Сьогодні, 20 вересня, виповнилося 98 років від Дня народження поета-фронтовика, письменника, кіносценариста Григорія Михайловича Поженяна. Пропонуємо разом з нами згадати деякі віхи долі цієї гідної людини.

 

«Один пришёл. Один уйду.

Один спою свой гимн.

А яблоки в моём саду

легко отдам другим»

 

Г.М. Поженян

 

На першому поверсі Одеського літературного музею розташована експозиція, присвячена літературі Другої світової війни.

Окрема експозиція розповідає про оборону Одеси влітку-восени 1941 року. Серед захисників міста був молодий моряк, розвідник Григорій Поженян, що став пізніше прекрасним поетом. В експозиції представлені фотографія, рукописи віршів, особисті речі Г. Поженяна, а, втім, як відомо – краще один раз побачити…

Після закінчення війни Поженян, котрий покохав Одесу, при найменшій можливості приїжджав до нашого міста і багато своїх творів присвятив Одесі.

 

Я не гость, не приезжий,

Не искатель затей.

Кто ж я? –

Гул побережий,

Соль набухших сетей,

Боль ладоней растёртых,

Смутный ропот полей

И летящий над портом

Лёгкий пух тополей.

 

Я сюда не с речами,

Не за праздным житьём.

Мне не спится ночами

В сытом доме моём.

Хмель жасмина дурманный

Стал не люб, хоть убей…

Я опять сквозь лиманный

Проползу Хаджибей.

Лягу в жиже дорожной,

Постою у плетня,

И не жаль, что, возможно,

Не узнают меня.

 

Утро юности, где ты?

Мне тебя не вернуть.

По незримым приметам

Продолжается путь,

Путь суровый и тяжкий

От зимы до весны…

Мы, как нитки в тельняшку,

В нашу жизнь вплетены.

 

В один зі своїх приїздів Григорій Михайлович відвідав Літературний музей. Співробітники музею, згадуючи цю зустріч, говорять про Поженяна: «Він мав дивне почуття гумору, яскравий, відкритий, привітний, чудовий оповідач!».

Народна мудрість говорить: людина жива, поки про неї пам’ятають!

20 вересня 2020 р. – 98 років від дня народження Григорія Михайловича Поженяна.

Чудові спогади про Поженяна залишили багато поетів, письменників, журналістів, військових, композиторів, кінорежисерів, кінооператорів, літературознавців, кінокритиків і вірних друзів.

Г.М. Поженян був дивовижною людиною: романтик, моряк, сміливець-розвідник, поет, сценарист, режисер…

М. Хазін писав: «Григорій Поженян – людина надзвичайної долі, про яку завжди ходили легенди, все його життя було зіткане з легенд. Поет, боксер, авантюрист, рідкісний сміливець, унікальний оповідач, центр будь-якої компанії – але перш за все, звичайно ж, герой війни. …Один з найбільш пронизливих і чесних поетів нашого часу. Творчість Поженяна, войовничо благородна, як, втім, і його задерикуватий характер, зміцнювала мужність в серцях читачів, допомагала стійко і гідно переносити гіркоту втрат, жорстокі травми, на які був такий щедрий ХХ вік, та й нинішній, двадцять перший, теж начебто не скупиться. Треба вміти тримати удар! – це був один з девізів Поженяна. Пісні на його вірші співають досі».

В автобіографічному оповіданні «Про себе» Григорій Поженян писав: «Я народився 20 вересня 1922 року в Харкові, на гористій Мордвинівській вулиці, в будинку, де в основному жили шевці і робочі фабрики ім. Тенякова, – люди, стурбовані справами і безліччю дітей. Всі знали всіх, ділилися всім…».

Батько – Михайло Арамович Поженян – вірменин, будував Харківський тракторний завод, директор Українського науково-дослідного інституту цивільних, промислових та інженерних споруд в Харкові. У 1937 році був заарештований як «ворог народу». Однак дуже пощастило, він повернувся додому з табору живим, а після смерті Сталіна був реабілітований.

Мати – Єлизавета Львівна Кернер – єврейка, лікар.

