Виставка присвячена 125-річчю від дня народження одного з найяскравіших представників Одеської літературної школи – письменника, поета та драматурга Валентина Катаєва (28.01.1897-12.04.1986).

Валентин Петрович Катаєв народився в Одесі на вулиці Базарній 4, 28 січня 1897 року. Через п’ять років там народився і його брат (Євген Петров). Валентин із ранніх років мріяв стати письменником, а з дев’яти років почав писати вірші. Він брав участь у двох світових війнах та одній громадянській, пережив усіх своїх друзів, а своєю творчістю заслужив квиток у Безсмертя. Ми завжди пам’ятатимемо В. Катаєва як автора книг ««Белеет парус одинокий», «Разбитая жизнь, или Волшебный рог Оберона», «Сын полка», «Алмазный мой венец», «Уже написан Вертер», а також залишимося вічно вдячні йому за ідею «Двенадцати стульев», подаровану І. Ільфу та Є. Петрову. Однак цього разу ми хотіли б поговорити про силу, яка відіграє велику роль у житті поетів – про Любов.

«Я був закоханий, – зізнавався Валентин у своєму автобіографічному творі „Юнацький роман“, – У мене завжди були захоплення. Але хоч би як я захоплювався, по-справжньому любив тільки її одну». Але хто ж був ця «одна»? На це питання не так просто дати відповідь. Не виключено, що його не знав сам письменник. Його донжуанський список був величезний, а сам він мав у жінок великий успіх. Він був закоханий у сестру Юрія Олеші та в сестру Михайла Булгакова, він міг писати любовний лист одній дівчині та паралельно зітхати про іншу. «…Їх було багато, їх надлишок, їх більше, ніж душевних сил, чарівних та напівзабутих, кого я думав, що любив…», – цитує сам себе Валентин Катаєв у «Юнацькому романі». Але все ж таки одна з численних пасій письменника залишилася в його творчості, а значить і в пам’яті надовго.

«… Якось я побачив трьох дівчаток у мереживних сукнях, які вийшли погуляти під наглядом своєї старшої, четвертої сестри. …Одна з цих дівчаток, середня, і була, як її називали вдома, Міньйон…». Так описано цю зустріч у «Юнацькому романі». У реальному житті дівчину звали Ірина Олексинська, або, як ласкаво називав її Валентин, Ірен. Вона любила бузок, кішок та поезію. А крім того, сама вміла писати вірші. Ірен була слабкого здоров’я і, на жаль, рано померла від туберкульозу. Але, мабуть, її образ не відпускав письменника, адже багато років вона з’явилася у його романі під ім’ям Міньйони, а романі «Зимний ветер» – під ім’ям Ірини Зоря-Зарницької. А значить, «дівчинка з бузковим ім’ям» ніколи не буде забута. Чи це не Безсмертя?

Співробітники Одеського літературного музею представляють вашій увазі експонати, пов’язані з любовним романом Валентина Катаєва та Ірен. А крім того, один із найраніших збережених рукописів – вірші, записані в альбом сестри друга В. Катаєва – Євгена Запорожченка, ранні публікації віршів та фото.

 

Твоё сиреневое имя

В душе как тайну берегу.

Иду тропинками глухими,

Твое сиреневое имя

Пишу под ветками сквозными

Дрожащим стэком на снегу…

 

В. Катаєв. 1918 р.

 

Из сиреневой душистой неги

Я сплету причудливый букет

И тебе его в окошко брошу –

Получай, возлюбленный поэт!

Отряхнись скорей от сонной лени

И, вдыхая запах, – вспоминай:

Это та – чьё имя из сирени

Сплел тебе, для счастья, звонкий май.

 

І. Олексинська. 1916-18(?) рр.