13 листопада 1889 року народився Павло Михайлович Губенко, більш знаний як Остап Вишня, уславлений український сатирик.

У своїй жартівливій автобіографії він писав :

«Повернути б було на «неокласицизм», бо вчилися ми разом із М. К. Зеровим. Так я не схотів. Самі ж знаєте: неокласиком бути — силу треба терпіння. Читай Горація, Вергілія, Овідія та інших Гомерів. А бути сучасним письменником значно легше. Нічого собі не читаєш, тільки пишеш. І всі задоволені. Так що наші з М. К. Зеровим стежки розійшлися. Він — на Рим, я на — Шенгерієвку.

Війна застукала мене на залізниці, де я хоробро захищав «царя, престол і отечество» від ворогів зовнішніх, фельдшерувавши в залізничній лікарні.

Як ударила революція — завертівся. Будував Україну. Бігав з Центральної Ради в університет, а з університету в Центральну Раду. Тоді до св. Софії, із св. Софії до «Просвіти», з «Просвіти» на мітинг, з мітингу на збори, зі зборів у Центральну Раду, з Центральної Ради на з’їзд, із з’їзду на конференцію, з конференції в Центральну Раду. До того було ніколи, що просто страх… Хотілося, щоб і в війську бути, і в парламенті бути, і в університеті бути, і по всіх комітетах бути, і на національний фонд збирати, і пісень співати. Та куди вам? Де співають — там і я! Де говорять — там і я! Де засідають — там і я.

Державний муж, одне слово.

Громадянська війна.

Брав участь. Летить шрапнель, а я ховаюсь.

Весь тягар громадянської війни переніс. І в черзі по пайки стояв, і дрова саночками возив, і городи копав. А найтяжче було нести два пуди борошна з лаври аж на Гоголівську вулицю в Києві. «Собачою тропою» ніс, а потім Шевченківським бульваром. І кректав, і стогнав, і сідав, і присідав. А таки доніс. Не кинув «здобутків революції».

Тяжко було, але «ми перемогли».

Ну, а потім під’їхала «платформа», мене й посадили.

Потім випустили, але я вже з «платформи» не злазив. Нема дурних.

Писати в газетах я почав у Кам’янці на Поділлі 1919 року за підписом Павла Грунського. (Чого я був у Кам’янці — питаєте? Та того ж, що й ви!) Почав з фейлетона.

Часто мене запитують, де я мову свою взяв.

Мову свою я взяв з маминої циці. Це невичерпне джерело мовне.

Зверніть увагу на це, матері, і ваших діточок ніколи не доведеться українізувати.

Хто вивершив мову? Робота. Робота і вказівки А. Є. Кримського та Модеста Пилиповича Левицького, що з ними я мав щасливу нагоду працювати і про яких я завжди згадую з почуттям глибокої подяки.

Жив я в Києві. В Харків «мене переїхали» 1920 року в жовтні м-ці, а в квітні місяці 1921 р. почав я працювати у «Вістях» з Вас. Блакитним.

У «Вістях» почав я працювати за перекладача. Робота серйозна, робота відповідальна, робота тяжка, бо доводилося таки як слід пріти над газетними отими перекладами.

Перекладав я, перекладав, а потім думаю собі:

— Чого я перекладаю, коли ж можу фейлетони писати!! А потім — письменником можна бути. Он скільки письменників ріжних є, а я ще не письменник. Кваліфікації, думаю собі, в мене особливої нема, бухгалтерії не знаю, що я, думаю собі, робитиму.

Зробився я Остапом Вишнею, та й почав писати.»

У Одесі Остап Вишня був неодноразово. У перший свій приїзд 1926 року він написав невеличкий текст «Враження від Одеси»:

«В Одесi я перший раз у своїм життi. Отже порiвнювати теперешню Одесу з колишньою Одесою, як це чомусь усi роблять, я не буду: колишньої не знаю, а майбутня буде все одно краща. Мої враження вiд Одеси? А що якби ви приїхали до кого небудь у гостi, а хазяїн вас i запитав:

– Ну, як? Як вам подобаюсь?

Що б ви на це сказали?

Одеса хороша. Зараз оце вона менi нагадує прекрасну, пишну таку, дiвчину, що побувала пiд великим штормом. Краси своєї вона од шторму не втеряла, але за великою роботою ще не встигла причесатись, почиститись, умитись. Дайте, мовляв, менi поробити важливiшi дiла по хазяйству, потiм я вiзьмусь i за себе. А вiзьметься – i знову буде красунею. Це зовнi. Внутрiшнє життя в Одесi? Ну, знаєте, треба бути наївним, щоб казати, що за 4–5 днів можна охопити всю Одесу, ознайомитися з усiма сторонами її життя. Я мав змогу, i то неповну, придивитися тiльки до театрального життя. Воно буяє. Театри нiчим не одрiжняються вiд столичних. Прекраснi вистави. Глядач, як видко, театри любить, бо якби не любив, не ходив би. Що ж iще вам сказати про Одесу? Хай живе Одеса!»