Науковий колектив Одеського літературного музею готує десяту наукову збірку «Дім князя Гагаріна», присвячену 45-річчю з дня заснування музею. За традицією до неї увійшли не лише наукові розвідки співробітників музею, але й дослідження українських колег-музейників з Чернігова, Хмельницького та Львова.

Пропонуємо вашій увазі уривки з наукових статей, що, сподіваємось, побачать світ не лише у електронному вигляді, а й окремою збіркою, як завжди ошатною та цікавою.

 

Михайло Голинський в Одесі: за матеріалами спогадів співака

Михайла Голинського (1890-1973) називали «королем українських тенорів», «українським Карузо». Він володів чудовим голосом, який захоплював слухачів у багатьох країнах. <…>

Пропозицію підписати контракт на виступи в театрах Одеси, Києва та Харкова Михайло Голинський отримав в кінці червня 1926 року. В цей період артист співав на варшавський сцені і вів активні перемовини з директором варшавського театру Емілем Млинарським про умови продовження свого контракту. Пропозиція консула Радянської України у Варшаві Лебединця повністю змінила плани артиста. Передаємо слово автору.

«Дістаю з Одеси від директора Сергія Івановича Каргальського сердечного листа і партицію “Аїди” з українським текстом партії Радамеса. Музично партію я знав, але по-польськи, а тепер треба було лише перевчити слова по-українськи. Я йшов звичайно в поле над потік Золочівку або до лісу, брав із собою партицію, пса та якусь перекуску і напівголосом бубнив український переклад. За тиждень я все знав напам’ять, бо мав пам’ять знамениту, яку ще й досі маю. Маючи вже добре опанований український текст, я щоденно проспівував півголосом, а Галя [дружина] мені на фортепіано акомпанувала і підповідала мені слова інших – Аїди, Амнеріс, Амонасро, Короля, з якими я разом мав виступати. За кілька днів я співав по-українськи і знав слова моїх партнерів. <…>

Веду жваву кореспонденцію з директором Одеської опери Сергієм Івановичем Каргальським. Він настоює, щоб я по змозі якнайскорше приїхав до Одеси, бо там вже йде робота з артистами, хором, балетом, і, розуміється, з орхестрою. Всі хвилюються, як зреаґує публіка <…> на оперні вистави, що будуть співані перший раз українською мовою. <…>

Саме перед моїм виступом панували в Одесі сильні холодні вітри з Чорного моря. Проби “Аїди” відбувалися щоденно, а генеральна з оркестром затяглася до півночі. Я вийшов з проби спітнілий, а був легко одягнений і без капелюха, замість взяти візника, я пішов до готелю пішки і сильно простудився. Про мою простуду я боявся говорити Каргальському, Марґулянові і товаришам, аби їх не налякати. Я навіть не пішов до лікаря, а сам себе лікував. Це не помагало, бо я мав гарячку і запалене горло.

Прийшов вечір мого виступу. Я, обладований різними цукорками, цитриною, інгалятором і термометром, йду до Опери, як на смерть. Прийшовши до моєї гардероби, я покликав дівчинку, що приносила артистам чай, і попросив, аби мені приносила чай перед і по моєму співі. Щоб вона не забувала, я дав їй добрий “напивок” [Дати “напивок” – дати “на чай”.]. Врешті я на сцені слухаю увертюру. Ще перед піднесенням куртини і перед моєю арією “О красо, Аїдо” я випив півсклянки гарячого чаю, в думках звернувся до моєї бл. пам’яті Мами і просив тримати мене своєю доброю рукою за руку і вести, аби я вийшов переможно. І ця згадка про бл. пам’яті Маму і моя просьба заопікуватися мною подіяла на мене чудодійно.

Я цілком спокійний і опанований зачинаю мій речитатив в арію і чую – голос прекрасно звучить. Співаючи арію, я стараюся використовувати мої вокальні знання – високі тони тримаю на масці і діафрагмі, піднісши верхню губу над верхні зуби. Два “сі-бемоль” я тримав якнайдовше і, дивлячись при цьому на Марґуляна, я бачив його щиру усмішку на устах і ніби кивнення головою на знак признання. Я старався кожне слово, кожну букву якнайвиразніше вимовляти, бо я співаю тут перший раз, я, галичанин (якого один з товаришів кілька днів по моєму приїзді дозволив собі назвати поляком!). По скінченій арії вся заля мене оваційно прийняла. Я, кланяючись публіці, дякував в душі моїй добрій мамі, бо мені здавалося, що її рука ввесь час мого співу “спочивала” на моєму хворому горлі.

