Борис Нечерда — один из самых талантливых украинских поэтов ХХ столетия. Его поэзия, основу которой составляет народная традиция и украская культура, естественно относится и культуре европейской — по выразительности слова, сложности метафорического строя и силе поэтического воздействия.

Сорок лет (с 1958 по 1998 год) Борис Нечерда жил и работал в нашем городе. Одесса должна гордиться тем, что становление украинского поэта, действительно европейского уровня, свершилось именно здесь.

Талант поэта был оценен его современниками слишком поздно. В 2000 году Борис Андреевич Нечерда стал лауреатом премии им. Т. Шевченко. В том же году была учреждена литературная премия его имени.

Не содержат эти строки реальной жизни, мыслей, надежд, жизни сердца поэта. Борис Нечерда жил беспризорно и беззащитно, не накапливая состояния материального. Но не в стихах, но не в творческой жизни!

Нет в стихах Нечерды банальности и конформизма. Чтобы читать их, нужна работа души и ума, а, чтобы писать?

…Звідки

з’явилось мені, ким-чим

так неждано дано

оце обтяжливе вміння, хист

зазирати до чужих майбуттів?

Не только чужие судьбы предсказывал поэт. Последняя поэтический рукопись была названа им «Последняя книга» (Одесса, Астропринт, 1998).

Украина, Бог, одиночество, любовь и смерть — сквозные темы последней книги.

Такая открытая исповедальность, которая дается дорогой ценой боли  душевной, обжигает. Когда читаешь стихи «Последней книги», пронизывает почти физическое ощущение боли. Это «іудин поцілуй» печали, «зашпори серця».

В книге размышления о «недобрых временах» наших, о народе нашем, о прошлом и современном страны и человека. И есть надежда, что

Іще нічого не втрачено,

сестро моя Україно,

бо ж і з байстряти можуть-переможуть люди,

і щонайперш – окрилені духом

за нинішнього роїння петард.

Философский, сложный ассоциативный строй возносит «Последнюю

книгу» до лучших экзистенциальных примеров. Внутреннее бытие поэта, то непознанное в человеческом «я», в результате чего человек становится неповторимой личностью, иногда попадает под «бритву Окхема».

Свою последнюю книгу напечатанной поэт не увидел. Планировал он ее немного другой, более полной по содержанию, с другими иллюстрациями и предисловием своего друга — поэта Тараса Федюка. Но по разным причинам книга вышла без 18 стихотворений, с иллюстрациями другого художника и без предисловия Т. Федюка. Это не сделало книгу менее интересной для нас, читателей, а может и помогло выявить именно существенное и цельное содержание подборки.

Но истина «рукописи не горят» нашла подтверждение и в нашем случае. Различными путями, от разных людей собрались в музейных фондах два полных варианта «Последней книги», которые составлял сам поэт, а также черновики сборника — самодельные книжечки, которые делал Борис Нечерда и вписывал своим аккуратным почерком новые стихи.

Нельзя этот задел оставить неопубликованным.Представляем неизданные стихи Бориса Нечерды в том порядке, который  предлагал автор, сохраняя особенности авторского правописания.

После «Клепсидры» должно быть стихотворение «Перекати-поле»:

Перекоти поле моє поле

Хай тягар із пліч я скину

І нехай перечепиться погляд

Об черлені шоломи скифів

Перегорни мої перелоги

Вщерть усіяні стрілами та мечами

Перекотиполе перекоти перемоги

Що даються раз і невчасно

Перекотиполе одного й зичу

Посеред радощів і болів

Аби добулося до слави житниць

Наше з тобою перекотиполе поле.

 

После стихотворения  « Мить тревоги» автор планировал  «По воду»:

Наверзуть, набалакають… Ох уже ці закидони

з натяками! Замість стулити прохання:

загартовуй душу, йдучи суходолом,

уздовж і поперек захаращеним барханням;

так чесніше б, оскільки вам я живий потрібен,

попри наші недолю блювання прозорі.

…Ідучи суходолом, почуваєшся в шкурі риби,

викинутої не лише на берег, а – в лепрозорій,

де лікарець у валянцях і шапці з мохеру

шпетить спеку та людям награє на лютні!

