Говорячи про поета Миколу Степановича Гумільова, приємно згадати, що він мав до нашого міста найбезпосередніше відношення: Одеса була відправним пунктом кількох його екзотичних подорожей в країни Африки. Що ж тягнуло його до Африки, в подорожі, повні перешкод та небезпек?

10 вересня 1908 р. поет вперше відплив з Одеси на пароплаві «Росія» за маршрутом «Одеса – Синоп» (Єгипет).

«Там пробув чотири дні в карантині. Далі Константинополь – Пірей. В Афінах 27 вересня оглядав Акрополь і читав Гомера. 1 жовтня – в Олександрії. 3 – в Каїрі. 6 – знову в Олександрії. Відвідав Езбекіе, купався в Нілі… Поголодувавши неабияк… і залишивши думку про подорож до Риму, Палестину та Малу Азію, куди мав намір потрапити, позичив гроші у лихваря і повернувся в Росію…» (з щоденника П.М. Лукніцького).

Це був перший приїзд до Одеси, місто, де починалися його відкриття і нові враження життя. Через шість тижнів, повертаючись з Африки, він знову опинився в Одесі.

Постійно сумуючи за «своєю Африкою», він в 1910 р. 1 вересня виїхав з Петербурга до Одеси. «Потім – морем: Константинополь – 1 жовтня, Каїр – 12 жовтня, Бейрут, Порт-Саїд – 13 жовтня, Джидда, Джібуті – 25 жовтня.

В кінці лютого з Джібуті на пароплаві через Олександрію, Константинополь, Одесу відправився в Росію» (зі щоденника П.М. Лукніцького). Досі прийнято називати Гумільова «Поет – лицар», «Поет – воїн».

Я конквистадор в панцире железном,

Я весело преследую звезду,

Я прохожу по пропастям и безднам

И отдыхаю в радостном саду.

Але чи вичерпується цими визначеннями весь масштаб особистості поета? Відомо, що у формуванні його світогляду величезну роль зіграв свого часу Фрідріх Ніцше і особливо його праця «Так говорив Заратустра».

Учениця Гумільова Ірина Одоєвцева писала в своїх спогадах «На берегах Неви» про те, що вона зрозуміла, що Ніцше мав на нього величезний вплив, що героїчний трагізм його світовідчуття, презирство до слабких, удавана жорстокість були ним засвоєні від Ніцше. «І часто потім я помічала, що він сам, не віддаючи собі в цьому звіту, повторював думки Ніцше».

Поет досить рано створює для себе певний ідейний запас, заснований перш за все на книзі «Так говорив Заратустра» та на уявленнях самих різних (переважно французьких) діячів «Окультного відродження».

Конквістадори, лицарі, капітани та інші романтичні персонажі володіють у віршах Гумільова майже надприродною силою, волею, пристрастю. Саме слідом за ними, за їх зразком формує Гумільов свою поетичну особистість. У його першій збірці «Шлях конкістадорів» є вірш «Пісня Заратустри»:

Юные, светлые братья

Силы, восторга, мечты,

Вам раскрываю объятья,

Сын голубой высоты.

…

Жаркое сердце поэта

Блещет как звонкая сталь.

Горе не знающим света!

Горе обнявшим печаль!

Ранньою весною 1913 року поет готувався до давно задуманої експедиції по Африці. Він планував відправитися в порт Джібуті, а звідти залізницею в Харар. 9 квітня він прибув з Петербурга в Одесу, а 10 квітня він сів на пароплав «Тамбов». На нього чекало здійснення чотиримісячної подорожі на далекий африканський континент.

У першому розділі знаменитого «Африканського щоденника» Гумільова було використано одеські враження петербурзького поета. Враження про Одесу він сам визначив як «дивне»: «немовби якесь закордонне місто, русифіковане старанним адміністратором». Образ закордонного міста посилювало і враження від публіки, що гуляла Дерибасівською, яка нагадувала йому «паризький бульвар Сен-Мішель». Психологія Одеси для Гумільова – це «її по-дитячому наївна віра у всемогутність хитрості, її екстатична спрага успіху».

Коли поет вперше побачив Чорне море, серце його стислося при вигляді «Блідо-малахітовою смуги води», дружних зграй дельфінів «з лискучими спинами» і палаючих в небі зірок.

«Невже є люди, які не бачили моря?» – урочисто запитує Гумільов. Чорне море, яке він побачив в Одесі, з’явилося як би прообразом його подальших екзотичних подорожей.

Пошуки шляхів руху від минулого до майбутнього, в якому поетам, за уявою Гумільова, повинна бути відведена найважливіша роль, неминуче повинні були привести Гумільова в Африку. А ось як звучав заповіт Заратустри: «…Заратустра був другом усіх тих, що здійснюють далекі подорожі і не можуть жити без небезпек».

Поет Микола Гумільов в повній мірі втілив цей заповіт в життя.

Гумільов любив життя, любив людей. Він свято вірив у те, що незважаючи на всі безладдя і несправедливості світу, на чолі людського суспільства коли-небудь стануть поети:

Земля забудет обиды

Всех воинов, всех купцов.

И будут как встарь друиды

Учить с зеленых холмов.

 

И будут, как встарь, поэты

Вести сердца к высоте,

Как ангел  водит кометы

К неведомой им мете.

Перша світова війна зламала звичний ритм життя Миколи Гумільова. Він добровольцем пішов на фронт. Його хоробрість і презирство до смерті були легендарні. Рідкісні для прапорщика нагороди – два солдатських «Георгія» – служать найкращим підтвердженням його бойових подвигів. У збірнику «Колчан» знайшли відображення теми війни:

И залитые кровью недели

Ослепительны и легки,

Надо мною рвутся шрапнели,

Птиц быстрей взлетают клинки.

 

Я кричу, и мой голос дикий,

Это медь ударяет в медь,

Я, носитель мысли великой,

Не могу, не могу умереть.

Говорячи про військову лірику Гумільова, не можна не пам’ятати про психологічні особливості його особистості. Гумільова недарма називали «Поет-воїн». І тепер, після того, як ми зрозуміли, чому він так прагнув в Африку, пам’ятаючи про заповіт Заратустри, ми можемо глибше і повніше зрозуміти його безмежну відвагу, його прагнення неодмінно брати участь у військових діях. Сучасник поета писав: «Війну він прийняв з простотою сучасною, з прямолінійним запалом. Він був, мабуть, одним з тих небагатьох людей в Росії, чию душу війна застала в найбільшій бойовій готовності».

Микола Гумільов – мандрівник і воїн – ставив героїку понад усе. Героїзм для нього – порятунок духу і честі. Поет не згадував ні у віршах, ні у фронтових кореспонденціях бруду фронтового життя, а писав, що найщасливіші хвилини – перед боєм. Поет поклонявся величі війни і постійно під час бойових дій перечитував «Іліаду», передчуваючи свою подальшу долю:

И умру я не на постели

При нотариусе и враче,

А в какой-нибудь дикой щели,

Утонувшей в густом плюще…

Згодом Анна Ахматова підтвердить, що Гумільов передбачив власну долю. Вцілівши в пеклі Першої світової війни, поет, як завжди з «Іліадою», пішов у свій останній бій: на допити НК, тому що вже вночі не спав «в блузе светло-серой невысокий старый человек»:

Он стоит пред раскаленным горном,

Невысокий старый человек.

Взгляд спокойный кажется покорным

От миганья красноватых век.

 

Все товарищи его заснули,

Только он один еще не спит:

Все он занят отливаньем пули,

Что меня с Землею разлучит.

 

Ганна Божко