Олекса Влизько народився 1908 році в с. Коростень, тепер Новгородська область. Вищу освіту здобув на мовно-літературному факультеті Київського інституту народної освіти. Друкуватись О. Влизько почав з 1925р. (журнал «Глобус»). В 1927р. вийшла перша книга його віршів «За всіх скажу». Останнє прижиттєве видання «П’яний корабель: Морські вірші» (Харків-Київ: Література і Мистецтво, 1933) 14 грудня 1934р О. Влизька було розстріляно. Реабілітований у 1958 році.

 

ІРОНІЧНА УВЕРТЮРА

Від важкої трамонтани
тріпотять
серця і райни
і суровий владар — вікінґ —
свій провадить корабель.
Він проходить у тумані,
обминаючи Одесу,
де живі, буденні люди
атакують скумбрію.
Не вдаватися в усмішку.
Я не вірю у леґенди.
Сивий вікінґ —
тільки пісня
у рибальчиних устах.
Ередья співав сонетом
про бретонку ідилічну,
ну, а я —
про одеситку —
трамонтану
і пісні!
І — повірте —
сто раз легше
оспівати синь Бретані,
ніж схопити кольорити
одеситок
і розмов,
що трактують про кохання
і до речі, — про затоку,
що над нею —
трамонтана,
а під нею —
скумбрія!
Люди добрі!
Пожалійте!
Про подібні гарні речі
можна мріяти і далі, —
без початку,
без кінця!
Над хорошим Чорним морем
тріпотять
серця і райни
і суворий владар — вікінґ —
свій провадить корабель.
Він проходить у тумані,
обминаючи Одесу,
де живуть буденні люди
і найкращі із жінок!

 

ПОРТ

Одплив
буденний сказ,
немовби
шумний катер,
за брязкіт ланцюгів
сховалася іржа,
і знову в морі день
упав
за елеватор,
над бортом золотим
канатом з-під ножа.

О, тихий порте мій, —
вечірня заводь
трансу,
що серце
і думки
за рейдами запер,
де віє
з-поза плеч
м’язистим ренесансом,
та з люльок, —
за димком, —
пахучий канупер.

Люблю твоє лице,
і ці
поснулі стяги,
і скромний орнамент
бетонових аркад,
…а десь
такі ж, як ти,
цвітуть архіпелаги, —
романтика моя
залізних естакад.

Химерно?!
Правда?!
Так?!
Яку ж ліпити норму
на серце молоде —
зрадливу оболонь?!
Привіт тобі,
привіт…
І бурі
бурі,
шторму!
У нас з тобою
все
…за тишею —
вогонь!

 

Катерина Хоменко