Кров, і до того холодна, тече – мов гелій,

котрому суджено впасти в нуль абсолютний.

Де вже «загартовуй душу», коли наглухо рота

замуровано спрагою? Й нема того, щоб вчасно

око перевіряло, що там собі здуру на химородив

слух, одпущений на вільні хліба здобичарства.

Мед яріє, вощина тече! … Злукавлю

і для контрасту цапа наміряю, козлища.

Вареники з вишнями? Ні хай із сливками,

можна з угорками – в роті від них кисліше.

Дивні діла твої, Господи! Багатоходові

марення наяву: у Каракумах – Бердичів?

Ключицею ріжеш хурджин (ідучи суходолом),

зроблений з двох смердючих бурдючин.

Якби не ялові «кімри» на ногах і не деренч

порожньої фляги над куприком, і не брак харчу,

то був би з мене цілком умиротворений дервіш,

що добувся до Мекки й ось вертає до дому з хаджу.

Але все навпаки, бо плуганюся з дому в пустелю –

з-від садків у хрущах у нікуди чорт мене квапить.

… Все один та один, під ярилом нестерпно

чорним, яко священний камінь Кааби.

Я висх і спрозорів, зроговлені ніздрі та пучки,

то де ж вона, пастка, з епохи басмацтва колодязь?

Упасти б, розпастись і кості навбіч настовбурчить,

і най би на кості кобра котрась накололась!

Аж ось на узвишку… З узького серпа бархану

я бачу та й бачу! і сіль утрачає свій дошкул,

і твердне щокрок уречевлена фата моргана,

і пахне людьми і ставком! Я вийшов «на точку»,

я вижив! …Я здужав, як може – лише худоба.

На радощах зайве довбешкою чумно поводжу,

йдучи суходолом, щораз і лише суходолом –

по смерть, по життя. І по себе.

І звісно ж – по воду.

 

После «Немало вод замерзало…» – «Снився мені Щербицький»:

Снився мені Щербицький. Раяв, що є резон

поміняти жар-птицю на страуса і пісок.

Гуд дей, екселенсе! Гадаю, щоб заховати й Москву,

ми в Україні доволі маємо того піску.

 

Далее  «Колобродить туман коло броду»:

Колобродить туман коло броду

При зеленій траві при млині

насилає удачу народу

І не надто багато мені

Колобродь веселися злягайся

із людьми і не тільки з людьми

Але прошу тебе не злякайся

Перед вітром чорном і крильми.

 

После стихотворения «Сходило сонце. І мисль…» –

Тут, де я живу, тепер поліття,

з півночі злітається пташва.

Позичаю звичаї й слова

у туземців – висохлих на паліччя.

Бог у них на дивне ймення Вав.

А під божки на одне обличчя:

що не ідол, то нечиста твар…

Та мені втручатися не личить.

Вчу їх як гарпунити акул

і печінку в затінку в’ялити

Що там ще? Мені з тутешніх курв

виділили хвацьку і струнку, –

певно що родить на Великдень.

 

Далее  «Забалакало до мене сонце»:

Забалакало до мене сонце, бо йому було ні з ким,

понаставляло на мене рум‘яні щоки та боки,

бідкалося, що живу я низько,

в іншому разі гайнули б удвох до Бога

на мед з огірками, на вареники з вишнями,

на сумирну говірку під квасну брагу…

Куди мені, смердові, до Всевишнього?

Най-би в корчажжі намацую раків.

Куди мені, смердові, бо смертен єсмь,

із Усевишнім на рівних глаголити?

Єсмь підлий ратай. Увумник єсмь.

Осторонь стоячи попід Голотою.

Осторонь – то не означає «забуть».

Осторонь лишень задля схову роду.

Не гнівайся на мене, Господи, за неправедну путь,

коли я не затворив Віфлеємські ворота.

Много на мене накинеш. Тих або сих гріхів.

Много мені завважиш: тут був неправий…

Савва та Йов писали біблійні стихи.

А я на той час лопату правив.

Де більший гріх? І чім?

Розтлумач-но мені, Всевишній!

Батько мене научив:

спершу посій – потім вижни…

Я вижав усе, що було і більш.