«Мама моя по-єврейськи не знала ані слова, – згадував Поженян. – Під час погромів її врятував в Умані мій майбутній батько. Він тоді був командиром партизанського загону. Коли батько на ній одружився, мій дід приїхав, здивований, чому син одружився не на вірменці, а на єврейці. Дід погано говорив по-російськи. Бабуся ні слова не розуміла по-вірменськи. Але вони стали грати в доміно. Коли дід їхав, то сказав: “Не знаю, чому говорять погано про євреїв. Чудна баба! Годує смачно! Мовчить і програє мені в доміно”».

 

Мати Г. Поженяна – кандидат медичних наук – дізнавшись, що син загинув на фронті (на щастя, це виявилося помилкою), пішла на фронт. Повернулася з фонта в званні майора з орденом Червоної Зірки і медаллю «За бойові заслуги».

Згадуючи дитинство, Поженян писав: «У дванадцять років я став займатися боксом… Двір відійшов на другий план, і батько схвально зауважив, що тепер мої фінгали і розбиті брови придбали форму “законності”. Наші з ним стосунки були прості: за визнання – ніякого покарання».

 

Через багато років Поженян напише:

 

КОГДА МЫ ПОСТУПАЛИ В ПЕРВЫЙ КЛАСС

 

Когда мы поступали в первый класс,

уже тогда, неся букварь под мышкой,

друг друга взглядом мерили мальчишки,

сильнейших отмечая среди нас.

 

И было всё, как водится: горелки,

коробчатые змеи и чижи,

покрашенные ружья-самоделки,

резные деревянные ножи,

 

атаки с крыш сараев и пленения,

бой на портфелях на одном коньке,

и личные «мужские» объяснения

на школьном пропылённом чердаке.

 

А я ни в деда, ни в отца удался,

Но был, конечно, сам тому виной,

что за меня товарищ заступался,

гордясь избытком силы предо мной.

 

А время шло, и корабли у стенки

мне властью Грина грезились в окно.

Я алый парус поднимал во сне,

но приспускал его на переменке.

 

И что бы было, если б не пришла

та, первая,

глазастая,

смешная,

мальчишечья любовь, что всё дотла

готова сжечь, себя не сознавая.

 

Мне не смогли помочь ни звонкий стих,

ни новая тужурка, ни пятёрки,

ни ромбы па отцовской гимнастёрке.

Она сказала: «Будь сильней других».

 

И я с трудом открыл тугую дверь

в спортивный зал на улице Московской.

Мой первый тренер, Слава Зибаровский,

ты тоже улыбаешься теперь.

 

А я тогда гордился вспухшим носом

и первым, не случайным синяком.

А мать, не задавая мне вопросов,

порою только плакала тайком.

 

Злословили соседки по квартире,

посмеивалась чинная родня.

А мне казалось, будто в целом мире

боксера нет счастливее меня.

 

А девушка?

Она смеялась звонко…

И двадцать лет прошло,

не двадцать дней…

А я всё жду случайной встречи с ней,

как ждёт боксёр призывный вызов гонга.

 

Григорій Поженян згадував: «…Вчився я в школі під тополями на Римарській вулиці, в десяти хвилинах ходьби від будинку. Школа була українська. У нашому класі майже всі хлопчики займалися спортом. Шкільний тир, виритий у дворі, привчав нас до самодисципліни. І нашому класу – десятому “б”, і нашому двору на війні не пощастило. З дворових хлопців повернулося додому тільки двоє. З хлопчиків нашого класу, наскільки мені відомо, не повернувся з війни ніхто. І у мене був свій вчитель російської мови та літератури. Учитель відкрив мені Байрона і розповів про те, що його серце вічно стукає в Мессалунгської долині, він закохав мене в лермонтовскую “Тамань”, разом зі мною прочитав по латині “De Bello Yaliko” Юлія Цезаря. А коли я йшов служити на флот, вчитель сказав: Navicare necesse est – vivare non est necesse: “Плавати по морю необхідно, жити не так вже необхідно”. Я був дуже зайнятий собою на тому прощальному пероні, молодий і нерозумний і пропустив цю трагічну фразу мимо вух…».

