«Я пройшов через страшне горнило злиднів, горя, пройшов через тисячу спокус, стикався з будь-яким брудом, але проніс посудину з чистою водою і не розхлюпав ні краплі. Це чиста вода – душа, любов до всіх занепалих, принижених, ображених», – писав свого часу Л. Кармен.

 

«Ім’я Кармена, – як писав Валентин Катаєв, – стало широко популярним і увійшло до ряду відомих письменників того часу». Його по праву називали «одеським Горьким» – за повні ліризму та драматичності повісті та розповіді про тих, кого називають «простими людьми», – портових трудівників, торговців і безпритульних дітей, за його влучні та ємні замальовки міського життя, репортажні хроніки потрясли весь світ «потьомкiнських подій» і багато чого іншого.

Але є ще один дуже цікавий факт із письменницько-журналістського життя Лазаря Кармена. Історія талановитого скрипаля з Гамбрінуса була вперше опублікована саме Лазарем Карменом, а не Олександром Купріним, як багато хто думає. В один із лютневих днів 1903 року газета «Одесские новости» надрукувала матеріал «Чарівна скрипка» – черговий розділ публікованого з продовженням великого нарису «На дні Одеси» журналіста Лазаря Кармена. У «Чарівній скрипці» він написав про скрипача з «Гамбрінуса», якого відвідувачі по-простецьки і дружньо називали Сашком. «Сашка! Сашка! Хто його не знає! – писав автор. – Його їдуть слухати з усіх кінців Молдаванки, Пересипи та Слобідки-Романівки… він душу вивертає своєю скрипкою, він може змусити каміння обливатися сльозами і зараз же змусити їх пуститися в танець». Важко судити про те, як Олександр Купрін зайшов у цей самий питний заклад і познайомився з Сашком, можливо, його привів туди Лазар Кармен. Через кілька років Купрін написав оповідання «Гамбрінус», який у лютому 1907 року надрукував журнал «Современный мир».

Отже, народився майбутній журналіст та письменник 26 грудня 1876 року у сім’ї міщанина Іось-Бера Корнмана. Згодом письменник видозмінює прізвище з Корнман на Кармен. «Проба пера» відбулася у 1892-1893 роках. «Я був у порту, – казав мені Кармен, коли проводжали фельєтоніста Дорошевича, який виїжджав з Одеси на Сахалін. Проводи його справили на мене таке сильне враження, що я вирішив будь-що і самому стати письменником». І він став письменником. У свої шістнадцять-сімнадцять років Лазар Кармен сам видає журнали «Эхо Одессы» та «Ракета». Журнали були заповнені власними віршами та статтями. У 19 років – вийшла перша книжка нарисів та оповідань. Читач із захопленням чекав живі, пронизливі нариси та розповіді Кармена, він із задоволенням залучався до тієї неповторної «одеської мови», якою були написані його твори, письменник майстерно передавав мовний колорит рідного міста. У його збірниках «„Дикарі“ (з життя мешканців Одеського порту) (1901), «Життя одеських прикажчиків» (1903) та інших оповіданнях часто наводяться пояснення окремих слів і виразів, притаманних зображуваного середовища. Серед кількох п’єс, створених Л. Карменом, мовна специфіка Одеси найбільш яскраво представлена в одноактній комедії «Соловейчик і Воробейчик» (1916), що зображає редакцію газети «Черноморский вестник», репортери якої старанно описують події та міські скандали. Репліки відвідувачів редакції, а також грецькі, російські, українські та єврейські імена, що звучать тут, підкреслюють багатонаціональний колорит міста.

Далі по кілька книг нарисів та оповідань виходили щороку. Він співпрацював в «Южном обозрении», «Одесском листке», в «Одесских новостях». Розповіді Кармена охоче публікують такі солідні журнали як «Русское богатство» и «Мир божий» та масові тижневики «Нива» и «Пробуждение». До 1903 він вів власну рубрику «На дні Одеси» в газеті «Одесские новости». У цих матеріалах він розповідав у стилі соціального реалізму про босяків, портових робітників, одеських вуличних дітей та бідняків. Одеса та порт були для Кармена нерозривні, як людина та його серце.

