в тумані наді мною…\nРозливається кров і по жилах тече\,\nніби пахне вона лободою… \nГей\, ви\, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!..\nДе ви бачили більше кохання?..\nЯ для неї зірву Оріон золотий\,\nя — поет робітничої рані… \n  \nГлянув я на море – засиніли чари… \nМов проміння в хвилі\, розгубився я. \nМоже\, це не море\, не янтарні хмари\,  \nне кармінний обрій\, а душа моя?! \nМоже\, це не море\, а твоє волосся\, \n і такий маленький я на нім лежу… \nА воно круг мене райдужно сплелося\,  \nтишина круг мене\, тільки хвилі шум. \nМоре\, моє море\, я – в твої обійми\, \nМолодим дельфіном на валів ряди. \nВийми мою душу\, серце моє вийми  \nі над Оріоном рвійно засвіти. \nА од них на тебе з вишини проміння \nкрізь холодні груди вічно засія.  \nІ в твої незнані зоряні глибини \nна промінні тому опущуся я.  \n1924 \n  \n*** \nЛюблю я море в шумний час прибою\,\nколи воно за валом вал жене.\nАле ще дужче в чарах супокою\nлюблю я море мрійне і ясне. \nЛюблю тебе\, коли ти балаклива\,\nяк не любив я так іще раніш.\nАле ще дужче\, мавко пустотлива\,\nлюблю тебе тоді\, як ти мовчиш… \n  \n  \n*** \nЦе було на острові Цейлоні\,\nде цвітуть веселкові гаї.\nЦілував вузькі мої долоні\nватажок із племені Аї. \nОбережно брав мене за груди\,\nзаливався з радості плачем…\nІ тремтіли стріли у отруті\nза його похиленим плечем… \nА коли на сходи пароплава\nя зійшла… О море\, о любов!..\nЯк його не кликала\, не звала\,\nватажок за мною не пішов. \nЦе було на острові Цейлоні\,\nде цвітуть велекові гаї.\nНе цілує вже мої долоні\nВатажок із племені Аї. \n  \n 
URL:https://museum-literature.odessa.ua/events/vistavka-do-125-richchya-volodimira-sosyuri-ya-sin-moyeyi-tragichnoyi-prekrasnoyi-natsiyi/
LOCATION:Одеський літературній музей\, вул. Ланжеронівська \, 2\, м. Одеса\, Україна
ATTACH;FMTTYPE=image/jpeg:https://museum-literature.odessa.ua/wp-content/uploads/2023/04/afisha-SOSYURA-A1-rukr-scaled.jpg
END:VEVENT
END:VCALENDAR