Був в Одесі наприкінці 19-го – першої чверті 20-го століття такий журналіст – Лоенгрін (Петро Титович Герцо-Виноградський), молодший брат знаменитого свого часу Барона Ікса (Семена Титовича Герцо-Виноградського). Народився він 16 (28) червня 1867 року у місті Бендери у дворянській родині (батько Семена Титовича та Петра Титовича був справником). Цього року 28 червня виповнюється 155 років від дня його народження.

Був відомий як журналіст, драматург, прозаїк. Розпочав свою журналістську діяльність у газеті «Одесские новости».

В «Одесских новостях» розпочали свою літературну кар’єру Корній Чуковський, К.В. Мочульський, Петро Пільський, Володимир Жаботинський.

«Стару гвардію», своєрідну «раду старійшин» навколо деспота-редактора, представляли О.А. Інбер, С. Соколовський (Седой) і Петро Титович Герцо-Виноградський, «…що обрав собі абсолютно неможливий у наш час псевдонім – Лоенгрін – і писав довгі, щоденні, вельмишановні фейлетони в цілком забутій тепер формі повчальної публіцистики і нібито отруйного, дозволеного цензурою радикалізму» (Дон-Амінадо).

З цієї цитати можна зробити висновок, що Лоенгрін за популярністю серед одеситів, звичайно ж, поступався своєму старшому братові – Барону Іксу, який йшов наперекір усілякій цензурі, вкладав у фейлетони всю душу і буквально згорів на своїй роботі. Але все ж таки ми можемо стверджувати, що Петро Титович Герцо-Виноградський займав значне місце в одеській журналістиці того часу.

Високо відгукувався про братів Герцо-Виноградських їхній сучасник, журналіст Петро Пільський: «…як було б добре, якби Одесі колись згодом доля послала нового Де-Рибаса! Цей новий літописець зумів би написати сторінку одеської історії, щоб озаглавити її „Герцо-Виноградські“.

У Росії є такі прізвища, є імена, з якими пов’язане гарне уявлення про сміливість, про захист, про вогонь, про готовність на смерть.

У журналістиці, і, зокрема, одеській є Герцо-Виноградські.

Барон Ікс і Лоенгрін…

Це трохи інтимно… але і його меблі – і ця книжкова шафа, і диван, і письмовий стіл, на якому було написано стільки „Зигзагів“ Лоенгріна, все це – ця душа речей – перейшло до нього в історичній наступності від брата – Барона Ікса.

З усіх ниток, що пов’язують Петра Титовича з життям і світом, найсильнішою та найміцнішою є та, яку я хотів би назвати „золотою пуповиною“ тієї самої історії».

Дон-Амінадо (А. Шполянський) називав Лоенгріна «чарівною людиною, яка душевно нагадувала чеховського Гаєва», і відзначав, що він користувався великою популярністю і любов’ю. Петро Титович мав чудову пам’ять і пристрасть до цитування, і, як говорив Бунін, знав напам’ять «де які люди живуть і за які ідеали страждають».

Лоенгріну патетично писали курсистки вищих жіночих курсів: «Навчіть як жити…» (Дон-Амінадо)

Найпопулярнішим в Одесі журналістом після В.М. Дорошевич назвав його О.Л. д’Ор.

Фігуру Герцо-Виноградського та його фейлетони, написані «короткими рубаними рядками, односкладовими абзацами „а ля Влас Дорошевич“», згадує В.П. Катаєв у «Траві забуття». Катаєв писав, що, будучи ще в гімназійному віці, він ходив редакціями, пропонуючи свої вірші, і що лише один раз у редакції «Одесских новостей» відомий журналіст Герцо-Виноградський, «…людина з худим, інтелігентним обличчям та довгими вусами Верхарна», глянувши на нього, раптом чимось у ньому зацікавився. Він ласкаво відсторонив доброю рукою згорнуті в трубку вірші гімназиста і сказав з простотою і відвертістю, що він нічого в віршах не тямить, порадивши при цьому звернутися до одеського письменника О. Федорова.

Нам відома одна одеська адреса журналіста – Ольгіївська, 9.

Лоенгрін дебютував у пресі як фейлетоніст у 1889 р. в газеті «Одесские новости» (6 травня), потім регулярно друкувався в газетах «Одесский вестник», «Южное обозрение».

В «Южном обозрении» він пропрацював близько восьми років і був дуже дружним із редактором – Миколою Павловичем Цакні – людиною видатного розуму, другом та тестем І.О. Буніна.

Коли Цакні пішов із життя, це було великим горем для Петра Титовича.

Ось що писав він із цього приводу: «…За умовами своєї редакційної роботи я був настільки близький до Миколи Павловича і він займав настільки значне місце в моєму духовному житті, що його смерть є для мене тяжкою раною і навряд чи колись ця рана цілком загоїться.

Цакні – це вісім років моєї роботи у „ Южном обозрении“. Вісім років мого життя. Тому що моя газетна робота – це моє життя».

Петро Титович був також добре знайомий із журналістським та театральним життям Москви та Петербургу. Про це він розповідав у своїй книзі «Театр спогадів М.Г. Савіна», виданої в Тифлісі 1929 року.

Велику увагу приділяв Лоенгрін питанням жіночої рівноправності, жіночого руху, боротьби з проституцією, і, мабуть, не було в Одесі на той час журналіста, який би писав на ці теми так багато.

