Не по торговым странствуя делам,

Разбрасывая по чужим углам

свой жалкий хлам,

однажды поутру

с тяжелым привкусом во рту

я на берег сошел в чужом порту

(И. Бродский ‘Перед памятником А.С. Пушкину в Одессе’)

 

Йосип Олександрович Бродський відвідав Одесу в 1971 році (за запрошенням свого ленінградського знайомого Льоні Мака) заради зйомок в фільмі ‘Поезд в далекий август’. Зйомки проходили на Одеській кіностудії. Оскільки, у цей період свого життя Бродський знаходився у важкій фінансовій ситуації, така робота була вдачею. Тим більш, що вищезазначений Льоня Мак був знайом з режисером фільму Вадимом Лисенко. Окрім всього, Йосип мав сильну зовнішню схожість з людиною, роль якоі йому потріно було зіграти, а саме секретаря Одеського горкома партії Гуревича, так що, на роль поета затвердили. 

Під час зйомок прізвище Бродського не афішували, він знімався під видом студента з Ленінграду. Коли відзняли майже увесь матеріал, режисера фільму несподівано визвали у Києвський Госкомітет кінематографії, де приказали видалити усі кадри за участю поета. В результаті, сотні метрів киноплівки були вирізані та знищенні.

Один как перст,

как в ступе зимнего пространства пест,

там стыл апостол перемены мест

спиной к отчизне и лицом к тому,

в чью так и не случилось бахрому

шагнуть ему.

Сім років після повернення із заслання у 1965 році і виїзду за границю у 1972-му, поет знаходився у невизначеному положенні людини, якій через абсурдний суд за ‘дармоїдство’ знайти постійну працю стало ще важче. Фактично, поет опинився у ситуації примусової эміграції. У схоже положення потрапили сотні інших поетов та письмеників СРСР.

Поди, и он

здесь подставлял скулу под аквилон,

прикидывая, как убраться вон,

в такую же – кто знает — рань,

и тоже чувствовал, что дело дрянь,

куда ни глянь.

 

И он, видать,

Здесь ждал того, чего нельзя не ждать

от жизни: воли.

У цьому вірші вочевидь прочитується ‘тоска родства’ Бродського і Пушкіна.

Наш нежный Юг,

где сердце сбрасывало прежде вьюк,

есть инструмент державы, главный звук

чей в мироздании — не сорок сороков,

рассчитанный на череду веков,

но лязг оков.

Вигнання – це вічний лейтмотив в історії літератури: Овідій, Данте Аліг’єрі, Адам Міцкевич, Генріх Гейне, перелік можливо продовжувати. З кайданів потім їм відливають пам’ятники.

И отлит был

из их отходов тот, кто не уплыл,

тот, чей, давясь, проговорил

“Прощай, свободная стихия” рот,

чтоб раствориться навсегда в тюрьме широт,

где нет ворот.

Своє вигнання Бродський перетворив в паломництво, в свій постріл в небо на цій метафізичної дуелі, єдиний можливий для себе крок, співзвучний і співрозмірний поезії. Коли паломництво завершується? Коли пілігрим знаходить те, що шукав – одкровення, рівнозначне звільненню.

Нет в нашем грустном языке строки

отчаянней и больше вопреки

себе написанной, и после от руки

сто лет копируемой. Так набегает на

пляж в Ланжероне за волной волна,

земле верна.

 

Чому Йосип Бродський так ніколи і не повернувся з еміграції?

Можливо, тому що справжнє паломництво – це завжди рух по колу початкового центру, пошук виходу з лабіринту в формі спіралі.

Влад Шостак