Одеса – місто, яке відоме на весь світ, про яке писали українською, російською, французькою, німецькою, англійською, італійською, німецькою та багатьма іншими мовами.

У ХІХ сторіччі про місто писали мандрівники та приїжджі, у ХХ – народилася своя, славнозвісна одеська літературна школа.

Але перш, ще до романів, оповідань, віршів, були народні пісні.

Саме чумаки, везучи з Одеси сіль та до Одеси пшеницю, співали про дивне місто, де легко розбагатіти – та легко й зубожіти. Народна творчість кінця XVIII – початку ХІХ сторіччя стала основою, предтечею того бурхливого літературного процесу, що почався в Одесі та зробив її літературним містом світового значення.

Перша зала експозиції Одеського літературного музею має неофіційну назву «фольклорна». У вітринах представлені збірки українських пісень:

Украинские народные песни, изданные Михаилом Максимовичем. Ч. 1. – М., 1834.

Народные южнорусские песни. – К., 1854.

Чумацкие народные песни И.Я. Рудченка. – К., 1874.

Исторические песни малоруского народа с объяснениями Вл. Антоновича и М. Драгоманова. – К., 1874.

Експонуються ноти та текст пісні «Ой! Чумаче, Чумаче…», записаної під Брусиловом:

 

Ой! Чумаче, Чумаче,

Чом не сієш, не ореш?

Чом не рано з Криму йдеш,

Всіх Чумаків не ведеш?

 

Ой! я сію і ору, –

Ой! я сію і ору, –

Ой! я рано с Криму йду,

Всіх Чумаків веду;

 

Тільки нема ідного –

Брата мого рідного:

Він зостався у Криму

Брати солі на вагу.

 

Зробила ся причина,

Сіль головку прибила

Шукав його, не знайшов

Запряг воли та й пішов!

 

«Отамане, батьку наш! –

Порадь же ти добре нас:

Що ми маєм робити? –

Нічим конів кормити! –

 

Косiть, хлопцi, лободу,

Привикайте на бiду;

Косiть, хлопцi, отаву,

Пасiть конi на славу!

 

Косiть, хлопцi, митлицю,

Накривайте пшеницю;

Косiть, хлопцi, осоку,

Пасiть конi до смаку!

 

Косiть, хлопцi, та овес,

Та поiдемо у Адес;

А в Адесах рiдна мать

Не дасть же нам загибать

 

У окремій вітрині експонується книга «Одеса в народній поезії».

У 1884 р. в Одесі відбувся VI Археологічний з’їзд, що тривав з 15 серпня по 1 вересня. У одинадцятому томі праць з’їзду була надрукована стаття професора Новоросійського університету О.І. Маркевича «Одеса в народній поезії», яка згодом була видана окремою книгою.

Олексій Іванович Маркевич (1847-1903) був першим, хто зробив дослідження образу Одеси у народних піснях. Книга видана в Одесі 1888 р., з присвятою Марії Миколаївні Поповій. У 1894 році книга вийшла другим виданням, вже без присвяти.

З його розвідки постає цікавий, суперечливий образ міста, яке у народі називали по-різному: Одеса, Одес, Одест, Адес, Гадест, Адест, Адеста, навіть у множині – Адести.

Пісні про неї співали і на Правобережній і на Лівобережній Україні (Маркевич згадує запис пісні про Одесу у Галичині).

Місто приваблює можливістю іншого, легшого життя:

 

В кого жінка, в кого діти

Тому в Польщі добре жити,

А я жіночки не маю, –

Я в Одесі прогуляю!

 

А в Одесі добре жити –

Мішком хліба не носити,

На панщину не ходити,

Подушного не платити:

Ні за плугом, ні з ралом –

Називають мене паном

 

У ще одній пісні та ж картина:

 

А в Гадесі добре жити:

Є що їсти, пити.

Чорнявую дівчиноньку

За ручку водити.

