Діяльність першої української професійної трупи, яка увійшла в історію світової культури з високим титулом «Театр корифеїв», тісно пов’язана з Одесою. Пов’язані своєю творчістю з Одесою і імена тих акторів і драматургів, які створили першу українську трупу, і яких згодом з вдячністю і пошаною стали іменувати «Корифеями українського театру». Це – Марко Лукич Кропивницький, Михайло Петрович Старицький, Іван Карпович Карпенко-Карий, Микола Карпович Садовський, Панас Карпович Саксаганський та Марія Костянтинівна Заньковецька.

Всі ці митці за молодих років брали участь в аматорських театрах. Але в 1870-х роках про український професійний театр можна було лише мріяти, і мрії ті видавалися нездійсненими. Спеціальними указами і циркулярами 1863, 1876 і 1883 років було заборонено вистави «на малороссийском наречии», переклади п’єс українською мовою. З боку імперського уряду чинився шалений тиск на українську культуру, численні укази та заборони гальмували її розвиток. Тому талановита акторська українська молодь обирала свої життєві шляхи далекими од театрального мистецтва.

В 1882 году М.Л. Кропивницкий організував спільно з М.П. Старицьким першу українську професійну трупу, в якій виконував обов’язки режисера та  актора. Старицький був директором.

1883 року новостворена українська трупа під орудою Михайла Петровича Старицького та Марка Лукича Кропивницького приїхала на гастролі в Одесу.

Перші гастролі трупи під керівництвом Кропивницького и Старицького пройшли в Одесі в Маріїнському театрі в серпні 1883 року. Одеські газети постійно публикували рецензії на спектаклі української трупи:

«Отъявленные скептики в течение двух месяцев не переставали посещать спектакли с малорусскими пьесами; ежедневно у кассы Мариинского театра происходила давка, переходившая в драки из-за билетов; артистам устраивали овации, подносили ценные подарки, курили фимиамы… Что же сей сон означает? Толкование его одно: в Одессе была труппа, отвечающая самым строгим требованиям драматического искусства». (Земляк «Из записной книжки рецензента» – «Одесский вестник», «Одесские новости»,«Одесский листок»).

Новини про шалений успіх української трупи облетіли не тільки всю Російську імперію. З Австро-Угорщини найшановніший тогочасний критик І.Я. Франко писав: «З тих пір ні в кого не виникало сумнівів відносно існування на Україні самобутнього національного театру, який відразу виступив зі своїм оригінальним, українським щиро народним репертуаром».

Трупа корифеїв в повному зоряному складі – Кропивницький, Старицький, Заньковецька, Карпенко-Карий, Садовський, Саксаганський – пропрацювала два сезони, а потім у 1885 році розпалась на дві. Одну очолив Марко Лукич Кропивницький, другу Михайло Петрович Старицький. Потім виникали акторські об’єднання і Товариства під керівництвом Миколи Садовського і Панаса Саксаганського. І завжди гастрольний шлях українських труп пролягав до Одеси, міста, в якому їх чекали доброзичливі глядачі. Бувало так, що до Одеси одночасно приїздило декілька українських труп, та глядачів вистачало на кожну з них. Тим паче, що кожна з труп намагалась порадувати новинками репертуару. Невтомно працювали троє українських драматургів – М.П. Старицький, М.Л. Кропивницький та  І.К. Карпенко-Карий.

Особливо плідним на одеські гастролі видався рік 1895-й. Трупи корифеїв змінювали одна одну. Це дало підставу деяким театральним критикам називати цей рік роком створення постійного українського театру в Одесі. Проте такий театр було засновано в нашому місті через тридцять років. У 1925 році було створено Одеський державний український драматичний театр, який тепер носить ім’я славетного українського актора і режисера Василя Василька, який писав у своїх спогадах: «Коли в Одесі заснувався український театр, багато хто висловлював сумнів у його щасливу майбутність. Одначе інтернаціональне місто полюбило цей театр, його чудових акторів і щиро потяглося до української культури». Однак одесити ніколи не забували корифеїв українського театру, котрі торували шлях до національного театрального мистецтва.

Молодим людям ХХІ століття, що мають змогу завдяки новітнім технологіям фіксувати визначні історичні та культурні події з надією залишити ці фіксовані свідчення нащадкам, важко навіть уявити, як ті явища, що справляли величезні враження на наших співвітчизників сто і більше років тому назад, так детально збереглися в пам’яті. Не було в ті давні часи комп’ютерів та Інтернету. Але нам відомо про таку унікальну подію як виникнення та діяльність театру корифеїв завдяки книгам спогадів, документам, фотографіям, газетам, журналам, програмкам вистав, що зберігаються в архівах, бібліотеках, музеях. З цими документами минулого ведуть копітку роботу дослідники, щоб в своїх розвідках донести до прийдешніх поколінь історичні першоджерела, дати їм наукове і популярне тлумачення та збагатити інформативне поле молоді культурним надбанням минулого.

 

Галина Закіпна