У 1902 році тридцятивосьмирічний Михайло Михайлович Коцюбинський познайомився в гостях з чарівною пухленької білявочкою Шурочкою Аплаксіною. Незабаром Шурочка стала служити в тому ж Статистичному бюро міста Чернігова, в якому завідувачем відділом працював Михайло Коцюбинський. Чоловік позитивний, інтелігентний, глава сім’ї, батько чотирьох дітей, закохався як молодик. Він писав записки, запрошував на побачення за містом. Він вразив уяву молоденької дівчини, Олександрі Іванівні йшов двадцять перший рiк, вона відповіла взаємністю.

Цей роман одруженого чоловіка і незаміжньої дівчини з часом став належати історії літератури, оскільки в основному любовна пристрасть цих людей знайшла відображення в листуванні, стрижневою складовою якої стали листи Михайла Коцюбинського.

Коцюбинський любив свою Шурочку ніжно, захоплено. Він не обіцяв їй одружитися, і вона знала, що він ніколи не залишить сім’ю з дітьми, була щаслива його листами, його ласкавими словами, чарівно зворушливими зверненнями. «Мій милий Шурок», «голубка моя», «дорога моя, мила, кохана», «дорога дитино», «серце моє»…

У 1910 році один приятель Коцюбинського промисловець і меценат Євген Харлампійович Чикаленко відправив письменника відпочивати і поправляти здоров’я (з серцем у нього вже тоді були серйозні проблеми) на Капрі. Чикаленко був глибоко переконаний, що такий гідний представник української інтелігенції повинен відпочивати в дуже хороших умовах і красивих природних місцях, що згодом обов’язково благотворно позначиться на його творах. Чикаленко любив вкладати гроші в творчих людей, вважаючи, що інвестиції в талант – най вигідніші інвестиції. З Одеси Коцюбинський пише своїй коханій:

«20.V.1910. Одеса. Пишу 2-й лист, мій милий Шурок, але буду стислим, тому що я ще не на волі, мені заважають, кругом люди. Вже з ранку мене заманили до знайомих на дачу, верст 15 звідси кіньми, понад лиманом; ледь до 12 год. ночі повернувся, втомився і сп’янів від повітря, ледь тримаю перо в руках.

Завтра в цей час далеко буду від Одеси, тому що о 4 годині італійський пароплав «Levanzo» залишає порт, і я не зможу раніше написати тобі, як з Константинополя. А завтра багато роботи, треба побувати у турецького консула, розміняти гроші на турецькі, грецькі, італійські. Зробити дрібні покупки.

Думка про тебе і зараз зігріває мені серце, це найкращі ліки для хворого серця.

Цілую тебе в думках багато, багато разів, а твою фотографію притискаю до серця і знову відчуваю полегшення.

Поцілуй мене на дорогу. Дай твої губки і очі, мої улюблені очі. Будь здорова, Шурочка. Ще цілую і обіймаю.

Твій».

 

Всього 335 листів. Останнє датоване 21 січня 1913 року, з Києва.

Наприкінці 1912 року Михайла Коцюбинський тяжко захворів, перенесена застуда дала ускладнення на серце, хвороба вже давно мучила його. Кінець 1912-го і початок 1913-го року письменник провів в Київській лікарні під наглядом професора Стражеска. В кінці січня повернувся додому в Чернігів.

Олександра Іванівна була позбавлена можливості бачитися з Коцюбинським під час хвороби, навіть записки не могла йому передати, щодня, щогодини страждаючи страхом невиліковності його недуги і передчуттям неминучого розставання навік. Коцюбинський йшов з життя в квітні, його виносили в яблуневий сад, тому що хотів бачити пишний цвіт яблуні, вдихати аромат. «Цвіт яблуні» – так називається одне з найвідоміших оповідань Коцюбинського, оповідання страшне, пророче, як плата за талант.

 

«Я підсунула до себе кошик з гілками розквітлої яблуні і швидко сплела вінок з самого цвіту яблуні. Він був найкрасивішим з усіх вінків…

Анастасія Григорівна потім розповіла мені, що саме цей вінок хтось поклав в труну в головах Михайла Михайловича.

– А знаєте, – сказала вона, – Віра Устимівна [дружина] просила від вас не приймати ні вінків, ні квітів.

15 квітня Михайла Михайловича ховали…» (А. Аплаксіна «Сторінки спогадів»).

 

Олександра Іванівна прожила своє життя на самоті. Як найбільшу цінність берегла вона листи Михайла Михайловича. У 1938 році молодий київський літературознавець Ілля Стебун умовив її опублікувати їх, мотивуючи це тим, що в вигляді книги листи збережуться вірніше, а якщо вони залишаться лише у вигляді листочків, хто знає, як довго вони зможуть вціліти. Згадаймо, що 1938 рік – це був один з тих страшних років, коли приватні архіви виносилися компетентними органами мішками і вивозилися вантажівками, зникаючи там, де рукописи спалювали, всупереч оптимістичній заяві одного письменника, що рукописи, мовляв, не горять.

Книгу листів Коцюбинського до Аплаксіної очікувала скандальна оглушлива слава. Публікація інтимних листів пролетарського письменника, друга Максима Горького, який зустрічався на Капрі з самим Леніним (ця легенда ретельно культивувалася нерепресованими членами сім’ї Коцюбинського), – видання подібної книги було зовсім непристойно в століття більшовицької пуританської моралі.

Але з яким задоволенням цю книгу читали! Як її крали з бібліотек! «Листи М.М. Коцюбинського до А.І. Аплаксіної» стали бібліографічною рідкістю в момент виходу книги з друкарні. «Сенсаційні і багато інформаційні листи Коцюбинського до Аплаксіної в першодруці викрадені майже з усіх бібліотек, – констатував в 1994 році літературознавець Іван Денисюк. – Настав час перевидати їх». У 2008 книга була нарешті перевидана з хорошим науковим апаратом, коментарями і примітками, без купюр!

Галіна Закіпна