3 червня в 15:00 у залі галереї Одеського літературного музею відкриється виставка живопису народного художника України Миколи Прокопенка «Одеська пастораль».

Роботи що представлені на виставці являють собою останні творчі доробоки та ніколи раніше не експонувались.

 *  *  *

Долю не обирають… Але якщо людина не відірвалась від свого пракореня, коли вона націлена на добро и підсвідомо прагне жити в гармонії зі Світом і самою собою, то доля залишається прихильною до неї за найскладніших обставин. Одесити люблять згадувати тих небагатьох митців, які, виїхавши з рідного міста, стали відомими за кордоном. А скільки їх, усіма забутих, блукає по світу в пошуках уже не визнання, а бодай якихось засобів для існування…

Микола Прокопенко належить до тих художників, котрі знані й поціновані за кордоном значно більше, ніж у себе на Батьківщині. Він багато і плідно працює.

До Миколи доля була прихильною з самого дитинства. З багатого стародавнього козацького села Усатова, що поблизу Одеси, вона привела хлопця до Одеського художнього училища, а згодом до Київського художнього інституту.

Звістка про виставку робіт Прокопенка все ж набула розголосу в середовищі одеської інтелігенції. І на вернісаж довелося буквально «протискуватися».

Значно більше його робіт залишилось у майстерні та стало надбанням приватних галерей і музеїв країн СНД, Греції, Ізраїлю, Канади, США, Мексики, Австралії, Японії та ін..

І лише професор В. Барладяну-Бирладник відзначив перед присутніми – роботи українського митця високого штибу: «Коли знайомишься з творчістю, кидається у вічі містика його кольорового думання. Так свого часу мислив М. Гоголь. Його образи також можна поріднити образами М. Гоголя».

Де Гоголь – там містика. Містика насправді присутня – світло і символи. Полотна випромінюють диво-промені і ти відчуваєш, як там, глибоко в душі, набуває і пускає свої пагони давно засохле насіння добра, розпускається квітка краси – у кожного своя. Наша притлумлена генетична духовність отримує імпульс, підтримку. Поволеньки висвітлюються обличчя і думки, розкайданено починає звучати рідна мова і дисонансом іншомовні скарги на наші негаразди.

Полотна Миколі двовимірно фігуративні й водночас багатопланові.

Діапазон полотен художника надзвичайно великий.

Мовою напівсюжетів – напівсимволів, мовою традиційних кольорів до нас звертається, нагадуючи про себе, сама пам’ять наших пращурів. Кожна картина це вікно, через яке тягнуться руки з минулого в майбутнє. Струни здатні зв’язати світлі душі наших пращурів за світлими душами наших нащадків.

Це сама Україна звертається до нас, своїх синів і дочок: «Дивиться! Ось я, перед вами, розмаїта, прекрасна, розкішна, ніким не прикрита і нічим не захищена».

Микола Прокопенко витворився в художника, в якого «національна самобутність переплавилась в явище надреалістичне, авангардне».

Сам майстер на запитання, в якій манері він працює, відповів: «Моя справа – малювати. В якій манері я це роблю, визначить хтось інший, історики, наприклад».

Можливо, й справді це душа Миколи Гоголя повернулася до свого народу зробити те, чого не було зроблено за життя.

Виставка діє до 24 червня.