«Серафим Лось… У його профілі було дійсно щось горбоноса лосине, лось…

Він сидів, зігнувшись, над маленькою портативною друкарською машинкою… Він зводив рахунки з російською революцією. Він писав про себе…». І кувалося, кувалося загадкове коло – стукали букви друкарської машинки, – тягнучи за собою на зло всьому земному, розумному – але задля нерозумного! – Нерчинський острог, і Черемховський Рудник з вагонетками і тачками, і номер петербурзької “Асторії” з бомбою у валізі нібито англійського інженера Джона Уінкельтона, і кайдани, і човен-душогубець, що пливе вниз по Амуру до океану, до Азії, до волі, і смертний вирок, вислуханий в будівлі військового суду… і нічні паризькі кафе біля ринку… і карцер, вузький як труна, звідки, здається, не вийти живому… і коридор Смольного, і зали Таврійського палацу… і прапори, прапори, прапори, червоні, як кров людська, і натовпи на Невському, і салон-вагон комісара тимчасового уряду».

Так повернувся до нас письменник Андрій Соболь. Повернувся в 1979 році в повісті Валентина Катаєва «Уже написан Вертер». Так, читачі довго розгадували – хто є хто в повісті. І дивно було згадати ретельно викреслене з історії російської літератури ім’я есера-бойовика. І письменника. Письменник створює світ, бойовик вбиває – заради загального щастя. А коли світ бойовика торжествує – гине письменник.

І дійсно, Андрій Соболь 7 червня 1926 року поблизу пам’ятника Тімірязєву на Тверському бульварі вистрілив з револьвера. В себе.

Ми так мало про нього знаємо! Катаєв умістив на одній сторінці практично все. Що ж додати? Що звали Соболя Юлій Михайлович (ім’я завжди наводилося в руській транскрипції), народився він в 1888 році в Саратові в бідній єврейській родині. Справжня прізвище, по-видимому, Глузман (згадує її тільки Катаєв, який близько знав Соболя). Заарештовано його в 1906, був на найстрашнішій каторзі – так званій «колесухе», втік. З 1909 по 1914 – в еміграції – Франція, Італія. Нелегально повернувся в Росію в 1915. У 1917 – комісар Тимчасового уряду на Північному фронті. А потім поневіряння Росією.

Майже півтора року – з 1919 по 1921 – він провів в Одесі. Як і всі, брав участь в літературних вечорах, багато писав.

Рівно за місяць до взяття Одеси більшовиками, 7 січня 1920 року, читав в Літературці (Літературно-Артистичному суспільстві) повість «Бред», опубліковану вже при більшовиках в альманасі «Посев» (одеському, 1921 року. Прохання не плутати з мюнхенським!). Літературно-мистецький вечір Соболя відбувся 24 серпня 1921 року. Він читав уривки з нової повісті «Салон-вагон» (через п’ятдесят вісім років її буде щедро цитувати Катаєв в повісті «Уже написан Вертер»).

Костянтин Паустовський описав Соболя в оповіданні «Случай в магазине Альшванга» як милу непосидючу талановиту людину, яка абсолютно не вміє розставляти абзаци і коми. І тільки після правки досвідченого коректора оповідання, принесене Соболем, стало справжнім шедевром. Паустовський не міг писати про Соболя інакше: ні про есерівське минуле, ні про те, як його, політкаторжанина, заарештувало НК.

Андрій Михайлович мав погану звичку заступатися за заарештованих інтелігентів. Добре, що голова одеського НК Макс Дейч був з ним разом на каторзі. Збереглися спогади людей, врятованих Соболем. І про людей, їм врятованих. Чи не менше десяти чоловік – і це тільки ті, про кого відомо. Зрозуміло, що при такій недоречній звичці ніяке революційне минуле не допоможе.

І в березні 1921 р. він пише своєму другові Володимиру Лідіну з одеської в’язниці: «я сиджу, вже більше 2-х тижнів, а коли випустять – не знаю. Знову загальна камера, знову перевірка, знову грати, як ніби з тих пір, як я був на каторзі, нічого не змінилося. А на дворі вже пахне весною. Втомлююся я дуже від загальної камери, як до цього – від людей. Людей навколо було багато, щось крутилося, але все це йшло повз мене. <…> Пишу тобі, сидячи на підлозі, бо нар або ліжок тут нема. Зате вошей вдосталь – спимо на підлозі і на підлозі ж, лежачи на своєму пальто, пишу тобі. Вже темніє. Кругом розмови, суперечки; за вікном мама Одеса, в животі здуває від пайків – тюремного хліба».

