ЦЕЙ ДЕНЬ !
В цей травневий день 75 років тому Земля вдихнула мирне повітря після стількох страшних років ..
Багато мільйонів життів забрала та скалічила Війна. Багато талантів так й залишилося не розкритими цілком. Серед загиблих, звичайно, були й письменники.
У 1942 році військовий кореспондент Євген Петров, один з авторів знаменитої дилогії “12 стільців” та “Золоте теля” загинув в авіакатастрофі.
Публікуємо лист до дружини загиблого письменника одесита.

«Дорога, міцно улюблена Валюшенька!

Ось знову випадає нагода написати тобі великий, докладний лист. Їде Берестинський (Берестинський Михайло Ісаакович – прозаїк. У 1942 р. на Ташкентської кіностудії знімалися дві новели за його сценарієм – А.Я.). Я посилаю з ним для тебе посилочку (якщо тільки він ще погодиться її взяти!). Там ти знайдеш дві твоїх сукні і 4 пари туфель (їх зберегла від розорення Софія Павлівна), два капелюхи (вони не влазять в скриньку, і не знаю, чи погодиться їх взяти Берестинський окремо). Крім того, посилаю то, що з великими трудами зібрав для вас – 1½ кіло російського масла (я його перетопив) і 1 кіло меду; коробку шоколадних цукерок, яку я отримав по цукровим картками, і 2 лимона. Боюся, що лимони зіпсуються, але мені дуже хочеться, щоб ви попили чайку з лимончиком і згадали мене. Не подумай, дорога, що Москва завалена подібними продуктами. Все це найчистіше диво. Так до цього і поставтеся. Взагалі прагнення «ташкентців» та інших біженців в Москву, як в земний рай, найчистіше ідіотство, і викликано воно повним нерозумінням положення. Постараюся тобі його роз’яснити. Москва була і залишається прифронтовим містом, і ті ідіоти, які сюди все-таки проникають, гірко потім нарікають себе за старанність. Зараз тут тихо, але скоро безсумнівно знову почнуться німецькі бомбардування. В цьому немає нічого дивного і страшного, так як йде війна. Страшно і дивно, так це люди у нас (на кшталт усіляких Кірсанових) настільки поспішно переходять від повної паніки до повної заспокоєності. Вони жорстоко за це поплатяться, коли відновляться бомбардування. У Москві поганенько з продовольством. Є тільки те, що дають по картках. На базарі нічого не дістати, а то, що можна дістати, варто астрономічно дорого. Я маю хорошу їдальню, а снідаю і вечеряю в готелі (коли буваю в Москві). Коли ж буваю на фронті, я там теж непогано харчуюся. Так що за мене не хвилюйся. Але ось, якби жили в Москві, вам, не кажучи вже про бомбування, довелося б зовсім туго в продовольчому відношенні.
Так! Посилаю ще твою праску, може бути, він тобі знадобиться. Солом’яний капелюх тобі, напевно, стане в нагоді під час ташкентської спеки.
Тепер дуже важливе грошове питання, в якому, судячи за деякими твоїми листами і телеграмами, ти не віддаєш собі ніякого звіту.
За тринадцять років, що ми одружені, не було жодного випадку, коли у мене не вистачило грошей для сім’ї. Ти звикла до цього. Ти звикла витрачати більше грошей, ніж я даю, в надії, що я так чи інакше дістану грошей. Так воно завжди і виходило. Я діставав гроші, і все було добре. Зараз в будь-який момент може статися те, про що я з жахом думаю, – що на твою вимогу грошей я буду змушений відповісти – «грошей немає». Тому ти повинна укладатися в призначену суму.
Що вийшло? До моменту від’їзду з Куйбишева у тебе було 10.000 рублів. У січні або лютому я надіслав тобі ще 8000 р. Разом – 18.000 р. Їх вистачило тобі всього на 3½ місяці. На самому початку березня я отримав від тебе телеграму з вимогою грошей. Добре, що я, між двома поїздками на фронт, закінчив сценарій і його взяли. А якби я не знайшов фізичних сил його написати або якби його не прийняли, – що було б тоді? Не думай, що це везіння буде відбуватися вічно. Йде війна, а на війні все буває.