Все вижав…

Чого ж тобі, Господи, тепер, Тобі,

заманулося з моїх вижниць?

Хай обіймаю спітнілу жону,

що спородила синів мені семірко!

Хай-но дістану нивку одну –

розжитись – і жити сумирно.

Одвернулось від мене сонце: Нечема!

і в Божеській справі цілий невіглас!

А ми собі, знизу, орем та тчемо.

А ми, собі, значно за сонце, навічні.

Бо ми єсть і пагін, І моцний відкорок,

бо ми менше честі шануємо вроду!

Бо ми в дні роздрайні, чи пак – ярмаркові,

не єсть копійчина на скнарість народу.

Побий мене, Боже. Спали мене, Сонце.

Одначе від шал не відмовлюсь.

………..

Забалакало до мене Сонце. Ні з ким було зовсім.

А Господь не одваживсь на пряму зі мною

Мову.

Господи, хай простить Тобі Всесвіт. Про людей змовчу.

Господи, нехай а хоч хто-небудь прийде к тобі.

 

После  «Фольклора» – «Великдень увійшов до криївок»:

Великдень увійшов до криївок

У схронах забули про те

Що єсть на землі Україна

Й обличчя її молоде

Та єсть ми невмивані діти

ЇЇ та цілої Землі

Цей дотик і дотирк і дітик

У підсумку злі взагалі

Гуляйте шаблі та папахи

Рубайте задратвини пут.

Барвінком розщепленим пахне

Моя невзеленена путь.

 

Після «Похвали Чарлзу Р. Дарвіну, есквайру» мало бути «Не вигоньте

товар на пашу…»:

не вигоньте товар на пашу

щойно зійдуть сніги

бо благенька отава бачить

що їй встояти не до снаги

кожна війка чи вічко травиці

в перестрашші тремтить та ячить.

 

После «Реконструкції ножа-хліборіза» – «Чайна церемонія по-україн-

ському»:

Зима впізнала мене, хоч я не просив

в неї такої ласки, як і в усіх інших

явищ та оповіщень. Ідеться про сіль

в оці, котрому дав щастя Всевишній

бачити ягоду вишні – ніякий не сніг,

брудний задовго до того як на землю падне.

Утім, коли тлумачити ясніш,

опрічним упізнаванням тут і не пахне:

всякому городу, а цій порі року вкрай

потрібен, як звук оркестрові духовому (?),

потрібен абихто – ніщо – на безриб’ї рак, –

що минущо надавався би до фавору.

Просто зимі одиноко: ніхто так рано не ждав;

люд опух з перепою… та й голодухи, щоправда;

то за щоку шорстку мою (так до іржі наждак

ласий) зима й обрала мене за брата.

Дякую, пані Зимо!

Скільки було тих зим,

що лютістю до проваль мене спорядили б.

Може, теперішня свої терези на режим

точності врядить. Може, хоч ця справедлива.

Хоча справедливість – розкіш у наших краях.

Тож і насамкінець, к чому я вже приналежу,

більш анічого не попрошу, крім як

провізорської дози полегші.

Біль уколишемо, нехворощ переспимо,

покозакуємо, доки можливо, на рівних.

Що ж Ви зморгалися знічено, пані Зимо,

ніби нерідна?..

Стала – мов шпак – на шпильки поза вікном,

щось метикує, а сутей не порізнила,

дивлячись, як чаює в кухні звита в одно-

суш квітка Борис-і-Ніла.

Вечір. Тіні своїй на стіні перебігає дорогу тарган.

Уцілілий метелик-богомол у тюлі пасеться.

Нас упізнала нещадна зима? То й гайд –

на повнім безриб’ї й таку беремо в посестри.

Ніло Андріївно, кат нас обох не руш!

Влий окропу, всеукраїнська гейшо, то виллю тя в бронзі,

аби жоден парнокопитець або муж-об’ївсь-груш

тебе не вчитали зразу, мов слайда на прозір.

Музика. Свічка. Жарко. Кватирка луснула: вміст

знадвірного кисню критичний – я мало не вчадів.

І ряхкоче начервоно згущена мисль

в бовті свідомості, яко вишнинка в чаї.