У 1939 році Григорій закінчив Харківську середню школу № 6 і пішов служити строкову службу на Чорноморський Флот.

22 червня 1941 року зустрів старшиною 1-й статті на крейсері «Молотов», а незабаром був переведений в 1-й особливий диверсійний загін. Перший підірваний міст – Варварівський, в Миколаєві. Останній – в Белграді…

Під час оборони Одеси Поженян входив до складу загону моряків-розвідників при 2-ї кавалерійській дивізії. Бойові товариші прозвали його «Угольок» – не тільки тому, що смаглявий був і чорнявий, а за гарячий характер.

 

Нас в разведке тринадцать было.

Нас в Одессе война крестила

не штыками и не огнём –

тяжкой ношею за плечами,

настороженными ночами,

непривычным бездельем днём.

На чужих батальонных стыках

раньше пули и раньше крика

камышами,

на шлюпках,

вброд,

сквозь,

посадки,

лиманы,

рожью,

по дорогам

н бездорожью

шли мы к немцам

в тылы,

вперёд.

Шли мы группами,

трое,

двое,

перед боем

и после боя,

до захода луны,

при ней,

безоружными,

в «полной норме»,

в пиджаках

и в матросской форме,

до утра и на много дней.

И как совы –

ночные птицы,

привыкая к слепым зарницам,

светлякам, и кромешной мгле,

чуют ночь беспощадным ухом,

так и мы,

ночники,

по слуху

молча шли

по своей земле

 

(Уривок з поеми Г. Поженяна «Вперёдсмотрящий, 1955 р.)

 

Ім’я Поженяна значиться на меморіальній дошці по вулиці Пастера, 27, в Одесі, серед імен 13-ти моряків-розвідників, що особливо відзначилися.

 

Пастера 27

 

Если б душа

отделялась от тела,

сколько бы чаек

ко мне прилетело.

Сколько бы ласточек

в окна влетало.

Сколько б коней

в дом тропу протоптало.

Если б душа

отделялась от тела,

я не ходил бы тайком

на Пастера,

в дом, где живут

все друзья неживые,

где не лежат

и цветы полевые.

Может, потом

и случится такое

там, за неслышной

подземной рекою,

на перевозе,

где лодочник жёлтый

знает, зачем

и откуда пришёл ты.

Но на земле

не случается чуда.

Тот, кто погиб,

не приходит оттуда.

Были юнцами,

не стали старее.

Тех, что погибли,

считаю храбрее.

Может, осколки их

были острее.

Может, к ним пули

летели быстрее?!

…Дальше продвинулись.

Дольше горели.

Тех, что погибли

считаю храбрее.

 

18-річний Григорій брав участь у бойовій операції в серпні 1941 року, коли група моряків-розвідників відбивала у противника водонапірну станцію (в захопленій ворожими військами Біляївці). Розвідники намагалися запустити відключені насоси і подати воду в Одессу, страждаючу від спраги. Майже всі моряки-учасники операції загинули. Г. Поженян був важко поранений, його вважали загиблим.

На основі цих подій Григорій Поженян написав сценарій до художнього фільму «Жага». З виходом фільму на екрани подвиг моряків-розвідників отримав широку популярність.

