Ілля Ільф – один із тих письменників, імена яких завжди вимовляються в парі. Їх знаменитий дует з Євгеном Петровим – приклад неймовірно успішної творчої співпраці, коли двоє талановитих людей зливаються в одного письменника. Ви можете лише здогадуватися, ким би стали ці два молодих одесита – Ілля Файнзільберг та Євген Катаєв, якби доля в особі старшого брата Євгенія, Валентина Катаєва, не об’єднала їх у творчий союз. Тим більше цікаво дивитися на них окремо, занурюючись у ті далекі часи, коли не були написані ані «Дванадцять стільців», ані «Золоте теля».

 

Записники I. Ільфа – це дуже цікава колекція нарисів, заготівок, спостережень, афоризмів. Багато записів, безсумнівно, мають автобіографічне походження. Так, в книжці, що датується 1928 р., можна прочитати прізвище «Шпанiон». Схоже, ми ніколи не дізнаємося, завдяки якій асоціації спливло в пам’яті письменника це прізвище. Але обставини, з якими вона пов’язана, з’ясувати вдалося.

Багатьом читачам «Моряка» відомо, звичайно, ГПТУ №14. Училище готує для флоту матросів, мотористів, електриків. Їдальня і декілька аудиторій ГПТУ розташовані у будинку №93 на вулиці Комсомольській. За часів юності I. Ільфа тут була скромна «школа ремісничих учнів», куди він поступив у 1910 році, тринадцяти років від народження. На заняттях з «загальних предметів», слюсарної і ковальської справи, електротехніці за поведінкою учнів пильно стежив інспектор школи Р.Я. Шпанiон. Втім, це не завадило майбутньому підмайстрові Ільфу спокійнісінько за три роки навчання прочитати на заняттях… усього Чехова, Кіплінга, Лєскова, Стивенсона, Станюковича.

Читачі I. Ільфа знають, чим це закінчилося. Але тоді все ще було попереду: робота на телефонній станції і «аеропланному заводі» (був такий колись в Одесі), боротьба з бандами в рядах 1-го Караульного полку на військових дорогах 1919 року, служба в одеському Опродкомгубi разом з майбутніми співробітниками «Моряка» К. Паустовським і В. Регiнiним.

А потім, як писав сам I. Ільф, «при підведенні балансу перевага виявилася на стороні літератури». У 1920 році він з’явився в «Колективі поетів» – літературній організації, створеній при «ЮгРОСТА» незабаром після вигнання з Одеси білогвардійців.

«Ільф зайняв місце серед революційної молоді, – підкреслює В. Катаєв, – що об’єдналася навколо… одеського Роста». На літературних вечорах «Колективу поетів», як згадує Ю. Олеша, «запекло читали вірші і прозу».

Ілля Ільф, за словами Л. Славина, «читав дійсно незвичайні речі, ні поезію, ні прозу, але те і інше, де були змішані ліризм і іронія». Був час жорстокого паперового голоду, вірші Ільфа, звичайно, надрукувати не вдалося, а рукописи їх безнадійно загубилися. Ми можемо познайомити читачів лише з декількома рядками, які запам’ятав його друг, художник Є. Окс:

 

На Вандименовой земле,

Что в самом низу географической карты,

Бидеино сердце познало любовь.

И вот души Биде стропила

Трещат под тяжестью любви.

Комнату своей жизни он оклеил мыслями о ней,

С солнца последние пятна счистил,

Пусть светит светлее для Анке.

 

Мимоволі приходять на думку вірші раннього В. Маяковського. Та це і не дивно – Ільф дуже любив його, до того ж, як згадував сучасник, «в „Колективі поетів“ не було авторитетів, але був бог – Маяковський».

Мабуть, у той час I. Ільф вже писав і прозу, але ніхто ніколи не бачив її надрукованою. Деяке уявлення про неї дають листи, що відшукалися у старовинних друзів Ільфа. «У небі вже осінь, – писав він в 1922 році, – вітер збиває зірки і до зими воно розсується над нами величезною чорною лисицею. Ще раз ми маємо побачити прощальні сонця осені. Це як гарматний салют кораблів, яких більше не побачиш ніколи».

Морські мотиви звучать і в іншому листі: «Ночі ледве вистачає для снів: на маленькому пароплаві мені потрібно плисти в Лондон, мої морські знання розгортаються в усьому блиску свого неуцтва і лише сором перед капітаном… спонукає мене прокинутися». Здається, що автор був надмірно скромний в оцінці своїх морських знань, адже ще Є. Петров згадував, що «Ільф дуже любив спеціальну, особливо морську літературу».

Одно з листів починається зверненням: «Ніжні та дивовижні»!. Ці слова майбутні співавтори «Золотого теляти» вкладуть потім у вуста Остапа Бендера. Але це станеться лише через вісім років. А доки формувався світогляд, накопичувалися знання, відточувалася майстерність.

 

Р. Олександров.

Газета «Моряк», 1982.

 

Клариса Ярошевич