Абсолютно точний психологічний портрет Лазаря Кармена дає Жаботинський у романі «П’ятеро», щоправда, не назвавши імені: «Один із них був той самий побутописець босяків і порту, який тоді в театрі сказав мені про Марусю: кошеня в муфті. Милий він був чоловік, і обдарований; і босяків знав набагато краще, ніж Горький, котрий, я підозрюю, ніколи з ними по-справжньому і не жив, принаймні, не в нас на півдні. Цей і в побуті говорив їхньою мовою – Дульцинею серця називав „бароха“, своє пальто „кліфт“ (або щось в цьому роді), мій годинник (у нього не було) „бімбор“, а в позику просив так: немає „фісташок“? Його всі любили, особливо з простолюду. Молдаванка і Пересип на його оповіданнях, мабуть, вперше вчилися читати; у кав’ярні Амбарзакі вкотре підійшла до нього молоденька кельнерка, розплакалася і сказала: – Мусью, як ви щиро вчора написали за „Анютку-Боже-мій“…».

До 1904 року, а саме про цей час згадує Жаботинський, Кармен вже має величезну популярність, як заступник «принижених і ображених». Наприкінці вересня цього року наклав на себе руки 19-річний учень єврейського ремісничого училища «Праця», втопився в морі, залишивши лише сумні вірші та лист, адресовані співробітнику «Одесских новостей» пану Кармену. Кармен прочитав і вирушив на пароплаві до Палестини. Звідти він привіз розповіді про єврейських дітей поселень, начорно засмаглих, які зневажають небезпеку і не знають туги. Він шукав альтернативний шлях для «мріючих про піднесеного» бідних єврейських юнаків, але собі вирішив точно: ніякого особливого шляху для єврейських юнаків, лише ідея загальнолюдського щастя, лише ідея соціалістичного перетворення життя.

В Одесі Кармен пережив першу революцію і написав про «потьомкінські дні», тут зустрів лютий 1917-го і написав оповідання «Син мій», в якому заповідав синові вийти разом на вулицю і стати «до лав робітників і солдатів, щоб не віддати вирваної з такою працею у катів свободи». І син відповів ствердно.

Кармен зустрів з радістю владу Рад, в 1918 році в Одесі виступає як більшовицький пропагандист. Він страждав, коли колишні добрі знайомі, наприклад Бунін, відмовлялися подавати йому руку, але стояв на своєму. При денікінцях йому довелося замість роботи в газеті продавати її на вулицях, відсидіти у в’язниці, звідки він вийшов з туберкульозом, що загострився, вже приречений. Навесні 1920 року Лазар Йосипович Кармен помер – похований на Другому єврейському цвинтарі.

Лазар Кармен залишився частиною свого часу, що став історичним минулим, і там, у минулому часі, залишилися його розповіді та їхні персонажі, до яких він сповнений такого кохання, що намагається перезнайомити читачів з усім іншим людством.

 

Дуже промовисті у Лазаря Кармена описи одеського порту, а також околиць Одеси:

 

«Напередодні зими, осінь. Пізня, дощова. Низько-низько нависли над портом хмари та тумани. Вони повзуть, огортаючи сірим флером всю набережну, що вросли в бухти судна, баржі, маяк, брекватер, кожен тюк, кожну громаду вугілля, черепиці та клепок, і все малюється в невизначених рисах, у серпанку. З моря повіяв вітер. Злий, буйний, він нишпорить, забираючись у трюми до вугільників, полежальників, смольних, забираючись на „газову“, де, скорчившись, смажать біля трубки своє ганчір’я два-три ганчірника, в пакгаузи та в „обжорку“. Він нишпорить, відриваючи слабо прив’язані до набережної шлюпки, перекидаючи пакунки та ящики. – Осінь, осінь! – гуде, наспівує вітер. Похмуро дивиться „дикун“ на темний горизонт над рейдом, на темний бриз моря, на краплі, що падають з неба. І течуть по його щоках сльози. Бідолашний! Він плаче за теплом, сонцем. Незабаром участять дощі. Море – його годувальника – роздує. А там недалеко – зима. Накриє сніг пристань, загудуть хуртовини, і покриється море суцільною крижиною. Порт відріже від усього світу».

«Осінь у порту», 1901 р.

 

«Боляче очам стає, якщо глянути зараз на степ, що широко розкинувся за містом, за Слобідкою Романівкою. Вона димиться під палючим сонцем і сяє, як срібний щит.

– Як парить! Ай та жарища! Одне слово – лазня! – вигукують каменоломники.

Вони на хвилину висунуться з колодязів каменоломень, розсіяних у степу, і зникнуть.

Степ ніби вимер. Її пожвавлюють лише кілька баб-молочниць із найближчого села, які на маленьких візках плетуться в місто. Сидячи на мішках, набитих сіном, вони, щоб не гаяти дорогоцінного часу, в’яжуть панчохи і вишивають сорочки».

«Син колодязя», 1909 р.

Олена Черкес