Поженян писав: «Тільки потім, на війні, я зрозумів, що бувають миті, коли “жити не так вже необхідно”, якщо потрібно віддати життя заради інших. Зрозумів я і те, що на війні є чимало і манівців, ситуацій, варіантів, коли шанс залишитися в живих збільшується. Особисто мені було завжди страшно на війні: і під Одесою, і під Севастополем, і в десантах до Новоросійська і Ельтигену. У лоухських снігах, на кестеньгському напрямку, мені було і страшно і холодно. Ночами (якщо я не ходив у розвідку, а чекав черги: “чіт чи лишка”) я мріяв, прокидаючись, про поранення. Але не в голову або в живіт – смертельно, не нижче спини – соромно, а в ліву руку. Скільки разів я її, бідну, запросто віддавав і бачив себе живим “навіки”: то з порожнім рукавом, то з протезом – кисть в чорній рукавичці… Але це ночами. Вранці я прокидався і вставав для всіх непорушним… Сни, мрії, надії – таємниця таємниць. Яв, будні – вдень і вночі: хоробрість – сталість зусиль… Сталість зусиль, поки гримить війна. А ще страшно ризикувати іншими, посилати їх на смерть. Страшно, командуючи, вирішувати завдання за інших – не помилитися б. Страшно – не доведи господь – не виконати борг. І все ж найкращі дні мого життя, як це не дивно – дні, проведені на війні. Ніколи потім (не кажучи про підліткові втрати), в мирний час, не відчував я такої висоти духу, близькості дружнього плеча і спільності долі з ближнім. Я залишився жити, але не зміг змиритися зі смертями своїх друзів, з дерев’яними зірками на вічний термін, з братніми могилами і могилами невідомих солдатів. Не зміг, не захотів змиритися – і став поетом…».

Після Одеси Григорій Поженян разом з іншими моряками-морськими піхотинцями був направлений до складу 67-й морський стрілецької бригади, що воювала в Карелії. Г.М. Поженян був двічі поранений і один раз контужений.

Писати вірші і друкуватися почав ще на війні, в 1943 році був військовим журналістом газети «Бойова вахта» 7-ї Повітряної армії Карельського фронту, пізніше – кореспондентом газети «Червоний Чорноморець».

25 лютого 1943 року військовий журналіст газети «Бойова Вахта» 7-ї Повітряної армії – молодший лейтенант Г.М. Поженян був нагороджений медаллю «За оборону Одеси». У графі з підставами для представлення до нагороди вказувалося: «Одеса. Загін Чорноморців особливого призначення для дії в тилу ворога, командиром відділення розвідки з 1941 р. по 16 жовтня 1941 р.».

15 лютого 1944 року наказом Командувача Чорноморським флотом кореспондент газети «Червоний Чорноморець» молодший лейтенант Г.М. Поженян був нагороджений орденом Вітчизняної війни II ступеня.

1 березня 1944 року молодшому лейтенанту Г.М. Поженяну була вручена медаль «За оборону Севастополя».

23 лютого 1945 року лейтенанту Г.М. Поженяну була вручена медаль «За оборону Кавказу», медаль «За оборону Радянського Заполяр’я».

28 травня 1945 року наказом Командувача Чорноморським флотом кореспондент газети «Червоний Чорноморець» лейтенант Г.М. Поженян був нагороджений орденом Вітчизняної війни I ступеня, і в тому ж році – медаллю «За звільнення Бєлграда».

Почавши війну червонофлотцем, закінчив її у званні лейтенанта.

Про хоробрість та крутий характер Поженяна-Уголька чутки на фронті ходили найфантастичніші. І від істини вони були зовсім недалекі. Про відчайдушну сміливість Григорія Поженяна на війні говорив адмірал Ф.С. Октябрьський:

«Більш хуліганистого і ризикованого офіцера у себе на флоті я не зустрічав! Формений бандит! Я його представив до звання Героя Радянського Союзу! А він потім під час Ельтігенського десанту викинув за борт політпрацівника!.. Природно, послідувала скарга в Військову Раду. Стали затівати трибунал. Але схаменулися і обмежилися тим, що ліквідували представлення до Герою».

А справа була в тому, що на військовому катері під командуванням Поженяна служив боягузливий політрук-стукач. Під час однієї з важких десантних операцій, в якій брав участь весь екіпаж катера, він зник. Тільки на зворотному шляху виявили політрука сплячим під тумбою штурманської рубки. Чаша терпіння Поженяна переповнилася – він обв’язав політрука мотузкою і викинув за борт. Потім його, звичайно, витягли.

Поженян завжди залишався самим собою. Він був людиною зі «стрижнем», як говорили про нього друзі. Незважаючи на відчайдушну хоробрість, сміливість і мужність, Поженян з дитинства полюбив Гріна і Кіплінга, продовжував залишатися романтиком.

Ю. Безелянський писав про Поженяна: «Мужній і відважний чоловік, а ще з загостреним почуттям справедливості».