Тепер слухай. У березні ти отримала 4500 і 1000 р. Крім того, ти повинна отримати з Алма-Ата ще 2000р. і, мінімум, 4000 р. Всього, отже, 11.500 р. Крім того, на початку квітня і потім, на початку кожного місяця, ти будеш протягом 15-ти місяців отримувати по 1000 р. Проживати ти повинна не більше 3000 р. Значить, я повинен досилати тобі щомісяця по 2000 р. Отже, тобі вже повинно вистачити на шість місяців. Роби як хочеш – поклади гроші в ощадкасу, тримай їх у себе, – але протягом шести місяців не нагадуй мені про гроші. Повір мені, я пошлю тебе все, що у мене буде, і тоді повідомлю, що гроші послані додатково для збільшення твого бюджету. Ті ж гроші, які я вже послав, бережи і витрачай їх економно. Не пиши мені, що на них важко прожити. Я сам це знаю. Не красти ж мені! Пам’ятай, що нині податки складають приблизно половину мого заробітку. Йде війна, і ми повинні будувати наше життя саме з розрахунком на війну. Якщо навіть доведеться їсти один хліб, ми будемо їсти один хліб. Бо війна, і треба будь-що-будь побити німців. У порівнянні з цим завданням все повинно відійти на задній план. Пам’ятай про це і старайся зараз, в момент найбільшого випробування для держави і нації, бути невимогливою і корисною суспільству. Не цурайся людей, не хвилюйся через те, що якісь блатмейстери щось десь отримують, а ти не отримуєш. Не хвилюйся, що якісь люди їдуть в Ташкент, а твій чоловік залишається на фронті. Я ніколи так в житті не працював, як зараз, і я пишаюся цим. І ти, і діти повинні пишатися цим, замість того щоб ставити мені на вигляд, що я не вмію влаштовуватися і не можу приїхати в Ташкент. Війна – найбільше випробування, яке послано народу (і тобі, і мені в тому числі). Постарайся забути, що був колись мирний час. І чим швидше ти про нього забудеш, тим швидше настане нове, щасливий мирний час. Я привезу вас тоді в Москву, ми відремонтуємо нашу квартирку і чудово заживемо там.
Ти навіть не можеш собі уявити, як я люблю тебе і дітей, як я сумую за вас, як мені хочеться з’їздити до вас в Ташкент. Я вчора зробив спробу поговорити про це. Але на мене подивилися з подивом. Ніколи в житті мені не було так соромно, як вчора. І я не підніму більше цього питання, поки не побачу, що це можливо. Адже не забувай, що я роблю три дуже важливі справи – пишу кореспонденції для Америки, пишу для нашої преси («Известия» і «Правда») і редагую «Огонек», який виходить зараз щотижня. Я вже не кажу про сценарії (сценарій фільму «Повітряний візник» – А.Я.) або про те, що, що повинен протягом найближчого місяця підготувати до друку велику книжку фронтових кореспонденцій (зб. «Москва за нами» вийшов в 1942 р., після загибелі Петрова – А.Я.)! Хіба я можу все це кинути і поїхати? Та мене ніхто не звільнить від цих робіт навіть на тиждень! Але ж для того, щоб тільки проїхати в Ташкент і назад, потрібен місяць.
Петрику надіслав мені чудового листа. Ця гра в трьох мушкетерів, де Іллюша виконує роль Портоса, а Паша Фін [син драматурга Костянтина Фінна] – Араміса, викликала сенсацію серед батьків. От би і ти в листах писала побільше побутових подробиць. Я Петрику обов’язково відповім.
Так! Щодо виграшів за облігаціями. Софія Павлівна записала їх номери, і я послав тобі телеграму. Ти обов’язково перевір в ощадкасі. В останніх тиражах (вони, видно, тоді не встигли дійти до Ташкента) виграли дві наші облігації. Разом з їх вартістю ти отримаєш 900 р. Бачиш, яке приємне і несподіване доповнення до твого бюджету!
Тепер про себе. Я здоровий. Працюю. Періодично їжджу на фронт, але ти за мене не турбуйся, так як я не піддаюся ніякої небезпеки. Багато пишу. Якщо все буде добре, через місяць здам в друк книгу своїх кореспонденцій. Я зараз привожу їх в порядок, виправляю. Треба буде додати ще тексту листа 3-4.
Чому ти досі не прислала мені машинку? Я страшенно засмутився, коли дізнався, що ти її відвезла. Зараз мені доводиться займати машинку то у одного, то в іншого. Скоро мені перестануть давати. Прийшли її обов’язково з першої ж вірною оказією! Довелося початок сценарію (воно всередині машинки) складати заново.
Про Сашу [брат В.Л.] я нічого не знаю. У квартирі мені сказали, що він давно поїхав. Куди – вони не знають. Постараюся навести довідки в Наркоматі.
Невже Тетяна Петрівна [мати В.Л.] не знає адреси Маргарити в Астрахані? Адже Саша листувався з нею, коли вона жила в Чистополе! Ну, обіймаю тебе, дорога, цілую ніжно і міцно. Цілую наших маленьких ’Артаньяна і Портоса. Твій завжди люблячий і незмінно відданий тобі чоловік Женя.

Приписка на полях:
Вітаю ще раз з річницею нашого весілля. Добре, що я люблю тебе так само, як і тоді».

23 березня 1942 р.

Олена Яворська