Соболь сіл міцно. Та так, що навіть московське начальство не могло добитися його звільнення – ані Каменєв, ані Менжинський.

Борис Зайцев згадував, як Каменєв відреагував на прохання письменників заступитися за Соболя:

«– Якого Соболя? Який написав роман “Пил”?

– Так.

– Поганий роман. Нехай посидить.

Я помітив, що він сидить вже сім місяців, невідомо за що.

– Ну, це багато. Постараємося випустити».

Соболь же написав Лідіну: «ви усі, бажаючи мені, звичайно, добра (в цьому я не сумніваюся) зробили мені боляче. Я маю на увазі ваше ходіння до К <аменєву>. Як це ти, Борис <Зайцев>, Мих <аїл> Анд <рійович Осоргін> – хоча б тільки ви, знаючи мене, не подумали про те, що мені все це буде більш, ніж неприємно. Я завжди ненавидів “припадати до стоп”, тим більше мені противно це тепер».

За однією з версій, одеські чекісти Соболя випускати ніяк не бажали. Довелося витребувати його в Москву під конвоєм, і тільки там відпустити. Ну що ж, до тюремних вагонів Андрію Михайловичу було не звикати.

Емігрантська газета «Последние новости» писала про Дейча: «Покарання своє (мається на увазі каторгу – О.Я.) він відбував разом з письменником Андрієм Соболем, якого нещодавно протримав декілька місяців у в’язниці». (Детально про історію арешту Соболя можна прочитати в «Реальном комментарии к повести “Уже написан Вертер”», чудово зробленому С. Лущиком)

До Одеси Соболь більше не повернувся.

Яким запам’ятали його сучасники? «Невисокий на зріст, головатий, смаглявий, кучерявий, з дуже великими рисами обличчя, дуже красивими карими очима, нервовий, добрий, легковажний, сміливий, люблячий, по-єврейськи нетерпимий, по-російськи недолугий, з тих палаючих з двох кінців людей», – писав Михайло Осоргін.

Дивно, але його любили не тільки читачі, а й письменники. На початку 25 року за підсумками анкети він був визнаний найпопулярнішим прозаїком. При тому, що кон’юнктурним ніколи не був. В кінці 1980-х журнал «Огонёк» опублікував два невеликі оповідання – і зрозуміло стало, за що його любили. Історія єврейського анархіста, який приїхав посперечатися з батьком Махном і суперечку виграв, заворожує.

Що ж написав Соболь: романи «Пыль», «Салон-вагон», «Повесть о голубом вагоне», «Мемуары веснушчатого человека», оповідання. Набралося на чотири томи. Тільки де їх прочитати сьогодні? Останній раз книги його виходили в 1928 році.

У 1924 році Соболь напише: «Є життя – величезне, неосяжне; воно одночасно підле і світле, грішне і святе. <…> Є революція жахлива і полум’яна, своя і ніби не своя, що відштовхує і притягує до себе міцніше просмоленого морського каната. Є мистецтво – наш хрест і наша троянда, наша радість і наше безталання, наш провал і наш зліт, наша свята святих і наше прокляття».

На початку перебудови поет Марк Соболь на прохання передати в музей матеріали про батька відрізав: «Радянська влада його ненавиділа, і нічого не дасть показати». Він був не так вже й неправий.

Газета 1921 року з розповіддю Соболя є в експозиції Літературного музею. А перше перевидання його оповідань було лише в 2001 році. Укладач написав: «Сподіваємося, що його чекає повторне визнання вже у наших сучасників». На жаль, цього не сталося.

І людина, яка так пристрасно і захоплено писала про життя, забута. Ми живемо без його книг. А може, з ними було б трохи краще?

Недарма ж Катаєв написав в 1926-м: «В особі Соболя російська література втратила талановитого письменника, ще не встиг проявитися у всій своїй силі. Простота, відсутність фальшивих хитрощів. Ясна, доступна мова. Теплота і людяність. Ось причина заслуженого успіху Андрія Соболя».

 

Олена Яворська