В одному з інтерв’ю Поженян сказав: «Я людина руська, відчуваю себе абсолютно руським. Але я стаю вірменином, коли погано говорять про вірмен. У мене мама єврейка, і, коли говорять погано про євреїв, я починаю ненавидіти всіх антисемітів. Я перевів багато віршів Тараса Шевченка, я знаю кращі українські пісні. І коли при мені говорили погано про українців, то я не просто протестував, я бив пику…».

Після госпіталю і демобілізації Поженян приїхав в Москву і в 1946 році вступив до Літературного інституту імені О.М. Горького.

Григорія двічі відраховували з Літінстітута. Перший раз – через політичні мотиви. Його, як офіцера-фронтовика, викликали в партком інституту і попросили виступити на зборах проти «космополіта» поета Павла Антокольського, вчителя та творчого наставника Поженяна.

Григорій Поженян прийшов.

І виступив.

У тільнику, в морському кітелі з орденськими колодками, зібравши волю в кулак, він виглядав, як воїн перед атакою.

Всі його слова і судження були абсолютно протилежні тому, що від нього хотіли почути. Поженян говорив про яскравий поетичний талант Павла Григоровича Антокольського, про його незрівнянну ерудицію та культуру, про його любов до своїх студентів, до поезії.

Поженян сказав: «Я ніс книгу цього поета на грудях, коли йшов в бій. Якби в мене потрапила куля, вона прострелила б і його книгу. На фронті загинув його син, хлопче Антокольський, він не може захистити свого батька. За нього це зроблю я. Я не боюся. Мене теж вбивали на фронті. Ви хочете, щоб я засудив свого вчителя?».

Збори було зірвано. На наступний день Григорія Поженяна викликали до директора інституту Ф. Гладкова, який гнівно гримнув:

«Щоб ноги вашої не було в інституті!».

Поженян зробив стійку і на руках вийшов з кабінету директора інституту. Так його виключили з інституту в перший раз.

Ця історія стала відомою, її з уст в уста передавали, про неї розповідали, як, втім, і про багато інших несподіваних вчинків або висловлювань Поженяна.

 

Я с детства ненавидел хор –

согласный строй певцов.

И согласованный напор

отлаженных гребцов.

И общность наклонённых спин.

И общий водопой.

Живу один. Дышу один.

Плачу одной судьбой.

 

Вдруге під час чергових студентських розборок Григорій витягнув пістолет. Свій, іменний, з написом: «Угольку за хоробрість». На нього негайно донесли. Поженян марно намагався довести, що Угольок – це він. Був суд.

На суді Поженян прочитав такі рядки:

 

На нём запёкся мой кровавый след,

Я с ним тонул, вползал в болотный студень.

И вот теперь за этот пистолет

Моя страна меня же и осудит!

 

Зрештою знайшли бойового командира Поженяна, віце-адмірала Азарова, який спеціальною телеграмою підтвердив, що Поженян і Угольок – одне і те ж обличчя.

Поженян закінчив Літінститут у 1952 році і згадував: «…я закінчив Літінститут ім. Горького, який став для мене школою боротьби і перемог, поразок і підвищень. Я працював котельником на калінінградському судноремонтному заводі, піднімав зі дна затонулі кораблі, ходив випробувати їх в штормах і довго не писав ніяких віршів. Звідти, здалеку, я намагався осмислити правомірність змін, що відбулися в моїй долі, і повертався до своїх вчителів: Антокольського, Свєтлова, Олеші, Єрмолінського, до вчителя життя – віце-адмірала Азарова. Я зрозумів нарешті, що головне – вірші. Вони або залишаються з тими, хто не боїться втрат, або йдуть від тих, кому вони не по плечу. Поети за все розплачуються. За все винагороджуються. …Поки чути плач і поклик, заклик і голос болю, поки в зіницях, в вухах, в мінних льохах пам’яті прожиті роки воскрешають обличчя, жести, голоси тих, хто своєю мудрістю, відчуженістю, добром підіймав меня, підтримував або просто торкався – я буду благословляти мить, що перехопила мою гортань і викликала до життя рядки, про висоту і значенні яких судити не мені».

