Сироїдінню і спортивному стилю життя багато в чому сприяв приїзд до Одеси Андрія Борисовича Дрозніна. Приїхав він тому, що Ірина Григорівна Кузнєцова затіяла тоді молодіжний театр-студію при Будинку Актора, та ще й під патронатом самого Олега Табакова. Метр відвідував новонароджене дітище не надто часто. (У цього театру, виплеканого неформальним, що не московським, а цілком одеським керівником Анатолієм Падукою своя, довга і цікава історія.) Дрознін ж, актор, викладач і постановник сценічного руху у вже нашумілої тоді «Табакерці», до Одеси відчував більш серйозний інтерес. І так вийшло, що іноді він брав участь у наших пляжних походах, поїдаючи на схилах квіти акації і незрілі оливки, а іноді задавав нам потогінні заняття в Будинку актора. Здається до червня, або до середини літа, нам довелося покинути Палац студентів. Сташкевичу набридли нескінченні чвари і з’ясування відносин з директоркою, яка до нього була, м’яко кажучи, не надто прихильною. Нас ганяли з одного підвального приміщення в інше. Одного разу загнали в колишню студію звукозапису, стіни якої зсередини були оббиті сірою, запорошеною повстю. Хтось із співробітників Палацу запитав Сташкевича: «Як ви себе тут відчуваєте?» і він, не замислюючись, відповів: «Начебто парашу вже винесли, а баланду ще не принесли». Загалом, цього літа нашою базою, гніздом став Будинок актора, де до нас ставилися не лише терпимо, але навіть привітно. Там ми займалися новими, незвичними, вправами, які привіз з собою Дрознін і які розковують тіло. Іноді не обходилося без легкого покалічення. Так Андрій Борисович повідомив, що людину, що стає на «місток», підтримувати не треба. Досить тримати зігнутий великий палець в сантиметрі від її хребта. І продемонстрував свій спосіб підтримки на Едіку Марковичу. До сих пір пам’ятаю глухий стукіт, яким відгукнулися дошки сцени Будинку актора на стрімку зустріч з Едькіною верхівкою. Взагалі йому цього року було призначено проявити схильність до підвищеного травматизму. У липні він зламав ногу, і частину літа, частину своєї викладацької відпустки змушений був провести в ліжку. Але травма компенсувалася тим, що поки він валявся і скрипів милицями, його прийшла відвідати з розкішним букетом троянд та, яка незабаром стане його дружиною – Марина Горбатова. Але це ще попереду, а поки Галочка Глікфельд жартує про загіпсованого Едьку: «Вот кто-то с горочки спустился…».

Це було літо, наповнене інтенсивним, нестандартним, кипучим життям. Воно було відзначено Олімпіадою, яка нас хвилювала не дуже сильно, і відходом Володимира Висоцького, що накинув чорну вуаль на липень і серпень.

Колись учнів, для виховання моральності, водили дивитися публічну страту, а потім пороли. Щоб краще запам’ятали екзекуцію. Смерть Висоцького була подібна такої прочуханці. Вона наповнила безліч сердець такою печаллю, що гіркий концентрат її до сих пір переливається на дні душі. Вона можливо, змусила з вражаючою чіткістю запам’ятати це літо, не всі, але багато його деталей і подробиць, які то гріють серце, то жахають його. І біг, і пляж, і зелень, і підмостки Будинки актора, і контури майбутньої вистави, яка смутно, ще дуже смутно світилася попереду.

Наближалася осінь, а з нею грізно вставав питання про приміщення для майбутнього театру. У Будинку актора можна було існувати лише влітку, поза театрального сезону, та й то на пташиних правах. Директори ж будинків і палаців не надто поспішали приймати у свої обійми режисера з небезпечною репутацією порушника спокою. І невідомо, як би склалася подальша доля Олега Сташкевича та його театру, що не дав ще жодного спектаклю, якби не Олександр Борисович Виноградський.

Самою долею Олександр Борисович Виноградський був призначений, щоб пригрівати під своїм крилом опальні колективи, яких побоювалися директори інших клубів, численних будинків і палаців культури. Так було з Юрієм Альшицем і його «Дев’ятим праведником», так було з майбутніми «Масками», і з майбутнім «Мигдалем». Так було і з нашим театром. Ветеран і кумир аматорської сцени Давид Макаревський якось сказав Виноградському, котрий тоді ще працював у Палаці студентів: «Ти, Сашко, або дуже сміливий, або дуже дурний». Макаревський натякав на те, що Олександр Борисович дозволяє артистам ввірених йому організацій ризиковані постановки. Макаревський помилявся. Дурним Виноградського не назве жоден з тих, хто з ним хоч трохи знайомий. Та й надто сміливим – теж. А ось високопорядним і гаряче відданим своїй справі – так. Чим повинен займатися директор будинку культури? Залученням талановитих людей під свій дах. З тим, щоб працювали різні студії, музичні, танцювальні, драматичні. Щоб будинок не був порожній, щоб життя вирувало, щоб публіка приходила, щоб людям було добре і весело. Щоб мистецтво процвітало. А воно, мистецтво, як відомо не терпить посередностей. Керівники ж одеської культури (добре звучить – «керівники культури», як ніби культурою і справді хтось може керувати!) того часу не терпіли талановитих людей. Від них одне занепокоєння, вони погано піддаються керуванню. Ось Олександр Борисович Виноградський, в той час директор клубу працівників торгівлі, що існував в Театральному провулку кут Катерининської, сам того не бажаючи, опинявся в конфлікті з начальством. Подобалися йому люди обдаровані, талановиті, такі, що шукають. Тому він прийняв Олега Сташкевича художнім керівником з навантаженням 37,5 годин на місяць.

Учасники студії здобули дах над головою і сцену під ногами. Сцена була маленька, що зачаїлася в підвалі. Зал до неї додавався – близько сорока місць, не більше. Там і треба було Сташкевичу розгорнути майбутнє дійство. Яке, за традицією, мало постати перед очима публіки 1 квітня.

Далі буде.

Олена Каракіна