 

За стихотворением  «Святі мощі» должен был быть «Непийвода Некажигоп

Неїжборщ…»:

Непийвода Некажигоп Неїжборщ

Наймення переважно з часткою «не»

Не додавалась вона до слова Бог

Як і м’ясо не насилявсь на багнет

Веселі в моїй країні шашлики

І вдача людей куди веселіша

Якщо випадають далекі шляхи

З-поміж коротших – інших.

Непийвода Некажигоп

Непродавайхриста ради злота

І бруньковіє з усього цього

Крило для польоту з болота.

Отамане Негуляйсам

озирнись на мене із жалем

оскільки тримається рятівна краса

на кінчику шаблі.

 

Далее за стихотворением  «Побратим» должно было быть стихотворение «Антиутопія», которое опубликовано ранее в книге «Вибране», а затем – «Збираймось і поїдимо в ліси…»:

Збираймось і поїдимо в ліси

де киглять заклопотані зозулі

і де на всі відомі голоси

співає вітер… не співають кулі.

Прокиньмося хоч раз, але удвох,

але на йоту геть не постарівши

на цьому схресті не своїх епох

на цьому чарівному роздоріжжі.

Збираймося, нагряньмо до гостей

Пташиних і парнокопитних дещо

Врочистий ліс укоханий у степ!

Любові наші випито до денця!

Збираймося. Піджак. Одні штани

Та придбані недавно рукавиці –

Збираймося! Над проваллям ми! …Штурхни –

й одчуєш позаспинню пір’я птиці.

(Скажіть мені тепер – щоб не забув –

урешті всеосяжніше промовте,

що в цьому лісі, що у цім степу

ля віста діо пер о парлемотте.)

«дихання Боже триватиме вічно».

 

За стихотворением «Напевне якийсь урівнювач…» – «Жура за Пилипом Ор-

ликом»:

Зукраїньте тітку в три оберемка:

а) запаскою, б) плахтою, в) очіпком –

й майте те, що світ 300 літ жадно очікував,

і діждавсь… Аж йому непереливки.

То дрібниці, що дур погнав навперейми

тим відродинам. Тож маємо, таким чином,

унормований гранично чітко

не власний першодрук, а якийсь би переклад

з давньоєврейської на мову Чіпки.

Гопаками вуха заклало. Мерехт перед очима:

баль із перевдяганням; екватор перейдено,

і невзабарі в порядкє хахлацкаго брєда

герой-коханець уломить калину дівчині,

а під завісу зроблено буде перерву

на роздачу папах, а надто охочим і ревним

під гуки «Ганьба!» чи «Слава!» булави вручати,

й аж, нарешті, тоді гавкне ясу гармата.

Оперета – вона і єсть оперета:

багато галасу, зате обмаль учинків,

гідних духу та Духа…

Та хоч би скидалась – хай мало –

на коника бойового шкапа над міру свійська!

А чолом тобі, пане новітній гетьмане

малороського чи потішного війська.

Як ся маєш – упився? проспався? До зшалу

напишався, що вкоськав москальську потвору?

не процвиндрив іще в балачках незалежну державу?

чи якраз навпаки – батогом потогонним…

Не ганьбись і спрожогу не хапайся в гніві за шаблю,

що її в Білій Вежі зладнали тобі бутафори.

Не спіши проклинати, ні варту гукати, ні притчу

про отару й паршиву вівцю

бо ж і сам я моїми словами жорстокими бриджу

Сядьмо, брате гетьмане

нам би третього зараз

Пилипа

поки смерть не розлучить

а вона не розлучить Україну, свободу і нас.

І за наступним «Чи є для втеклих вартістю цінніше…» йде вірш «Му-

ченики власної уяви мруть»:

Мученики власної уяви мруть

не на полі Полтавської битви,

а вимуровують собі мур

в ліжку, при жіночці підлій.

Мученик мурує тюрму

поза совістю й переляком.

І тому видається йому

білий світ – і простим і ніяким.

Так йому значно легш.

Так йому злагідно з віком.

І безсмертним стає! …Але ж

майже не-чоловіком.

 

После «На тихі води, на ясні зорі» шло стихотворение «Я жив – не вмів, я

душу змазав»:

Я жив – не вмів, я душу змазав,

змастив, зітер або й зібгав.