З морем у Поженяна пов’язана велика частина життя.

І після закінчення Літінстітута Поженян неодноразово бував в навколосвітніх плаваннях, далеких рейсах.

 

Два главных цвета

 

Есть у моря свои законы,

есть у моря свои повадки.

Море может быть то зелёным

с белым гребнем на резкой складке,

то без гребня – свинцово-сизым,

с мелкой рябью волны гусиной,

то задумчивым, светло-синим,

просто светлым и просто синим,

чуть колышемым лёгким бризом.

Море может быть в час заката

то лиловым, то красноватым,

то молчащим, то говорливым,

с гордой гривой в часы прилива.

Море может быть голубое.

И порою в ночном дозоре

глянешь за борт – и под тобою

то ли небо, а то ли море.

Но бывает оно и чёрным,

чёрным, мечущимся, покатым,

неумолчным и непокорным,

поднимающимся, горбатым,

в белых ямах, в ползучих кручах,

переливчатых, неминучих,

распадающихся на глыбы,

в светлых полосах мёртвой рыбы.

А какое бывает море,

если взор застилает горе?

А бывает ли голубое

море в самом разгаре боя,

в час, когда, накренившись косо,

мачты низко гудят над ухом

и натянутой ниткой тросы

перескрипываются глухо,

в час, когда у наклонных палуб

ломит кости стальных распорок

и, уже догорев, запалы

поджигают зарядный порох?

Кто из нас в этот час рассвета

смел бы спутать два главных цвета?!

И пока просыпались горны

утром пасмурным и суровым,

море виделось мне

то чёрным,

то – от красных огней —

багровым.

 

Аркадій Хасін у нарисі «Людина з вулиці Пастера» ділиться своїми спогадами про зустрічі з Поженяном. Одну із зустрічей він описує так: «…Я плавав тоді механіком на теплоході “Більшовик Суханов”…

Вивантажували якось в порту Матанзас, ми знялися в Гавану, щоб взяти групу військових, які поверталися в Радянський Союз… Але була з ними ще одна людина, яку я побачив вже після виходу в море. Побачив, коли прийшов в кают-компанію на обід. І людиною цією був Григорій Поженян! Виявилося, що з делегацією Спілки письменників СРСР він відвідав Кубу. Але не полетів з колегами назад в Москву, а дізнавшись, що в Гавану прийшов теплохід, який візьме пасажирів на Одесу, вирішив побувати в дорогому його серцю місті. Перехід від Куби до Одеси займав 18 днів. І всі ці дні я відчував особливе задоволення від того, що Григорій Михайлович був з нами поруч!

Невисокий на зріст, чорновусий, з розкритим коміром сорочки, з-під якої визирала смугаста тільняшка, він ні хвилини не сидів на місці, з’являючись в різних частинах судна, цікавлячись роботою матросів, мотористів, радистів і очі його при цьому, як вуглинки, світилися якоюсь особливою радістю. А вечорами в кают-компанії, де збиралися вільні від вахт, він розповідав захоплюючі історії зі свого життя».

Поженян, – син «ворога народу», повинен був мати особливу відвагу і на війні і після. Від свого батька, «червоного директора», на все життя засвоїв: «Григір, пам’ятай, найлегше домовитися з самим собою. І не думай від мене відмовитися».

Поженян не зрадив ні свого вчителя, ні батька. Михайла Поженяна реабілітували в 1954-му. В партію він відновлюватися не став, і, з тих пір, згадував Григорій Поженян, життя батька була присвячене пасивному протистояння системі. Коли мати померла від інфаркту, Поженян забрав батька до себе.

Поженян постійно і старанно працював і іронічно називав свою працю – «опівнічним очікуванням віршів».

Першою книгою Г.М. Поженяна стала збірка віршів «Вітер з моря» (1955 р.).

Всеволод Азаров писав: «Григорій Поженян – поет військово-морської теми. Море, життя моряків, їх думки, почуття – про це він говорить майже у всіх своїх віршах, що відрізняються щирістю звучання, мужністю, своєрідністю і точністю поетичної мови… І в той же час поет гаряче славить життя, радість мирної праці, з великою силою і пафосом проголошує право своїх ровесників на велике людське щастя».

