Олекса Влызько родился в 1908 году в с. Коростень, ныне Новгородская область. Высшее образование получил на языково-литературном факультете Киевского института народного образования. Печатать О. Влызько начал с 1925 г. (журнал «Глобус»). В 1927 г. вышла первая книга его стихов «За всіх скажу». Последнее прижизненное издание «П’яний корабель: Морські вірші» (Харьков-Киев: Литература и Искусство, 1933). 14 декабря 1934 О. Влызько был расстрелян. Реабилитирован в 1958 году.

 

ІРОНІЧНА УВЕРТЮРА

Від важкої трамонтани

тріпотять

серця і райни

і суровий владар – вікінґ –

свій провадить корабель.

Він проходить у тумані,

обминаючи Одесу,

де живі, буденні люди

атакують скумбрію.

Не вдаватися в усмішку.

Я не вірю у леґенди.

Сивий вікінґ –

тільки пісня

у рибальчиних устах.

Ередья співав сонетом

про бретонку ідилічну,

ну, а я –

про одеситку –

трамонтану

і пісні!

І – повірте –

сто раз легше

оспівати синь Бретані,

ніж схопити кольорити

одеситок

і розмов,

що трактують про кохання

і до речі, – про затоку,

що над нею –

трамонтана,

а під нею –

скумбрія!

Люди добрі!

Пожалійте!

Про подібні гарні речі

можна мріяти і далі, –

без початку,

без кінця!

Над хорошим Чорним морем

тріпотять

серця і райни

і суворий владар – вікінґ –

свій провадить корабель.

Він проходить у тумані,

обминаючи Одесу,

де живуть буденні люди

і найкращі із жінок!

ПОРТ

Одплив

буденний сказ,

немовби

шумний катер,

за брязкіт ланцюгів

сховалася іржа,

і знову в морі день

упав

за елеватор,

над бортом золотим

канатом з-під ножа.

О, тихий порте мій, –

вечірня заводь

трансу,

що серце

і думки

за рейдами запер,

де віє

з-поза плеч

м’язистим ренесансом,

та з люльок, –

за димком, –

пахучий канупер.

Люблю твоє лице,

і ці

поснулі стяги,

і скромний орнамент

бетонових аркад,

…а десь

такі ж, як ти,

цвітуть архіпелаги, –

романтика моя

залізних естакад.

Химерно?!

Правда?!

Так?!

Яку ж ліпити норму

на серце молоде –

зрадливу оболонь?!

Привіт тобі,

привіт…

І бурі

бурі,

шторму!

У нас з тобою

все

…за тишею –

вогонь!

Екатерина Хоменко