Аж тут найшовся Юлій Мазур

Посеред смутку та гріха.

Помру, то прошу уклонитись

і на надгробку – I love you –

нехай напишуть: Україна,

поет, невдатник… але «Юг».

 

Пятым, завершающим циклом шел цикл «Нотатки до прози», куда вошли стихотворения: «Пристрасті заперечують…», «Побіймося Бога!», «То не ми такі – життя таке…», «Дистильована світова історія…», «Ми живемо в узагальненому часі…»:

Пристрасті заперечують

мудрість, а не навпаки.

Мудрість здатна хвилюватись

і страждати.

Хто має зброю, мусить спрокволу

Готувати себе до ролі воїна.

То є дуже тонка, делікатна

внутрішня праця, щоб не споку-

ситися легшим станом розбійника

з великої дороги.

Завдяки чи всупереч? –

Ось корень усіх коренів.

Тільки той, хто справді великодуш-

ний, може бути безмежно

відважним.

Із совістю не укладають угоду,

для цього є придатніші, власне,

пристосованіші речі, наприклад, –

статева хіть або жадоба влади.

Вибір великий, тобто того нема, коли ти,

приречений на вічні муки совісті.

(для цього є пристосованіші…)

Ніщо не є одномоментним.

До всього стелиться шлях –

і до кінця, але й до початку.

Ми не звикли до мініатюр!

І це погано, бо в гігантських    

горах, широченних просторах долин

губиться найістотніше –

маленьке серце й маленька душа.

Соромота – перейматися

не істиною, а виграшем

у грі…

Виправдання, а значнішою

мірою і звинувачення, –

то безсоромна гра розуму

( в «піддавки»)

Дуже спокусливо дивитися на

власне життя і на сучасність

як на дійсність – цілком

історичну. ( Тобто власне життя

кожного є історичною дійсністю).

* * *

Побіймося Бога! – Ми

зробимося людьми другого

сорту. Майже ніхто. Ніяк:

потрібен вияв бодай ненависті.

А на любов – стане нас?

І сьогодні, і вчора –

і завжди – не було

і нема істини, що

виходить із уст однієї

людини, що вмерла

цікавість обмежується габаритами

обізнаності в уласній душі.

Цікавість – явище конечне.

Як світло зірки, що гине.

Цікавість є небезпекою, в

разі вона перебільшує себе,

тобто власне цікавість.

* * *

То не ми такі – життя таке…

Хроніка утраченого часу

викласти урок, а не дати приклад.

Знаки горя, печать утрати

треба, мовби жалобний одяг,

носити без перебільшення

самого трауру.

Скорбота мусить бути стриманою.

Ми просто йшли,

у нас нема

зерна неправди за собою

і при цьому:

Ми, оглядаючись, бачимо

лише руїни.

Ніщо так не тішить себелюбство,

як хвилинка тріумфу і –

хвилинка ганьби (хай як не

дивно це звучить).

* * *

Дистильована світова історія:

історія культур, духовна історія.

Все це без правдивої дійності –

без крові, страждань, воєн і т.п.

Там хаос, а треба найти смисл

і істину.

Бо стільки носився із потаємною

мрією, що вона зрештою зовсім

засліпила його; то є дражлива

річ, коли чоловіка при здоровому

розумі знекровлює, роз’їдає,

мов та іржа настирлива думка,

що через її невіднімність стала

манією… і цей-от випадок знебарвив

усе його попереднє життя удатника

Жінка рідко коли разом із

тілом оголює душу

Не всяк здатний найти спільну мову

з істиною, позаяк зносини з нею

неможливі лише тому, що всяк

має про істину певні уявлення,

ба навіть обізнанність настільки

достатню, що така межує із знанням.

* * *

Ми живемо в узагальненому часі,

в якому злились і воднораз діють

Мазепа з Петром, Кафка, трохи

Шекспіра на застіллі у Єльцина,

мої внуки і чорти його батька

хто…

Від цього видива мене

проймає страх і відраза.

Сором за те, що гидую,

наздожене мене в полі –

босого, знечулілого до цього

узагальненого (радше –

усуспільненого) часу.