 

Морщины века, грусть войны – земля.

Приют погибших и живых – земля.

Мы надышались всласть госпиталями,

мы настучались вдоволь костылями

и возвратились на твои поля,

чтоб хлеб заколосился над полями.

 

У 1956 р. з’являється друга збірка віршів Поженяна «Штормові ночі», в 1960 р. – третя, «Життя живих». Наступна – «Стьопкіно море» – виходить в 1963 р.

Вірші Поженяна читають, вони стають відомими. Юрій Олеша кожен лист до Поженяна починав словами: «Дорогий бочонок поезії!». З роками поет Поженян ставав все глибше.

У 1972 році під псевдонімом Грівадій Горпожакс (комбінація імен та прізвищ реальних авторів), спільно з Василем Аксьоновим і Овідієм Горчаковим – написав роман-пародію на «шпигунський бойовик»: «Джин Грін недоторканний».

«Воістину легендарна особистість» – написав Євген Євтушенко про Григорія Поженяна, представляючи його вірші у своїй антології російської поезії «Строфи століття».

У вірші «В день Перемоги з Поженяном» (1995 рік), Євтушенко скаже:

 

Пить в День Победы с Поженяном –

какое пиршество и честь,

как будто всё, что пожелаем,

не только будет, но и есть.

 

Г.М. Поженян в 1982 р. нагороджений орденом «Знак Пошани» – за заслуги у сфері радянської літератури і в зв’язку з шістдесятиліттям з дня народження, орденом «За заслуги перед Вітчизною» III ступеня (6 жовтня 1997 р.) – за великий внесок у вітчизняну літературу. Лауреат Державної премії РРФСР імені М. Горького (1986 р.) – за віршований збірник «Погоня» (1983р.). Лауреат Державної премії Росії (1995 р.)

Григорій Михайлович Поженян – автор 30 поетичних збірок.

У 2005 р. вийшла збірка «Ось так відлітають птахи…» – вірші різних років, останнє прижиттєве видання.

На вірші Г. Поженяна написано понад шістдесят пісень, більшість з яких входили до репертуару відомих виконавців! Було випущено 4 пластинки із записами пісень і віршів Поженяна. Особливої популярності набули пісні: «Два береги» з кінофільму «Спрага», музика А. Ешпая; «Пісня про друга» з кінофільму «Шлях до причалу», музика А. Петрова; «Маки», музика В. Баснера.

У числі композиторів, які писали музику до його віршів, були: Андрій Петров, Андрій Ешпай, Юрій Саульський, Євген Стіхін, Едуард Колмановський, Веніамін Баснер, Марк Кармінський, кінорежисер Петро Тодоровський.

Велика частина пісень була створена до кінофільмів. Сім з восьми пісень, написаних Мікаелем Таривердієвим до кінофільму «Прощавай» (1966 р.), склали цикл «Сім пісень-речитативів на вірші Григорія Поженяна».

Г. Поженян написав вірші до пісенного циклу з музики Юрія Саульського до вистави «Очима клоуна», поставленої за однойменним романом Гайнріха Бьолля на сцені Театру ім. Моссовета в 1968 р.

Григорій Поженян брав участь у створенні 18 кінофільмів – був автором віршів, текстів пісень. А в кінофільмах «Спрага» (1959), «Ніколи» (1962), «Прощавай» (1966), «Поїзд в далекий серпень» (1971), виступив і як автор сценаріїв. Його режисерська робота – фільм «Прощавай».

Фільм «Спрага» про події серпня-вересня 1941 року в Одесі. Прототип героя фільму «Жага» Уголька – сам автор сценарію Григорій Поженян.

Г.М. Поженян, приїхавши до Одеси працювати над фільмом «Спрага», випадково зустрів радистку диверсійного загону Анну Макушева, яка потрапила в полон і дивом вижила в фашистських таборах. Повернувшись до рідного міста, після всього пережитого, вона жила в сирому підвалі. Поженян домігся, щоб Макушева отримала квартиру.

