Олександр Сергійович Пушкін обмалював поля своїх рукописів численними її портретами, зображуючи її профіль, голову, фігуру, руки, які грають на клавікордах.

Амалія Різніч (повне ім’я – Амалія Розалія Софія Елізабетта Ріппі) – дочка віденського банкіра, за походженням напівнімкеня, напівіталійка, можливо, з домішкою австрійсько-єврейській крові. Була хрещена 29 грудня 1801 року в католицькій церкві святого Йоганна Непомука у Відні. Судячи з усього, народилася вона також у Відні у тому ж році. Про дитячі роки та юність Амалії майже нічого невідомо.

А ось одеський період ми можемо уявити собі досить яскраво. В Одесу Амалія приїжджає з чоловіком Іваном Різнічем в кінці 1821 році. Різніч – серб, іллірієць з Рагузи (Дубровник), народився в 1792 році в Трієсті. Отримавши чудову освіту в Падуанському та Віденському університетах, спочатку займався зерновим бізнесом в Італії і Австрії, продовжуючи справу свого батька. Також був власником банкірської контори. Приїхавши до Одеси, Іван Різніч також зайнявся зерновими операціями. Крім того, він був директором комерційного банку, а також директором і меценатом Одеського міського театру.

Подружжя Різніч повінчалося восени 1820 року у Відні. В Одесу приїхали в 1821 році. За спогадами сучасника К. Зеленецького «пані Різніч була молода, висока на зріст, надзвичайно красива. Особливо привабливі були її чарівні очі, шия дивної форми і білизни, і чорна коса, більше двох аршинів завдовжки». Приїхавши до Одеси, сімейна пара оселилася в будинку батька Івана Різніча – Степана на Херсонській вулиці (квартал за нинішньою Пастера від Дворянської до Преображенської і до Єлісаветинської вулиці повністю належав Різнічам).

Амалія Різніч, «негоціантка молода», швидко стала помітною фігурою в одеському суспільстві. Проте, вільного входу в будинок Воронцових сім’я Різніч не мала. Сама ж Амалія, любителька карткових ігор і танців, тримала будинок відкритим, а при ньому – літературний салон, куди ходив Олександр Сергійович Пушкін. Кажуть, спочатку Пушкін особливою прихильністю у красуні не користувався, Амалія з ним лише фліртувала. Проте, чоловік Амалії, Іван Різніч, згадував, що Пушкін увивався за його дружиною «яко маче» (по-сербськи «як кошеня»). Амалія до віршів поета ставилася прохолодно, що не дивно, адже вона погано розуміла по-російськи. Пушкін в одеський період присвятив їй елегію «Простишь ли мне ревнивые мечты…»:

 

Но я любим! Наедине со мной

Ты так нежна! Лобзания твои

Так пламенны! Слова твоей любви

Так искренно полны твоей душою

Тебе смешны мучения мои;

Но я любим, тебя я понимаю…

Проте, цей роман, болісний і ніжний, раз у раз переривався спалахами ревнощів і значного продовження не мав. Амалія розриває відносини з Пушкіним. Пушкініст П.Є. Щоголєв писав: «Пристрасть до Різніч залишила глибокий слід в серці Пушкіна своєї пекучістю і муками ревнощів».

 

Всё кончено: меж нами связи нет

Последний раз, обняв твои колени,

Произносил я горестные пени.

Всё кончено – я слышу твой ответ…

 

1 січня 1824 року Амалія народила сина, якого назвала Олександром (на честь поета?). А до весни у неї виявилися ознаки туберкульозу. Стурбований погіршенням здоров’я дружини, Іван Різніч писав: «Виснажлива лихоманка, безперервний кашель, кровохаркання, вселяли у мене дуже гостре занепокоєння. Мене змушували вірити і сподіватися, що гарний час року принесе якесь полегшення, але, на жаль, вийшло навпаки. Ледве прийшла весна, напади стали сильніше. Тоді доктора оголосили категорично, що, не втрачаючи часу, вона повинна залишити цей клімат, так як інакше вони не могли поручитися, що вона переживе літо. Вона поїде до Швейцарії, а восени я приєднаюся до неї і відправлюся з нею в Італію провести зиму. Аби тільки Бог допоміг їй поправити здоров’я!». Амалія разом з сином покинула Одесу в травні 1824 року.

Прожити на батьківщині Амалії судилося недовго – вона померла 23 червня 1825 року в Трієсті в родинному домі Різнічей. Дитина померла, не проживши й року, тому в свідоцтві про смерть значиться «бездітна».

Пушкін отримує звістку про смерть Амалії лише влітку 1826 року. На Смерть Амалії поет написав елегію «Під небом блакитним країни своєї рідної»:

 

Под небом голубым страны своей родной

Она томилась, увядала…

Увяла, наконец, и верно надо мной

Младая тень уже летала.

І хто знає, пам’ятали б ми сьогодні про чарівну Амалію, якби поет не обезсмертив її в своїх віршах…

 

Катерина Ергєєва