Приїзд Олександра Сергійовича, вимушений і задуманий як недовгий, затягнеться на три місяці – до 29 листопада. Плани сплутають новини про заборону на пересування в зв’язку з епідемією холери, яка прийшла в Росію під кінець літа і дійшла до 20-х чисел до Москви. Негайно урядом був введений карантин, що поширився на всю країну, надовго паралізував звичне життя, але за підсумками не зміг зупинити епідемію. У наступному році вона прийшла і в Петербург, і в Європу. Цієї осені Пушкін кілька разів безуспішно робив спроби втечі з Болдіна. Залишившись в ув’язненні в старому одноповерховому будинку, йому залишалося тільки писати.

За яким розпорядком він жив в ізоляції

У його розпорядженні було чотири книги в оригіналі – збірник поезії Мілмана, Боулза, Уїлсона і Баррі Корнуолла, ще один збірник з віршами Кольріджа, Шеллі і Кітса, другий том «Истории русского народа» Миколи Польового, згадана в «Барышне-крестьянке» антологія афоризмів Жан-Поля і жодного робочого зошита. Він не взяв з собою навіть старі зошити з рукописами, які зазвичай тягав всюди.

В Болдіні Пушкін спілкувався в основному з селянами, вивчав їхню мову і наріччя; вибирався до княгині Голіциної, щоб дізнатися свіжі новини про карантин, за що його лаяла наречена. Свій скромний Болдінський побут в листах до Гончарової він описує так: «Прокидаюся о 7 годині, п’ю каву і лежу до 3 годин. <…> недавно розписався, і вже написав прірву. О 3 годині сідаю верхи, в 5 в ванну і потім обідаю картоплею, та гречаною кашею. До 9 годин – читаю. Ось тобі мій день, і усі на один вид». Так, ви правильно зрозуміли: Пушкін любив писати лежачи, часто навіть не встаючи з ліжка.

І в той же час російська література не знала такої письменницької плідності. В Болдіні Пушкін напише 32 вірші, цикл оповідань Повести покойного Ивана Петровича Белкина», «Маленькие трагедии», «Сказку о попе и работнике его Балде», серію публіцистичних статей про стан критики для «Літературної газети». Нарешті, буде закінчений багатостраждальний «Евгений Онегин».

Як відбився карантин у віршах О.С. Пушкіна

Розсердженість Пушкіна, властива кожному, чиї плани були жорстоко порушені, певною мірою проявилася в тодішніх віршах. У тому числі в жовтневому «Прощании», в якому він як би прощається з Гончаровою, і в «Дорожных жалобах», де насміхається над своїм вимушеним ув’язненням і «мимовільним постом». Він був заточений в селі, поки товариші і наречена залишалися в Москві, що було вкрай небезпечним. Смертність від холери становила майже ½ – в порівнянні з цим коронавірус виглядає немов сезонний грип, від якого, до речі, у часи Пушкіна теж ще як вмирали. Страх самотності і смерті від епідемії проявить себе в його «Элегии»:

Безумных лет угасшее веселье

Мне тяжело, как смутное похмелье.

Но, как вино – печаль минувших дней.

В моей душе чем старе, тем сильней.

Мой путь уныл. Сулит мне труд и горе

Грядущего волнуемое море.

Но не хочу, о други, умирать;

Я жить хочу, чтоб мыслить и страдать;

И ведаю, мне будут наслажденья

Меж горестей, забот и треволненья:

Порой опять гармонией упьюсь,

Над вымыслом слезами обольюсь,

И может быть – на мой закат печальный

Блеснёт любовь улыбкою прощальной.

Цей вірш, як і практично все, що вийшло з-під пера Пушкіна в болдінській ізоляції, написано не в звичному йому розмірі чотиристопного ямба. Він шукає нові форми, часом навмисно руйнує ритм віршів. Втім, про це він сам говорить в перших рядках поеми «Домик в Коломне»:

Четырёхстопный ямб мне надоел:

Им пишет всякий. Мальчикам в забаву

Пора б его оставить. Я хотел

Давным-давно приняться за октаву.

А в самом деле: я бы совладел

С тройным созвучием. Пущусь на славу!

Ведь рифмы запросто со мной живут;

Две придут сами, третью приведут.

До нас дійшли 18 листів Пушкіна, адресованих в першу чергу нареченій, 18-річної Гончарової:

«Ти питаєш, як я живу і покращав я? По-перше, відпустив я собі бороду; вус та борода – молодцу похвала; вийшов на вулицю, дядечком звуть. 2) Прокидаюся о сьомій годині, п’ю каву і лежу до трьох годин. Нещодавно розписався, і вже написав прірву. О третій годині сідаю верхи, в п’ять у ванну і потім обідаю картоплею та гречаною кашею. До дев’ятої години – читаю. Ось тобі мій день, і усі на один вид».

Але також легко і невимушено він писав і своїм друзям і колегам.

Як Пушкіногор’е пережило селянські погроми зими 1918 року –

«Біля мене колера морбус. Чи знаєш, що це за звір? того й гляди, що забіжить він і в Болдіно, щоб усіх нас покусає – того й гляди, що до дядька Василя відправлюся, а ти і пиши мою біографію…» (З листа П.О. Плетньову).

5 листопада в листі сусідці Парасковії Осиповій він написав:

«Проклята холера! Ну, як не сказати, що це злий жарт долі? Незважаючи на всі зусилля, я не можу потрапити в Москву; я оточений цілим ланцюгом карантинів, і до того ж з усіх боків, так як Нижегородська губернія – самий центр зарази. Проте, після завтра я виїжджаю, і бог знає, скільки днів мені потрібно, щоб проїхати ці 500 верст, на які зазвичай я витрачаю дві доби».

Холера не зникла так просто з Росії. Через рік вона повернулася знову. 26 липня 1831 року Пушкін написав у щоденнику: «У минулому році карантини зупинили всю промисловість, загородили шлях обозам, привели в злидні підрядників і візників, припинили доходи селян і поміщиків і мало не збунтували 16 губерній. Зловживання нерозлучні з карантинними постановами, яких не розуміють ні вживані для цього люди, ні народ. Необхідно знищити карантини, народ не буде заперечувати існування зарази, стане приймати запобіжні заходи і вдасться лікарям і уряду; але поки карантини тут, менше зло буде мати перевагу над більшим і народ буде більш непокоїтися про своє продовольство, про загрозливі злидні і голод, ніж про хвороби невідомої і ознаки якої так близькі до отруєння».

 

Ірина Діденко