«Жінка пред’являє відомі запити розуму та серця… Минув той час, коли ці запити висміювалися деякою частиною нашого суспільства. Вже Достоєвський, настільки чуйний до суспільних явищ своєї країни, відзначав у „Щоденнику письменника“ цей підйом, це відродження російської жінки… Російський чоловік, за його словами, піддався розпусті набутку, цинізму, матеріалізму. Жінка залишилася неушкодженою і зберегла Бога у своїй душі», – писав він у статті «Жіночий рух».

У 1900 р. Лоенгрін жив переважно в Одесі, регулярно публікував досить ліберальні статті, фейлетони під заголовком «Зигзаги», присвячені питанням літератури, театру та суспільного життя Одеси та столичних міст, у газеті «Одесские новости» (у 1907-1911 рр. був її редактором).

Публікував також у столичному журналі «Театр и искусство» театральні рецензії під рубрикою «Одеські листи».

У «Зигзагах» писав про все: і про суспільство св. Магдалини, яке давало дах і роботу занепалим жінкам, і про безідейні постановки в одеському міському театрі, які переслідують основну мету – великий касовий збір (зокрема – постановка «Гусарської лихоманки»), висміював захоплених обивателів, які страждають, наприклад, від розлуки з гастролюючим подружжям акторів Фігнер: «…Але ж, зрештою, п.п. Фігнери… поїдуть…».

Були у Лоенгріна та неприємності, як і у старшого брата – С.Т. Герцо-Виноградського, що наздогнали його внаслідок його переконань.

Цензор А. Єгоров (Конспаров) згадував, що під час військового становища в місті, в 1905 році, один з репортерів, найбільш завзятий і нетерплячий, а саме співробітник газети «Южное обозрение», «з контори якої були смертоносні постріли 19-го жовтня в російську патріотичну процесію…, що пише під псевдонімом Лоенгрін, жорстоко поплатився… Він помістив дуже хльостку статтю в одній зі столичних газет вкрай лівого напряму, в якій з великою розв’язністю писав про неможливе становище друку в Одесі, причому вказував на мене і двох моїх співробітників як на душителів його і скаржився, що за такої неможливої атмосфери він працювати не може і зовсім у ній задихається. Дізнавшись про цю статтю, генерал Карангозов наказав спрямовувати до нього всі забраковані цензурою статті цього журналіста, і зробив розпорядження про висилку його до Вологодської губернії, де, за словами генерала, «п. Лоенгріну дихатиметься легше, ніж у задушливій для нього одеській атмосфері».

Було надруковано спогади Петра Титовича про його зустріч з А.П. Чеховим у Криму 9 липня 1903 року.

Лоенгрін у 1903 році був публіцистом «Южного обозрения» та секретарем Одеського Літературно-Артистичного Товариства. Тут треба сказати про те, що Лоенгрін був з 1899 р. членом-засновником Товариства. 18 жовтня 1901 року його було обрано вже у члени правління, але в зборах 1-го лютого 1902 року П.Т. Герцо-Виноградський обраний секретарем Товариства.

Чехов і Лоенгрін говорили понад дві години: про літературу і політику, філософію та етику, про статеву мораль і про мистецтво… Чехов відзначив велике значення Горького і Буніна для російської літератури.

Говорив він також про необхідність спротиву злу злом задля встановлення щасливого життя для всього людства та світової гармонії. Коли ж Герцо-Виноградський спробував поставив пiд сумнiв моральність такої боротьби, Чехов відповів, що «через цю кров людство йде на краще».

У 1911-12 pp. Лоенгрін жив у Ростові-на-Дону, редагував газету «Приазовский край». У ці роки був співробітником одеського сатиричного журналу «Крокодил» (московський «Крокодил» з’явився набагато пізніше). І хоча в рубриці «Крокодила» «Наша журналістика» на Лоенгріна було надруковано епіграму:

 

«От века страждущим дарует исцеленье

Природа мудрая: дряхлеющим – спермин,

Больным сонливостью – одесской „Речи“ чтенье,

Больным бессонницей – добрейший Лоэнгрин»

 

ми все ж таки розуміємо, що це слід сприймати, як добродушний жарт.

У 1913 році Лоенгрін опублікував збірку невеликих напівфантастичних оповідань «Хімери» (Р. н. Д.).

У 1913 р. повернувся до Одеси, співпрацював у газеті «Малые одесские новости». З 1916 р. знову жив у Ростові-на-Дону.

Після Жовтневої революції жив у Тифлісі, працював головним редактором газети «Рабочая правда». У 1920-х роках співпрацював у газеті «Тифлис», журналах «Искусство» та «Братство».

Помер Петро Титович Герцо-Виноградський 10 лютого 1929 року у м. Тифлісі.

У №1 «Крокодила», що вийшов 2 квітня 1911 року, Лоенгрін помістив статтю «Сповідь журналіста, який став злочинцем», у якій були такі слова: «Ми – не блискучі сини парадної столиці, ми не несемо сміху широкої, великої Росії… Ми хочемо тільки смолоскипом сатири висвітлити глибини дна південного болота і сміхом освіжити це в’яле, з’їдене плітками, наклепом і тугою, провінційне життя».

Думаю, що ці слова і були кредо всього життя і всієї творчості Лоенгріна, одеського лицаря пера, який жив високими ідеалами – Петра Титовича Герцо-Виноградського.

 

Ганна Божко