Від’їзд Аліка – це було знайомство з ритуалом пити шампанське на пероні, коли тобі зовсім цього не хочеться, дивитися на живу людину останній раз в житті. Тоді, в листопаді 1975-го виїжджали назавжди. Махціер був вірний собі. Заходячи в вагон, він голосно радив тим, хто його проводжав: «Розходитеся по одному», а потім вже з підніжки удаляющегося поїзда махав рукою і кричав: «До скорої зустрічі!». В цьому не було провокації, розрахованої на людей в штатському, які – про це свідчила чутка – незмінно відстежували проводжаючих вагони на Чоп, в цьому було знущання. Бадьорий писк проти абсурду, що відбувається. Останнє що залишилося в пам’яті від Аліка – його силует, що махає з підніжки вагона. Більше я його ніколи не бачила. Розповідали потім, що він влаштувався працювати в магазині готового одягу, називали штат і місто. А років зо два тому знайомий чоловіка, з яким випадково зіткнулися в гастрономі, сказав, що Махціер помер. Напевно, це правда. У Аліка було це дивне, вперте заперечення маленького щастя і простого комфорту. А для великого він закривався – не надто довіряв оточуючим, бути може. Але хочеться, щоб сталася помилка. Тим більше, що інформація прийшла через зовсім незнайомі руки. Хочеться, щоб звістка про смерть Махціера була черговою одеською «уткой». Занадто багато в ньому було таланту, щоб залишити по собі лише спогади про уроки акторської майстерності у Палаці студентів. Щоб залишитися в пам’яті декількома безсмертними фразами на кшталт: руки выдают человека с головой» (про те, що за формою і доглянутістю рук можна судити про професію, положення в суспільстві, характер і т.д.) і «ногти нужно красить до конца» (про те, що ходити з облізлим лаком на нігтях більш ніж непристойно). Хоча, може і цього чимало.

(На щастя, з часом звістка про смерть Махціера виявилася «сильно перебільшеним». Він влаштувався на Півдні США і успішно продовжив професійну діяльність. Аліку – на довгі роки).

Євген Ланськой з’являвся в студії Палацу студентів рідше, ніж Махціер. Запам’яталося те, як читав свою п’єсу, вона називалася, здається, «Две чашки чаю или черт с ним!». Ланськой не показував, він розповідав. Він був режисер, у нього було інше призначення. Дивно, атмосфера піднесеності, їм створювана, пам’ятається, а ось деталей – нуль. Пам’ятається ще прем’єра моновистави Р. Карцева в постановці Є. Ланського «Шут гороховый». Вона відбулася в будівлі тодішнього ТЮГу, в Театральному провулку. Але це було вже кілька пізніше – чи то в 1976-му, чи то в 1977-му. Року, коли Ланської поїхав, я не пам’ятаю. Він ще встиг поставити гоголівські «Записки сумасшедшего» з чудовою Людмилою Сафоновою. Про яку з захопленням і заздрістю говорили «вылитая Сара Майлз» – тоді якраз йшов першим екраном фільм «Леди Каролина Лэм», і актриса Сара Майлз, що грала леді Кароліну, зводила з розуму сильну половину Одеси.

Шкода, я мало що можу сказати про Євгена Ланського, що головував в приймальній комісії студії при Палаці студентів тоді, в лютому 1975 року. Крім того, що було в ньому щось від провокатора, маніпулятора, що, загалом, є ознакою режисерської професії. І того, що він ставив спектаклі в Нью-Йорку на Бродвеї, а 1987-му, в Москві – «Птичьи полёты» для театру Михайла Жванецького. Але якщо Євген Ланськой з’являвся в студії не часто, то Олена Строганова там бувала ще рідше. Строганова – сценічний псевдонім Олени Михайлівни Зац, актриси, чтиці Одеської філармонії, яка люб’язно погодилася викладати сценічну мову. Скільки дивовижної, корисної і потрібної, не побоюся цього слова, культурної інформації вона зуміла вмістити в невелику кількість часу! Її уроки були такими ж ігровими, як театр пластики Аліка Махціера, але це була трошки інша гра. Тут теж потрібно було правильне дихання і правильний розворот плечей. Але до того ж можна було говорити. Не тільки можна, а й необхідно. І запам’ятати що:

 

«Дыхание свободно в каждой гласной,

В согласной – замедляется на миг,

Но только тот гармонии достиг,

Кому чередованье их подвластно.

Звучат в согласных серебро и медь,

А музыка дана тебе для пенья,

И счастлив будь, коль сможешь ты пропеть,

Иль даже продышать стихотворенье».

