13 жовтня 1880 року минуло 140 років від дня народження Саші Чорного.

А. Купрін писав: «…сам Бог обдарував Сашу Чорного найдорожчим і самим рідкісним даром, який тільки зустрічається в літературі всього світу: даром справжнього, чистого і світлого гумору».

Саша Чорний – псевдонім знаменитого поета-сатирика Олександра Глікберга.

Дітям поет і письменник знаком як «батько» найпопулярнішого в світі фокстер’єра на прізвисько Міккі, автор безлічі віршів і оповідань. А дорослі цінують його не тільки за твори, які повертають у дитинство, а й за їдку сатиру, якою перейнято більшість творінь письменника.

В кінці XIX століття в Одесі на вулиці Рішельєвській жила звичайна єврейська сім’я: провізор Мендель Глікберг, його дружина Марьям, хвороблива і істерична, і п’ятеро дітей. Хлопчик, народжений в цій родині 1 (13) жовтня 1880 року, отримав ім’я Олександр. Сім’я була велика, заможна. Батько, агент фармацевтичної компанії, постійно був в роз’їздах. Мати з огляду на стан здоров’я дітьми практично не займалася, зате скаржилася на них чоловікові. А той був швидкий на покарання, так що його приїздів додому діти не любили і боялися. Згодом Олександр згадував про цей час як про найважчий період. Саша, дивовижний фантазер, то намагався зробити непромокальний порох з сірки, зубного порошку і вазеліну, то виготовляв чорнило з соку шовковичного дерева, перетворюючи квартиру в невеликий хімічний завод. Ні, він не був хуліганом. Просто: «Хлопчик був особливий. З тих хлопчиків, що пустують-пустують, раптом притихнуть і задумаються… І таке напридумають, що і догани серйозної зробити не можна, – почнеш вимовляти, та сам і розсмієшся» (Саша Чорний про себе). Проте, батько доклав серйозні зусилля для того, щоб дати синові освіту. У 1887 році в Російській Імперії прийняли норму, за якою євреї не могли становити більше 10 відсотків учнів гімназії. Провізор Глікберг знайшов вихід – хрестив родину. Так у віці дев’яти років Олександр вступив до гімназії. Навчанню, що давалося хлопчикові досить легко, заважала тяжка атмосфера в сім’ї, і в 15 років Саша втік з дому. Незабаром він опинився без засобів до існування, батько і мати перестали відповідати на листи з проханнями про допомогу. Випадково дізнавшись про долю Саші Глікберга, один журналіст написав статтю; газета потрапила на очі великому житомирському чиновнику Костянтину Роше, ініціатору і учаснику багатьох благодійних акцій, і той вирішив взяти юнака до свого дому. Роше здійснив на Олександра благодійній вплив, познайомив його з поезією, якою пристрасно захоплювався сам. Саме в Житомирі Саша Чорний дебютував як поет в газеті «Волинський вісник» 1 червня 1904 року за псевдонімами Сам по себе, Мечтатель. Звідки з’явився псевдонім «Саша Чорний»? В одному інтерв’ю письменник сказав, що це прізвисько з’явилося в ранньому дитинстві. У нього був двоюрідний брат – теж Саша, але блондин. Їх так і називали – Саша Білий і Саша Чорний.

Але справжнє народження поета – народження Саші Чорного – відбулося в Петербурзі, куди він переїхав в 1905 році і почав працювати в податковій службі Петербурзько-Варшавської залізниці, його безпосередньою начальницею була Марія Іванівна Васильєва. Незважаючи на різницю у віці, в положенні і освіті, вони зблизилися і в 1905 році одружилися. Васильєва вводить початківця письменника в коло петербурзьких вчених і філософів. Сама вона була племінницею відомого філософа, професора Петербурзького університету О. Введенського. Після переїзду в Петербург Глікберг починає друкуватися в одному з провідних журналів того часу «Зритель». 27 листопада 1905 року опублікував антиурядовий памфлет «Нісенітниця», під яким вперше поставив псевдонім Саша Чорний.

Публікація, в якій угледіли натяки на Миколу II, викликала різку реакцію влади: на деякий час журнал закривають. Але скандал зробив ім’я Чорного відомим, його твори стали друкувати різні сатиричні журнали.

Але найбільшу популярність С. Чорному принесли його сатиричні твори. К. Чуковський в спогадах пише: «Отримавши свіжий номер журналу, читач перш за все шукав у ньому віршів Саші Чорного. Не було такої курсистки, такого студента, такого лікаря, адвоката, вчителі, інженери, які не знали б їх напам’ять».

С. Чорний співпрацював в різних виданнях: «В борьбе», «Вольница», «Вперед», «Маски». З 1908 по 1911 рр. він працює в журналі «Сатирикон», який очолював А. Аверченко. Там друкувалися Аркадій Аверченко, Надія Теффі, Аркадій Бухов, Петро Потьомкін та інші письменники. Чорний був одним з найпопулярніших літераторів, журнал «Золоте руно» навіть назвав його «королем поетів “Сатирикону”».

«Ми будемо хльостко і безжально бичувати все беззаконня, брехню і вульгарність, які панують в нашому політичному і суспільному житті. Сміх, жахливий отруйний сміх, подібний жалам скорпіонів, буде нашою зброєю!» – Саша Чорний в першому випуску «Сатирикону».

