Новини

У 1925 році Юхим Іванович Фесенко відзначав свій ювілей. Колишньому власникові найбільшої в Одесі типо-хромолітографії, продукція якої була відома у всій Російській імперії, а якість відзначено медалями багатьох міжнародних виставок, виповнилося 75 років. У цей ювілейний рік, мабуть, усвідомлюючи його як важливу віху в своєму житті, розуміючи і те, що життя його хилиться до заходу, старий видавець почав писати мемуари.
Фесенко видав безліч книг, а написав тільки одну. Написав її для своїх дітей, онуків, правнуків. Він хотів залишити для своїх одеських нащадків спогади про прожите їм життя.

Борис Нечерда – поет, письменник, журналіст. Талант, який з роками набув сили і мав би стати провідною зіркою постмодернізму українського письменства. «Ясність, після якої нарешті нам, завжди запізнілим сучасникам, стає зрозуміло, якого великого поета втрачено. Чи все-таки знайдено? – писав Ю. Андрухович про Нечерду.
Народився на Вінничині, все свідоме життя з 17 років і до останніх днів, Борис Нечерда прожив в Одесі. Проте зберіг українську автентичність, був людиною, котра жадає бути і є сама собою. Творчий доробок поета є спробою осмислення неповторності та цінності внутрішнього світу людини.

"В Одесі, а це було в Одесі, багато хто переселявся на берег моря в легковажних клітинках, споруджуючи їх уздовж стежок, пригощаючи в свята натовп дорогим чаєм і дешевими пісеньками. У цьому напіврибальському житті знаходили красу. Діти незручною пухкою рукою підіймають вудку, що заплуталася у водоростях. Інші, втомившись від уроків, бачать вісь життя в лові дрібних рачків, натовпами ковзають в воді. Хвилі – чуттєвий рій від купальників, в зеленому саду бродять єврейки і кидають пекучі і важкі погляди свого племені. Чорні зіниці і білі білки їхніх очей дивні, і вони справедливо пишаються ними". Ці рядки про наше місто належать геніальному поету Срібного століття – Велімиру Хлебникову.

У першому залі Одеського літературного музею можна побачити стару книгу з чудернацькою назвою «Славны бубны за горами, или путешествие мое кое-куда 1810 года». Її автор – князь Іван Михайлович Долгорукий.
Одним з перших відвідав дачу барона Рено князь Іван Долгорукий в 1810 році. Враження у нього були незабутні. З жахом і трепетом описав він тернисту дорогу до бажаної дачі.

За матеріалами календаря «Історія однієї вулиці. Вулиця Новосельського».

Вулиця з’явилася на карті міста в 1820 році. Початкове її «ім’я» – Німецька. Пізніше вона неодноразово змінювала назву: Ямська, Колоністська, Лютеранська. У другій половині XIX століття вулиця отримала ім’я міського голови, який жив тут – Миколи Новосельського. З приходом радянської влади топонім Новосельського замінюється ім’ям «червоного священика» Василя Островидова. У 1995 році вулиця знову названа Новосельського.
Тихі квартали з двоповерхової забудовою на початку вулиці зробили її привабливою для життя лікарів і університетської професури. А її не серединне, не околичне положення зумовило появу тут цілого ряду благодійних товариств і навчальних закладів, серед яких ремісничі училища та гімназії – чоловічі та жіночі.

Навколо кожної з поетес південно-західній школи, що стали відомими (було їх всього три: Віра Інбер – старша і дві ровесниці – Аделіна Адаліс і Зінаїда Шишова), сплітався шлейф чуток, легенд, вигадок. Особливо пощастило (точніше, не пощастило) Адаліс, в якої до цього приєднувався і відгомін скандалів.
І ось парадокс. Начебто найвідоміша – про неї писали і Осип Мандельштам, і Марина Цвєтаєва – виявилася і самої забутою.

У Стародавньому Римі, в пантеоні богів-покровителів, крім богів-покровителів сім’ї були індивідуальнi божества, добрі духи. Вони охороняли людей. Особливо шанувався – геній (латинське gignere – родити, виробляти). Він відбивав силу і енергію людини, його здатності, всю його сутність, супроводжував йому все життя і захищав по необхідності.
Древні знали: у кожного місця є свій геній. Nullus enim locus sine genio est.

14 червня 1968 року пішов з життя Костянтин Георгійович Паустовський – дивовижний письменник, якого ще за життя називали майстром ліричної прози і останнім романтиком. Помер Паустовський у Москві, прощання відбулося в Центральному Будинку літераторів, а похований, згідно із заповітом, в Тарусі на старому міському кладовищі.
«Літературна газета» – офіційний друкований орган Спілки письменників, надрукувала некролог, ряд відгуків і спогадів, присвячених цієї сумної події. Відгуки різні за змістом, були написані людьми, котрі добре знали Костянтина Георгійовича: його колегами і друзями.

У фондах Одеського літературного музею зберігається унікальна книга – «Історичний нарис п’ятдесятиріччя Одеського комерційного училища. Одеса, 1912». З неї можна дізнатися, що Ісак Бабель був особистим почесним громадянином Одеси.
Сталося це в 1911 році, коли випускник Одеського комерційного імені Миколи I училища отримав атестат. Одеса – місто комерційне і цінувало освіту, тому з 1903 року всі, що закінчили сім класів, удостоювалися звання особистого почесного громадянина.

Семен Соломонович Юшкевич – ім'я відоме для тих, хто шанує культуру рідного міста.
Менш відомі імена двох інших представників цього сімейства, також народившихся в Одесі. Це Павло Соломонович Юшкевич – відомий філософ, брат письменника Семена Юшкевича, і Адольф Павлович Юшкевич – відомий вчений математик, історик математики, племінник письменника Семена Юшкевича і син філософа Павла Юшкевича. Цей рік ювілейний для братів Юшкевич – Павла та Семена.