В Золотім залі Одеського літературного музею відкрито виставка, що повертає голоси двох митців, яких Україна втратила, але не забула. Двох постатей, чия творча сміливість стала одним із фундаментів нашої культурної ідентичності — Майка Йогансена та Юхима Михайліва.
Експозиція створена як простір пам’яті та відновленого спадкоємства. Вона проговорює про минуле мовою сучасного музею — через поезію, документи, музейні артефакти та особисті історії, що проростають у сьогодення.
У добу, коли Україна знову відстоює свободу, опір 1920–1930-х звучить не як історія — а як попередження і заповіт.
Майк Йогансен – голос інтелектуальної свободи
Письменник, поет, перекладач Михайло Гервасійович Йогансен (1895–1937) народився у Харкові, закінчив історико-філологічний факультет Харківського університету, володів давньогрецькою, латинню, скандинавськими та слов’янськими мовами, англійською, німецькою, італійською, іспанською та французькою. Його ранні вірші — німецькою, але саме українська мова стала для нього природним творчим диханням.
У 1921 виходить перша поетична книга «Д’горі». За сімнадцять років роботи він створює вісім книг віршів, десять прозових видань, чотири дитячі та дві літературознавчі праці. Його пригодницький роман «Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших», виданий під псевдонімом Віллі Вецеліус, стає першим українським бестселером.
Йогансен — співзасновник «ГАРТА» та «ВАПЛІТЕ», близький до Миколи Хвильового і Володимира Сосюри. У 1927–1928 роках працює на Одеській кінофабриці ВУФКУ, де разом із Юрієм Тютюнником створює сценарій фільму «Звенигора», поставленого згодом Олександром Довженком.
18 серпня 1937 року поета заарештовують за обвинуваченням в «антирадянській, націоналістичній діяльності». 27 жовтня 1937 року його розстріляно.
Майк Йогансен був реабілітований у 1958-му.
У виставці звучить його пророчий вірш 1921 року — текст, який зчитується сьогодні майже буквально:
І ви, що до небес мости
Своєю окропили кров’ю…
Простіть ви нас. Іде́мо. Йти
Ще довго.
Юхим Михайлі – митець, що тримав світло
Юхим Спиридонович Михайлів (1885–1935) — художник, поет, мистецтвознавець, уродженець Олешок на Херсонщині. Навчався у Строганівському художньо-промисловому училищі та Московському училищі живопису, скульптури й архітектури.
З 1912 року оформлює книжки, публікує поезію в журналах «Дніпрові хвилі» та «Рідний край», пише рецензії та мистецтвознавчі статті. Його книга «Кераміка на Україні» включає розвідки про Г. Нарбута, О. Мурашка, М. Жука.
Працює у Музеї старожитностей ім. О. Поля в Дніпрі; викладає у Першій українській гімназії ім. Т. Шевченка в Києві та в Миргородському художньо-промисловому інституті; очолює Київську філію Асоціації художників Червоної України. З 1920 року входить до мистецької ради Київської Художньої Академії, викладає у Київському вищому інституті народної освіти ім. М. Драгоманова. У 1921–1924 роках очолює Комітет пам’яті Миколи Леонтовича — разом із Гнатом Хоткевичем, Лесем Курбасом, Борисом Лятошинським та іншими.
У 1934 році його безпідставно заарештовують за «підготовку збройного повстання». На засланні Михайлів продовжує малювати, пише вірші, працює декоратором і мріє повернутися додому.
У вірші «Журавлі» він лишає крик серця митця, що не зламався:
Бо я єсть син безщасного народу,
Що втратив десь в минувшині ім’я…
Та вірю я, що мій народ проснеться
І загремить свободою струна.
Сьогодні ці слова звучать як прямий діалог із нашою реальністю.
У березні 1934 року Михайліва було заарештовано за звинуваченням у приналежності до Української військової організації (УВО) і засуджено до трьох років заслання на Північ Росії. Він помер на засланні в місті Котлас Архангельської області 15 липня 1935 року.
Юхим Михайлів був реабілітований 1989-му.
Ця експозиція — не лише повернення до біографій. Це переосмислення доби, коли українська культура створювала свої найпотужніші модерні проєкти, попри тиск імперії. Сьогодні ми перечитуємо їхні тексти в новому світлі: як доказ того, що український голос не вдалося зламати — і він продовжує звучати на повен зріст.
Виставка запрошує до діалогу про відповідальність пам’яті, про тяглість українського мистецтва, про сміливість бути собою — тоді і сьогодні.
Де: Одеський літературний музей, вул. Ланжеронівська, 2
Деталі: +38 (048) 722-33-70