До 130-ти річчя з дня народження відомого українського поета Павла Григоровича Тичини в Одеському літературному музею було відкрито виставку «…двісті розіп’ятий я». На виставці представлені прижиттєві книги поета – як ранні, так і більш пізніші видання: «В космічному оркестрі» (1923), «Вітер з України. Вибране. Поезії» (1924), «Вибрані поезії» (1945), «Павло Тичина. Із щоденникових записів» (1981). Доповнює виставку машинопис вірша П. Тичини из книги «Солнечные кларнеты» російською мовою, переклад з української виконав одеський поет О. Количев. Привертає увагу автограф на машинописі, зроблений поетом Е. Багрицьким. Інформацію про перебування Павла Тичини в Одесі знаходимо в одеському журналі «Прибой» (1929) який також представлений на виставці.

Павло Григорович Тичина – поет, перекладач, публіцист, громадський та державний діяч. Народився 23 січня 1891 року в селі Піски на Чернігівщині в родині сільського псаломщика та вчителя. Родина була багатодітною – у родині було 13 дітей. Навчався в земській початковій школі, пізніше в Чернігівському духовному училищі та Чернігівській духовній семінарії (1907-1913). Товаришами Павла Тичини в семінарії були Григорій Верьовка, майбутній поет Василь Елланський (В. Еллан-Блакитний). Павло Тичина самотужки досконало опанував майже двадцять іноземних мов. Ще у старших класах духовної семінарії молодий П. Тичина пройшов художню школу малювання Михайла Жука. Саме Жук познайомив молодого поета з Михайлом Коцюбинським.

Значний вплив на формування Тичини-поета справили літературні «суботи» Коцюбинського, які він відвідував.

Серед паперів домашнього архіву М. Жука на початку 1990-х років був знайдений рукопис ранньої поеми поета, який довгі роки вважався втраченим – «Панахидні співи».

Саме в одеському журналі «Основа» у 1915 р. були опубліковані вірші П. Тичини.

 

Вперше Тичина приїхав до Одеси в 1920 р. з капелою Стеценка.

Капела мешкала в Одесі за адресою Ланжеронівська, 2 у палаці князя Гагаріна (зараз Одеський літературний музей).

У тогочасному щоденнику Тичини «Подорож з капелою Стеценка» описані перші враження від міста та палац:

«Аж там, в кінці вулиці, мiж будинками шматочок живого, синього.

Знаходимо дорогу. Музей. Театр. Ланжеронівська, № 2, зараз. Але спочатку йдемо на море. Чийсь пам’ятник стоїть до моря спиною. Та це ж Пушкін, сам Пушкін. Чого ж його поставили коло гавані, а не справді десь коло моря? Гавань заважає. Вода широка. Сила є. Але це все-таки приручена вода на прив’язі. Он там далеко, за маяком, погляньте, он якє! Дивимось.

Із Сортировочної (вечір) їдемо. Море! море! Широка без кінця дорога, на ній вози, вози, фаетони. I пил. Тільки курява. Цілі хмари. То ж сірий пил? Cipiє море, а не пил. Дивлюсь. 3 правого боку гори. Там білі гребені, як рибки, грають. Ворушиться щось велике. От-от встане, підведеться. Е, так це ж треба так десь піти, щоб зовсім берега не почувалось.

Тепер розумію, чого ти, товаришу Пушкін, одвернувся. Вдячні громадяни Одеси хотіли To6i приємне зробити. Поставили лицем до парку, щоб Ти завше мiг бачити, хто, коли й як насіння лузкає, а море… що їм до моря. А може, я помиляюсь. Завше поетові після смерті приємність хочуть зробити. Але…

Знаходимо Ланжеронівську, 2. Вукоопспілка.

– Ну, йдіть уперед, Павле Васильовичу, а ми підождемо.

Мармурові сходи справа i зліва, нагоpi з’єднуються в площадку перед залою. Внизу перший поверх кудись сховався.