Фільм «Спрага» отримав на Всесоюзному кінофестивалі 1959 року третю премію, а зовсім тоді молодий Петро Тодоровський – другу премію за операторську роботу.

Петро Тодоровський писав: «Може, я не був би режисером, якби не мій друг Григорій Поженян. На ті часи, щоб оператор отримав постановку… А він полетів до Києва до міністра, на колінах читав вірші, склав про цього міністра поему. І той підписав. У мене не було режисерської освіти. Одна інтуїція. Я завжди тримався на першому відчутті від сцени, на її запаху».

Петро Тодоровський вважав Поженяна своїм талісманом. Поет був присутній на зйомках майже всіх його фільмів, деякі з яких без пісень на вірші Поженяна просто не могли б з’явитися. Тодоровський прозвав одного «Відбійний молоток». Говорив, що якщо кремезного здорованя Поженяна перевернути, вийде хороший «відбійний молоток».

Непримиренність Поженян виявляв на знімальних майданчиках фільмів, які знімали за його сценарієм або знімав він сам. Петро Тодоровський згадував: «Одного разу він сам вирішив знімати фільм. Вранці влаштовував знімальній групі страшний розгін, а ввечері – банкет».

У Поженяна приголомшливо співіснували глибоке, трагічне світовідчуття і величезна життєлюбність.

Леонід Жуховицький писав: «…Григорій Михайлович, як і раніше, безкорисливий, щедрий і гостинний. Найбільша радість для нього – зібрати друзів за столом, заставленим любовно вибраними напоями та наїдками. Не одне покоління дам і панночок, що стояли за прилавками “Привозу”, було зачароване їм…».

Кінорежисер Вадим Костроменко: «Григорій Михайлович Поженян, поет, сценарист, режисер, романтик моря – людина обов’язку, честі. Твердий у принципових питаннях і не тільки в мистецтві. У нього було багато друзів, і я був далеко не в перших рядах. Але те, що емоційно дісталося мені від нашої дружби, переоцінити неможливо».

А. Ольштинський згадував: «Яскрава, цілісна, відкрита і щира людина, Григорій Михайлович збирав навколо себе багато цікавих людей. Пам’ятаю, що в цю компанію входили: Тимур Аркадійович Гайдар з Аріадною Павлівною Бажовою, Роза Яківна Смушкевич – дочка репресованого за часів Сталіна генерала авіації, Наталя Залка, дочка Мате Залка, письменник Яків Аким. Іноді Григорій Михайлович приводив кого-небудь зі своїх нових знайомих».

М. Хазін: «У Григорія Поженяна було і така чарівна якість – він охоче і щедро знайомив між собою різних своїх друзів-приятелів, що до його посередництва не знали один одного. Якщо вже обдаровував ближніх своєю благодаттю, то робив це від душі, повною мірою. Поженян звів мене з Булатом Окуджавою, Юрієм Трифоновим, Володимиром Дудінцевим, Костянтином Ваншенкіним і його дружиною Інною Гофф, з багатьма іншими людьми мистецтва, спілкування з якими бурхливий час змін не вивітрює з пам’яті».

Іноді Поженяну здавалося, що життя, за яку він боровся під час війни, скінчилося.

У 2001 році на дачу поета увірвалися бандити. 78-річний розвідник пішов у атаку – один на п’ятьох. Поженяну проломили голову. Нападників так і не знайшли.

Трепанація черепа, кілька років мук. Лікарі цілий рік боролися за його життя. І ще три роки він приходив до тями.

«Я чотири роки жив як трава», – згадував потім Григорій Михайлович. Він вижив. Але смерть була вже поруч: поет Григорій Поженян, «Угольок», помер 20 вересня 2005 року в день свого 83-річчя.

 

И только ты, далёкий правнук мой,

поймёшь, что рамка с чёрною каймой

нам будет так узка и так мала,

что выйдем мы из бронзы, из стекла,

проступим солью,

каплею,

росой

на звёздном небе –

светлой полосой.

 

Олена Бердиєва