 

Насіяли, наорали.

Нікому зібрати, –

Пішли наші чумаченьки

У Гадес гуляти.

 

Наводить Маркевич і рядки з вже згадуваної пісні «Ой, чумаче, чумаче….»: отаман радив:

 

Косiть, хлопцi, та овес,

Та поiдем у Адес;

А в Адесах рiдна мать

Не дасть же нам загибать!

 

У жартівливій пісні навіть порося, яке мали приготувати на Великдень і вже зв’язали ланцюгом, всунули до зубів хрін і повели смалити, тікає рятуватись до Одеси:

 

Як сказав піп: Христос Воскрес!

Порвало порося ланцюг увесь,

Втікло ж воно під Гадес,

Понесло в зубах хрін увесь.

 

Але легке життя має зворотній бік:

 

І любила і кохала,

Покіль Одеса сприяла.

Тепер любить багатого,

Мене мина нещасного.

 

Ой, Одеса моя мила,

Що ж ти мені наробила,

С хозяїна – пяницею,

Гулякою, бурлакою…

 

Або піду утоплюся,

Або де до хур наймуся:

Буду чужі воли гнати,

Бо хочу чумаковати!

 

І біс біду перебуде,

Одна згине, десять буде!

Бодай пани тії живи,

Що горальні построїли:

 

Як би не тая сивуха,

Давно згинув би, як муха!

Потиль буду її пити,

Як на світі буду жити!

 

***

 

Зажурився козаченько,

Що й копієчки нема;

Сидить, лупає очима,

Як голодная сова.

 

Що в Одесi і в Черкесі

За сiм рокiв заробив;

А в Полтаві зробив славу –

За дві ярмарки пропив.

 

Ой, пив мед і горілку,

Ще й музики водив,

А нарешті дістлося,

Що в полиції сидів.

 

А в полиції відплатився

Та не кійми – капшуком,

А на решті довелося –

Пішов пішки, босяком.

 

– Проклятая горілонька,

До чого ти довела!

Збірав гроші, як пчола мед,

А шинкарка забрала!

 

Небезпека чатує на чумаків у дорозі: у піснях згадується смерть від чуми.

 

Гей, помер чумак, помер молоденький

У Гадесі на ринку;

Гей, везуть його, хлопця молодого,

Як ту зв’ялену рибку.

 

Згодом чумацькі пісні про Одесу згадає Т.Г. Шевченко. У його вірші «Ой не п’ються пива-меди…» є рядки:

 

Із Одеси преславної

Завезли чуму…

 

Шляхом до Одеси на чумаків чигає ще одна загроза. Маркевич наводить текст пісні:

 

У неділю рано, як сонечко сходить,

Ой щось наш отаман невеселий ходить.

Ой він ходить білі руки ломить

І словечка не промовить.

Гей, запрягайте ви сиві воли

Та поїдем до Одеси. –

Нові вози риплять, дорогою йдучі,

Сірі воли рогами махають. –

Гей, як проїдем к зеленому гаю,

То тут будем ночувати.

Із-за гаю, гаю, зеленого гаю,

Розбійничок виїзжає.

Ой, виїзжає, сивим конем грає,

До табора повертає.

Ов ви, хлопці, ви, добрі молодці,

Де ваш отаман?

Ой наш отаман сидить між новими,

На віз нахилився,

Слізоньками вмився:

Ой, через свою дурну волю

Пропадаю в чистому полю.

 

Одеса має ще й репутацію міста розпусного, так, козак каже зведеній ним дівчині, відмовляючись одружитися:

 

Тепер же ти ні дівка ні жінка,

Тепер тобі Адеська мандрівка.

 

Але все ж переважає образ міста, де кожен може змінити долю на краще. Як казали в Україні про тих, хто збагатів чумацтвом: «Еге! Вони, мабуть, були в Одесі».

 

Тетяна Ліптуга