 

Я-то думала, що «сценмова» – це мій зоряний час. Те, що я не вмію рухатися, я знала. Що з увагою, уявою і фантазією у мене не склалося – в цьому я переконалася в процесі навчання. Але за що, за що, а за мову я була спокійна. Не стільки навіть за мову, скільки за її правильність. І за правильність вимови. Резони у мене були. Засновані не на тому, що мене хвалили за чистоту мови в школі чи вдома, ні – на вулиці. Одного разу літня дама, така собі інтелігентна старенька «з колишніх», запитала у мене дорогу. І я їй пояснила, як пройти туди, куди їй треба було. І замість «спасибі», вона мені сказала: «Дитинко, яка у вас прекрасна чиста російська мова. Це – рідкість у наш час». Взагалі, я припускала, що захоплення викладача «сценмови» у мене в кишені. Але де там; та ба. Олена Михайлівна завдала мені чосу. Специфічні терміни не забуваються, особливо якщо вони справедливі: «мляві, неопрацьовані губи», «неправильна постановка дихання», «цокання»…

Виявляється, потрібно вміти посилати повітря вгору і вниз, в голову і в груди, в залежності від звуку. Потрібно вміти розробляти артикуляційний апарат. І правильно ставитися до власної діафрагми. І володіти потрібно не тільки власним тілом, але всім організмом – легенями, лобовими пазухами, резонаторами… Ну, загалом, кожною частинкою себе. І для цього непогано б вимовляти на одному диханні «Дом, который построил Джек». Тим більше, що цей вірш немов створено для правильної постановки вдихів і видихів. Є ще й інші «говорильні» вправи. Наприклад, перераховування Єгорок: «Возле горки на пригорке стоят тридцать три Егорки. Здравствуй первый Егорка, здравствуй второй Егорка…». У фіналі потрібно привітатися з кожним на одному диханні. Відверто кажучи, мені вдавалося дістатися тільки до двадцять четвертого. Скоромовки і чистомовки були миліше та простіше. Моєю вершиною до сих пір є «Тридцать три корабля лавировали, лавировали, да не вылавировали». І заворожує музичне: «Налима ловили, ловили линя, туманы лимана манили меня».

Правила, що були продиктовані Оленою Строгановой, до сих пір не стерлися з моєї записної книжки, хоча писані були простим олівцем. Але я і без того їх пам’ятаю напам’ять, не тому що пам’ять така хороша, а тому, що вони виявилися абсолютно необхідними на практиці. Скажімо, коли тобі треба говорити, а мова буквально присохла до зубів, і серце калатає десь в горлі. Втім, бажаючі дізнатися, як говорити правильно, можуть піти на її концерт у філармонії. Але не тоді, коли заманеться, а коли вона приїде. Тому що і вона тепер живе зовсім не в Одесі. А тоді, в 1975-му, вона була прекрасним викладачем в студії, якій не судилося стати театром. З різних причин, однією з яких було, що дуже молодий аматорський театр уже існував. І головним його заняттям були репетиції спектаклю, який повинен був відбутися 1 квітня 1975-го року. Ставив його Олег Сташкевич.

Спектакль називався по імені однієї з частин гоголівського «Миргорода» – «Повесть о том, как поссорился Иван Иванович с Иваном Никифоровичем». Власне, можна назвати його інсценуванням повісті Гоголя, здійсненим Олегом Леонідовичем Сташкевичем. Як відбувалася літературна частина роботи – власне переклад повісті в драматургічний твір – відомо, напевно, тільки йому самому. Не думаю, що це була дуже легка робота. Вибір автора і основи інсценування теж, швидше за все, був не з легких. Особливо, якщо врахувати, що попередній спектакль був поставлений Олегом на основі скетчів КВН. Тільки що – маленькі гумористичні сценки – і ось нате, будь ласка, – сам великий Гоголь, та ще й не драматург, а прозаїк. Формальний привід постановки, втім, знайшовся легко: у Миколи Васильовича день народження якраз припадає на 1-е квітня за новим стилем. Про неформальний же привід неважко здогадатися – у вітчизняній літературі немає сатирика більш всеосяжного, більш сумного, більш дошкульного, ніж Гоголь. Хіба що Салтиков-Щедрін, та тільки тексти автора «Города Глупова» більш прямі і відкриті, ніж тексти автора «Миргорода». І, можливо, менш сценічні.

Ролі були розподілені, дві жіночі, інші – суцільно чоловічі. Одному акторові іноді доводилося грати кілька ролей. Але нікого з новоприбулих в студію в спектакль не ввели – напевно, тому, що не було потреби. «Старші» представляли собою досить «зіграний» колектив. У всякому разі, виробляли саме таке враження. Здавалося, між ними існують невидимі нитки, які важко визначити – це і не зовсім дружба, і навіть не завжди приязнь. Швидше, почуття приналежності до кола обраних, до якого, безперечно належали тоді люди, пов’язані з КВН. Інші поруч з ними справляли досить сіреньке враження. У всякому разі, в моїх очах. Для мене вони були страшно дорослими – ще б пак, вік учасників трупи «Театру веселих і кмітливих» коливався між двадцятьма двома і двадцятьма сімома роками. Мені вони здавалися моторошно безстрашними і фантастично талановитими. Ще б пак, ось так, за здорово живеш, вийти на сцену, не забути вчасно вступити зі своїм текстом, та ще й вимовити його як слід. І вчасно піти зі сцени, та ще й танцюючи!

 

Далі буде.

 

Олена Каракіна