«Сатирикон» був одним з популярних гумористичних видань Росії, а С. Чорний – один з провідних його співробітників – «королем поетів».

У 1910 р. вийшла книжка Сашка Чорного під назвою «Сатири», а в 1911 р з’явилася друга книжка поета «Сатири і лірика». До 1917 року ці дві поетичні книжки витримали п’ять перевидань.

Усвідомлюючи недосконалість відносин в «Сатириконе», Саша Чорний активно співпрацює з різними журналами, пише сатири, ліричні вірші, пейзажні та побутові замальовки, виступає як прозаїк і автор віршів для дітей, пробує свої сили як перекладач.

У 1918 році Саша Чорний, який не прийняв більшовицьку владу, вважав за краще життя в еміграції. У біографії емігранта – Литва, Німеччина, Італія, Франція. Письменник друкувався в газетах і журналах, вів літературні вечори, виступав з віршами. Тоді з’явилися «Несерьёзные рассказы», «Сон профессора Патрашкина», «Дневник фокса Микки», «Румяная книжка». Уже після смерті автора постали перед читачем «Белка-мореплавательница» та «Солдатские сказки».

Поет іронічно сприймав світ, частково це пов’язано з його південним походженням, з його одеським дитинством. Ну а в побуті за Чорним тяглася слава буркотуна: «Сонце світить – оптиміст, / Сонце сховалося – песиміст». Кохана дружина Маша рятувала його від зневіри багато років – сама хапалася за будь-яку роботу, щоб якось виплисти в еміграції. Своїх дітей не було – зате чужі любили: він віддавав перевагу їх суспільству замість зануд-дорослих. Світ дитини був добре знайомий письменникові: його дружина давала уроки в приватних школах і гімназіях.

Одеські враження збереглися в одному з оповідань С. Чорного емігрантського періоду – «Голубиные башмаки» (1933 г.). У ньому можна впізнати одеський порт, вугільні склади в морській гавані і горище з голубами. Оповідання написане «одеською» мовою і пронизане іскристим одеським гумором.

Саша Чорний, Олександр Михайлович Глікберг, помер 5 серпня 1932 року в Ла Фав’єр, допомагаючи гасити пожежу, він перенапружив серце. Кажуть, коли він умёр, його пес, справжній фокс Міккі, ліг до нього на груди і помер від розриву серця.

Олександр Купрін бачив, як плаче, дізнавшись про смерть Чорного, «руда дівчина років 11, яка навчилася читати по його абетці з картинками». Письменник Набоков, дізнавшись про смерть його, згадав, скільком зобов’язаний Чорному: «З його допомогою я друкувався в “Жар-Птице”, в “Гранях”, ще десь. Він не тільки влаштував видання книжки моїх юнацьких віршів, але й… придумав збірці назву і правил коректуру».

Могила Чорного на кладовищі Лаванду зникла в роки Другої світової. Добрі люди поставили посеред кладовища пам’ятну плиту.

 

І в віршах, і в прозі Саші Чорного все просто, буденно, близько до побуті, але одночасно з цим, як і у поетів – сучасників, пронизане болем людського серця.

 

                                Я в мир, как все, явился голый

                                И шёл за радостью, как все…

                                Кто спеленал мой дух весёлый?

                                Я сам? Иль ведьма в колесе?

                                                                      С. Чорний

 

САША ЧЁРНЫЙ

 В ОДЕССЕ

Вдоль деревянной длинной дамбы

Хвосты товарных поездов.

Тюки в брезенте, словно ямбы,

Пленяют чёткостью рядов.

Дымят гиганты-пароходы,

Снуют матросы и купцы.

Арбузной коркой пахнут воды –

И зыбь, и блеск во все концы.

На волнорезе так пустынно…

Чудак в крылатке парусинной

Снимает медленно с крючка

Вертляво-скользкого бычка.

 

Всю гавань тихо и лениво

Под солнцем добрым обойдешь…

Воркуют голуби учтиво,

Босяк храпит в тени рогож.

Кадит корицей воздух летний…

Глазеешь на лихой народ

И выбираешь, как трехлетний,

Себе по вкусу пароход.

Вперед по лестнице гигантской!

Жара бросает в пот цыганский,

Акаций пыльные ряды

С боков свергаются в сады.

 

Дополз до памятника «Дюку»…

День добрый, герцог Ришелье!

Щитком к глазам подносишь руку:

Спит море – синее колье…

В ребре средь памятника – бомба,

Жужжит кольцом цветник детей,

И грек, исполненный апломба,

Раскрыл, пыхтя, лоток сластей.

Сажусь у лестницы на кладку, – 

Мороженщик снял с круга кадку.

Сквозь Николаевский бульвар

Плывет змея беспечных пар.

 

Голландский шкипер белоснежный

Склонил к Кармен одесской лоб.

Взлетает смех, как жемчуг нежный,

Играет палкой местный сноб,

Горит над жирным турком феска,

Студент гарцует средь девиц…

Внизу среди морского блеска

Чернь пароходных верениц…

Казаки, статные, как кони,

Кружком расселись в павильоне…

Урядник грузен, как бугай.

Запели… Эх, не вспоминай!

1923 г.

Саша Чёрный. РУССКАЯ ПОМПЕЯ (Сб. ЖАЖДА)

Олена Черкес