Двері одчиняються. Палець Павла Васильовича нас кличе, i Вітольда Станіславовича постать з’явилась. Радо вітаємось. Цілуємось.

– Як же, як же, ніяк не сподівались, ми ж такі раді, як ніколи. Це для нас справжнє свято буде.

Hixтo так не зустрічав нас, як в Одесі. Кабінет на море.

Костьол немов у Києві.

 

Зносимо peчi. Для жінок дві кімнати в caмiм палаці Дому профсоюзу (колишнього князя Гагаріна), для мужчин клуб, для приїжджих – у цьому ж дворі трохи ліжок, а то долі розташовуємось. Кирилові Григоровичу i Павлові Васильовичу – окрему кімнатку. І ще є одна кімната. Moї речі туди несуть, та я не хочу. Я – коло товариства. Я не хочу, щоб мене виганяли. Вітольд Станіславович приходить:

Пожалуйте на обід, вибачайте, що холодний.

Через двір йдемо в підвали палацу. От-от смеркне. Море cipe. Обід несильний. Дякуємо й на тому.

Чай. Приїжджі кооператори поміж нас загубились. Шум. Кирило Григорович замкнув ключ у своїй кімнатi. Французький замок – хоч би ж було на засов узяти – ніхто й не попередив».

 

У 1920-х роках П.Тичина неодноразово приїздив до Одеси.

Останній раз поет побував у нашому місті у 1967 році.

 

---

 

ПАНАХІДНІ СПІВИ

VII

Світає…

Так тихо, так любо, так ніжно у полі.

Мов свічі погаслі в клубках фіміаму,

В туман загорнувшись, далекі тополі

В душі вигравають мінорную гаму.

Світає поволі…

Так тихо, так любо, так ніжно у полі.

Світає…

Все спить ще: і поле і зорі безсилі.

Лиш птах десь озвався

спросоння ліниво;

Та пень обгорілий,

мов піп на могилі,

«Безсмертний, помилуй!» –

кричить мовчазливо.

Видніє щохвилі…

Все спить ще: і поле, і зорі безсилі.

Світає…

Проміннями схід

ранить ніч, мов мечами.

Хмарки золоті поспішають на битву.

Тумани безмовно

тремтять над полями.

І з ними стаю я на ранню молитву.

– О, зглянься над нами!

За що Ти нас раниш

у серце мечами?

1915 р.

ПЕРЕД ПАМ’ЯТНИКОМ ПУШКІНУ В ОДЕСІ

Здоров будь, Пушкін мій, землі орган могучий!

І ти, морська глибінь, і ви, одеські тучі!

Я тут у вас в гостях, і всім я вам радий.

Не гнівайтесь за сміх: іще ж я молодий.

Залузаний бульвар. Бульчить калюжна плавань.

І Пушкін на стовпі – пливе у грязь, як в гавань.

Куди ж ти, підожди! – не хоче говорить.

Внизу сирени рев і море бурунить.

То ж вдячнії сини невдячної Росії

поставили його… плечима до стихії.

Стій боком до людей, до многошумних площ;

Господь стихи простить і епіграмний дощ…

Ах, море і поет! Та хто ж вас не боїться!

Свободи чорний гнів. І блиск, і гарт, і криця.

Поетом будь добро: помреш – то од свобод

все боком ставлять нас, щоб не впізнав народ.

Одеса 1920

***

Кілька разів брав цю книжечку в руки і клав її знову в теку.

Що писать? Чим хвалитись перед самим собою?

 

…я в свій щоденник записую не так, я думаю. Ніби для когось другого.

Очевидячки, я тщеславна й неглибока натура.

 

…замість щирості, література виходить, замість щоденника – прибуткова-видаткова книжка,

якою хочеться совість заспокоїти…

Називають мене гармонійною людиною – яка єрунда!

П. Тичина. Щоденникові записи 1920 року.

 

***

Я йду, іду –

Зворушений,

Когось все жду –

Співаючи.

Співаючи-кохаючи

Під тихий шепіт трав

голублячий.