Карпенко-Карий Іван Карпович [сценічний і літературний псевдонім Тобілевича Івана Карповича] (1845-1907) – видатний український драматург і актор. Старший брат в талановитій плеяді Тобілевичей, фундаторів професійного українського театру.

І.К. Карпенко-Карий народився 29 вересня 1845 року в слободі Арсенівка, тепер в складі села Веселівка Новомиргородського р-ну Кировоградської області в родині управителя панським маєтком.

В 1859 році закінчив повітове училище в Бобринцях. В 1859-1865 роках працював в поліцейській канцелярії, служив в міській ратуші в Бобринцях. В 1865 році переїздить в Єлисаветград, служить в Єлисаветградському поліцейському управлінні. Разом з Кропивницьким організував в місті аматорський драматичний гурток.

В 1868-1869 роках працював секретарем міської поліцейської управи в Херсоні, згодом знову в Єлисаветградській поліцейській управі, дослужився до колезького секретаря. В 1883 році через відверті українофільські настрої та їх активну пропаганду був звільнений з роботи і вже до кінця свого життя перебував під поліцейським наглядом.

В 1883 році вступає до української трупи під орудою М.П. Старицького та М.Л. Кропивницького, в серпні перебуває на перших гастролях в Одесі, де його з захватом прийняли глядачі та рецензенти. Для сцени взяв псевдонім Карпенко-Карий.

В 1884 році сценічна кар’єра Карпенко-Карого була перервана: його вислали в Новочеркаськ під гласний нагляд поліції на три роки. Отримав можливість повернутися на сцену в 1888 році. Одесити на гастролях знову бачать свого улюбленого актора.

Сучасники підмічали характерні особливості акторської гри Карпенка-Карого: «Іван Карпович Карпенко-Карий певною мірою відрізнявся від своїх братів манерою акторського виконання. Він, наприклад, уникав сценічної афектації, підкресленої подачі тексту, інтонації і тому декому міг здаватися одноманітним актором з пониженою емоційною віддачею. Але це було помилкове враження, це був не недолік, а своєрідна акторська манера, яка базувалася на особливому, так би мовити, ультрареалістичному розумінні ним завдань театру, в якому природно правдиво подані слова і вложені в них авторові думки повинні бути на першому місці, а потім вже інші ефекти емоційного і художнього порядку. Тому-то Карпенко-Карий так дуже ретельно виписував свої твори і, вдосконалюючи їх, переписував по декілька разів. Тому-то і всі ролі, які він виконував, мали спокійну, урівноважену реалістичну форму з чітко донесеним текстом і яскраво реалістично виявленим характером, без всякого підкреслення і театральної умовності. Його сценічні персонажі були не якимись винятковими, а звичайнісінькими людьми, яких ми завжди зустрічаємо в житті, і тому вони були правдиві і переконливі» (П. Коваленко «Актор І.К. Карпенко-Карий»).

Літературну діяльність Карпенко-Карий розпочав в середині 1870-х років в якості критика, фейлетоніста і публіциста. Перше оповідання «Новобранець» опублікував в 1883 році в українському альманасі «Рада», виданому в Києві М.П. Старицьким. З прози відомий ще російськомовний фейлетон «Казка», опублікований в 1884 році в газеті «Одесский вестник».

В драматургічному доробку Карпенка-Карого 18 оригінальних п’єс і декілька переробок. Перша п’єса «Чабан» (1883, опубл. 1885) була заборонена цензурою і отримала дозвіл на публікацію и показ на сцені в Російській імперії в переробленому вигляді під назвою «Бурлака» тільки в 1897 році. Цією п’єсою Карпенко-Карий заявив про себе як про творця української соціальної драми.

Драма «Бондарівна» (1884, опубл. 1886) і сатирична п’єса «Розумний та дурень» (1885, опубл. 1886) вперше були поставлені в Одесі в 1885 році та мали величезний успіх. Софія Тобілевич згадувала: «Микола Садовський, одержавши “Бондарівну”, негайно відповів нам, що береться до постановки обох п’єс і покаже перше “Розумного”, а потім і “Бондарівну” в Одесі, куди трупа збиралась переїздити. Микола Карпович вважав, що такі цікаві п’єси, а особливо “Розумного і дурня” варто показати перше одеситам, бо вони цікавляться українським театром і люблять українських акторів. З тих міст, які дозволено було відвідувати українським трупам, тільки Одеса могла як слід оцінувати щось нове в нашому репертуарі” (С.В. Тобілевич “Мої стежки і зустрічі”).

На той час подружжя Тобілевичів перебувало під наглядом поліції в Новочеркаську, ні сам драматург, ні його дружина-актриса не могли бути присутніми на прем’єрних показах, тому їх надзвичайно вразила і розчулила така подія: «Коли трупа почала представляти обидві п’єси в Одесі, якась-то добра душа додумалась висилати нам регулярно всі газети з рецензіями на спектаклі і на виконання ролей артистами. І ось, зимою 1886 року ми до самого посту отримували “Одесский вестник” и “Одесский листок”, які дуже доброзичливо писали і про п’єси Тобілевича, і про гру акторів» (С.В. Тобілевич “Мої стежки і зустрічі”).

Найбільш відомі п’єси Карпенка-Карого, що і досі не сходять зі сцени, це «Мартин Боруля» (1886, опубл. 1891), «Сто тисяч» (1890, опубл. 1891) і «Хазяїн» (1900, опубл. 1902). Вершиною української драматургії класичного періоду вважається трагедія «Савва Чалий» (1999, опубл.1900). Наприкінці життя Карпенко-Карий повернувся до жанру комедії, задумав трилогію на тему «батьків і дітей», однак встиг написати лише дві п’єси – «Суєта» (1903, пост.1904, опубл.1905) і «Житейське море» (1904, пост. и опубл.1905).

Софія Тобілевич, яка була свідком того, як народжувались п’єси Карпенка-Карого, писала: «Письменник Тобілевич суворо перевіряв увесь свій словесний матеріал і шліфував, шліфував старанно і без жалю свою мову.

Спочатку я дуже дивувалася з Іванової суворості до себе самого. Багато разів мені здавалось, що він вже занадто багато слів викидає з написаного ним тексту. Та коли робота над п’єсою посувалася до кінця, я бачила, що правда була не на моєму боці, а на боці суворого й вимогливого автора. Я пересвідчилася в тому, що скупість тексту допомогла письменникові зробити свої персонажі більш яскравими й виразними щодо їхніх характерів» (С.В. Тобілевич «Мої стежки і зустрічі»).

В Одесі вийшло перше повне видання драм и комедій І.К. Карпенка-Карого (1897-1905, останній п’ятий том було зібрано в Одесі, але видано в Полтаві). І.Я. Франко писав: «Він був одним з батьків новочасного українського театру, визначним артистом та притім великим драматургом, якому рівного не має наша література».

Помер 15 вересня 1907 року в Берліні, поховано в селі Карлюжино, тепер село Карлюгівка Кировоградського району Кировоградської області.

 

Галина Закіпна