Літо та осінь 1843 року Тарас Григорович Шевченко провів переважно в маєтку князя Миколи Григоровича Рєпніна-Волконського в Яготині. Князь запросив до себе модного петербурзького художника для виконання копій фамільних портретів. Добра традиція проводити спекотне літо в маєтку зібрала під одним дахом родичів та друзів родини Рєпніних-Волконських. Серед них була й незаміжня дочка князя Варвара Миколаївна.

Княжна Варвара була дамою доброчесною й в той же час натурою чутливою та романтичною. Творчі люди викликали у неї надзвичайниу цікавість. Тарас Шевченко – поет та художник, з приголомшливою історією звільнення з кріпацтва, хвилював уяву княжни, її захоплювала його творчість, але турбували своєрідні погляди на навколишню дійсність. У сімействі Рєпніних вже був прецедент незгоди з державним устроєм Російської імперії, що закінчився висилкою до рудників Сергія Волконського, рідного брата батька Варвари Миколаївни.

Тридцятип’ятирічна княжна Варвара взяла під опіку петербурзького молодого художника, подовгу ходила з ним, проводячи чимало приємних годин в задушевних бесідах. Поступово й непомітно для себе княжна захопилася художником настільки, що почуття її стали вимагати виходу. І Варвара Миколаївна пише повість про кохання княжни Віри до поета Березовського, у якій, зрозуміло, описує свої почуття до Шевченка. Вона не сміла зізнатися в любові особисто і довірила свої емоції рукописним рядкам.

Княжна дала прочитати свою повість Тарасу Шевченку, той був приголомшений її відвертістю. Звичайно, він помічав увагу до себе княжни, але сприймав це виключно як дружню участь. Варвара Миколаївна непогано володіла стилем і була наділена неабиякими психологічними здібностями. Шевченко з хвилюванням читав присвячені йому рядки: «Він був добрий до слабкості і душевно легковажний до жорстокості, нерішучий і разом необдуманий в своїх діях. Його не можна було не любити. Для тих, хто істинно любив його, він був джерелом турбот, безперервних переходів від захоплення до обурення, від співчуття до охолодження!». Особливо вразили Тараса похмурі пророкування княжни про те, що він зіп’ється. Однак він розумів, що за цим криються почуття щирої тривоги за кохану людину.

Ситуація складалася непроста і по суті безвихідна. Тридцятип’ятирічна княжна і двадцятидев’ятирічний поет. Вона – представниця давнього аристократичного роду, він кріпак, викуплений з кріпосництва. І нехай викупом його займалися кращий художник Росії Карл Брюллов – Карл Великий, один з кращих поетів, наставник царського спадкоємця Василь Жуковський та представник найдавнішого дворянського роду граф Михайло Юрійович Вієльгорський. Це нічого не змінювало, в очах миру він залишався лише колишнім кріпаком, художником і автором поезій на незрозумілому діалекті. Це була любов, приречена на нещасливий кінець, на розлуку.

Зворушений почуттями княжни Тарас Шевченко написав поему «Тризна» про декабристів і присвятив її княжні Рєпніної:

Душе с прекрасным назначеньем

Должно любить, терпеть, страдать;

И дар господний, вдохновение,

Должно слезами поливать.

Для вас понятно это слово!

Для вас я радостно сложил

Свои житейские оковы,

Священно действовал я снова,

И слезы в звуки перелил.

Ваш добрый ангел осенил

Меня бессмертными крылами

И тихоструйными речами

Мечты о рае пробудил.

Поет і княжна розлучилися. Але в історії літератури їх роман залишився відображеним в повісті Варвари Рєпніної «Дівчинка» і у поемі Тараса Шевченка «Тризна».

У наприкінці 1847 року до Варвари Миколаївни Рєпніної дійшли звістки про те, що Тарас Шевченко за обурливі вірші засланий в безстрокове заслання із забороною писати і малювати. Княжна Рєпніна проживала в цей час в Одесі на Софіївській вулиці. Вона негайно написала опальному поетові. Це був одне з перших листів, отриманих Шевченком на засланні. Він так потребував підтримки і доброго слова!

«Видно, я мало терпів в моєму житті. І правда, що колишні мої страждання в порівнянні зі справжніми були дитячими сльозами; гірко, нестерпно гірко! І при всьому цьому горі мені суворо заборонено малювати що б не було і писати (крім листів), а тут так багато нового, киргизи так мальовничі, так оригінальні і наївні, самі просяться під олівець, і я дурію, коли дивлюся на них. Місцезнаходження тут сумне, одноманітне, худа річка Урал і Ор, оголені сірі гори і нескінченна киргизька степ. … Якби мені можна малювати, скільки б я вам надіслав нових і оригінальних малюнків. Але що робити! А дивитися і не малювати – це така мука, яку зрозуміє один тільки справжній художник» (З листа Т. Шевченка В. Рєпніної до Одеси з Орської фортеці від 24 жовтня 1847 року).

Варвара Миколаївна висилала з Одеси Шевченко книги, про які він її просив, намагалася клопотати про його помилування, домоглася особистої зустрічі з шефом жандармського відділення графом Орловим. На цій зустрічі граф Орлов нагадав княжні про долю її дядька Сергія Волконського і дав зрозуміти всю недоречність і навіть небезпеку її клопоту про Шевченко. Боячись заподіяти неприємності своїм рідним, Рєпніна припинила листування з Тарасом Григоровичем.

Через багато років, повертаючись із заслання до Петербурга через Москву, де тоді проживала Рєпніна, поет відвідав її двічі. Схоже, що ці зустрічі розчарували обох. Вони просто не впізнали один одного. Занадто багато років минуло й занадто багато пролягла між ними: ціле життя, прожите нарізно і по-різному.

 

Галіна Закіпна