<…>Ще перед початком вистави я дуже просив суфлера, аби мені виразно підповідав деякі українські слова-вирази, тому що я досі співав Радамеса по-польськи, і мені польський текст різко в’ївся в пам’ять. Тут ще мушу підкреслити, що я маю зорову пам’ять. Вивчивши нову партію, я мав її всю “сфотографовану” в моїй пам’яті. Я міг читати в пам’яті мій текст рядками і сказати, що це на тій а тій сторінці той а той рядок. В сцені з Амонасро я не дочув суфлера, а в пам’яті я “бачив” лише польські слова “Jich król” і так я й заспівав. Це дехто з публіки завважив, а передовсім суфлер, і зачав мені голосно підповідати українські слова. Мені це “Jich król” пізніше мої товариші, головно Будневич (аби мене трохи “вколоти”), пригадували. <…>

Перед закінченням опери я попросив, аби до мене по скінченні конче прийшов лікар Гукевич і театральний лікар Тихоміров. По скінченні опери до мене понаходило повно моїх поклонників, поклонниць, дир. Каргальський, Марґулян і обидва лікарі, яким я передав мій термометр і дзеркальце для бадання горла і просив провірити мій пульс і горло. Обидва лікарі аж ахнули, бо найшли у мене високу гарячку і ангіну. Всі, що були у мене в гардеробі, а найбільше лікарі, Каргальський і Марґулян, не могли вийти з дива, що я так знаменито співав, маючи ангіну.

Про цей випадок зі мною незабаром знали всі в опері, мої приятелі-галичани і ціла Одеса. Питали мене, чому я пустився на такий ризик? А я їм пояснив, чому. Я не мав іншого виходу, бо якби не виступив, то це могли різно коментувати. Одні, що я попросту побоявся, бо я – “поляк”, а другі, як довідаються, серед яких обставин я співав Радамеса, відразу стануть по моїй стороні. Так воно і сталось, бо я по моєму виступі в “Аїді” здобув собі велике число щирих поклонників, які мене в моїх дальших виступах дуже гаряче підтримували. <…>

Ще мушу згадати про будинок Одеської опери. Мені говорили, що план Одеської опери був властиво зроблений архітектором для Відня, але одеситам вдалося цей план “перекупити”. Всередині театру всі крісла і ложі були срібно-червоні і дуже естетично гармонізували зі собою. Акустика була ідеальна. Співаючи півголосом, чув дуже виразно, як голос відбивався від задньої стіни і виразнісінько вертався на сцену до співака. Тому, що перед тим в опері на сцені була пожежа (в часі вистави опери “Пригоди Гофмана”), аби це не повторилось, побудовано куртину залізно-бетонову, яку спеціальною гідравлічною машиною спускали і підносили. Спущена куртина цілковито ізолювала сцену від публіки. Я в моїй кар’єрі виступав в 13 оперних театрах, але подібної куртини, як одеська, я більше ніде не стрічав.

<…>Було це в неділю пополудні. Я пішов над морем на прохід [прогулянку]. Такий прохід мене дуже настроював сентиментально, мрійно. Слухаючи шум, а часом свист моря, я почувався не лише замріяно, але ніби міцнішим, здоровішим. Йдучи так, я побачив гурток моряків, які щось голосно говорили, сміялися і мені приглядалися. Врешті чую, як вони унісоном б’ючи в долоні, кричать: “Браво, Радамес!”. Я прямо остовпів і, не знаючи, що мені робити, пустився до Опери, де, на щастя, застав дир. Каргальського і ще когось з адміністрації (бо ввечері йшла якась вистава). У великому зденервуванні і обуренні я переповів про моряків, що мене оплескували, вважаючи це провокацією. Вчувши це, Каргальський зачав здорово сміятися, що знову мене здивувало. “Михайле Теодоровичу, ви замість чутися дуже вдоволеним, що моряки вас пізнали і вас оплескували на вулиці за ваш прекрасний виступ, вважаєте це провокацією”. І про цей випадок з моряками рівно ж скоро знали всі в театрі і в місті. Мої давні приятелі з Галичини і нові, вже з Одеси, були з цього дуже вдоволені. Я про цей випадок з моряками не раз згадував, бо більше мені чогось подібного ніде не траплялося».

 

Данута Білавич

завідувачка наукового відділу

Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові