Книга під такою назвою вийшла в київському видавництві “Журнал Радуга” в кінці 2020 року і вже поповнила колекцію Меморіального музею К.Г. Паустовского. Автор – Валерій Дружбинський, журналіст, письменник, літературний секретар Костянтина Паустовського надіслав книгу до Одеси із зворушливим написом: “Видатному Одеському музею Костянтина Паустовського. Вдячний Вам за Вашу повсякденну пропаганду творчості Великого Письменника! Автор і друг Валерій Дружбинський. 30.01.2021”.

     Валерій Іванович Дружбинський багатолітній друг нашого музею. Його книги і публікації про Костянтина Паустовського істотно допомагають в нашій дослідницькій роботі. Ось і ця книга включає раніше невідомі сторінки життя Паустовського і його зв’язків з Україною.     

     Книга починається з глави «Образ України я носив в своєму серці…». Наведу невеликий фрагмент:    

     «Почну з випадку начебто звичайного, але для мене, якщо хочете, знакового. В кінці 1956 року видавництво «Молодь» вирішило випустити українською мовою видатну книгу Костянтина Георгійовича про письменницьку майстерність «Золота троянда» («Золотая роза») і попросило письменника прислати передмову до цього видання. Паустовський написав передмову … українською мовою і вислав її Миколі Бажану з проханням виправити помилки і передати в «Молодь». Зберігся лист Бажана: «Дорогий мій друже! Помилок немає, і вже віддав Вашу передмову Н. Тищенко. «Золота троянда» вийде в березні 57-го. Що стосується мови, то мене якраз призначили головним редактором Української Радянської Енциклопедії. І якщо залишиш ненадійну письменницьку справу і повернешся до Києва – такому знавцеві українського завжди знайдеться гідне місце. І з дуже хорошою ставкою. Треба подумати гарненько! Ваш Бажан».                             

     Ось передмова К. Паустовського до книги «Золота троянда»:

«Ми не часто замислюємося над тим, як та чи інша країна, де ми провели хоча б частину свого життя, а особливо молодість, впливає на нашу свідомість, на самий лад наших думок і почуттів.

     Крізь книги майже кожного письменника ніби просвічує, як крізь легку сонячну імлу, образ його рідного краю з його просторим небом і тишею ланів, з його задумливими гаями і мовою народу.

     Образ України я носив у своєму серці протягом багатьох років. І навіть у цій трохи специфічній книзі про письменницьку працю живе вона, Україна, що завжди була чудовим середовищем для творчості, овіяна поезією праці й волі, – країна, про яку можна писати без кінця-краю, про всі її великі та малі діла – від гуркоту турбін у Запоріжжі до легесенького шелесту українських тополь, що ніби перебирають і пестять своїм листям тепле повітря цієї благословенної землі»…

     Книга «Костянтин Паустовський і Україна» складається із спогадів автора, який три роки працював літературним секретарем письменника. Спогадів про Київ, про зустрічі і дружбу з багатьма українськими письменниками, підтверджені фрагментами листування з ними. Окремі глави присвячені Остапу Вишні, Михайлу Булгакову, Віктору Некрасову, Олесю Гончару, Юрію Смоличу, Миколі Бажану.

    Окрім того, в книзі згадуються деякі дослідницькі роботи, пов’язані з родоводом Костянтина Паустовського, а також відбиті найбільш яскраві події, присвячені пам’яті Костянтина Паустовського.

     Багато уваги приділено одеському періоду життя Костянтина Паустовського в 1919-1922 роках та іншим приїздам до Одеси. А також його знайомству і дружбі з одеськими письменниками. Окрема глава присвячена Ісааку Бабелю.     

     Я лише коротко виклала зміст книги, яка стане і для читачів, і для дослідників джерелом нової інформації про улюбленого письменника – Костянтина Паустовського.

     А на завершення хочу розповісти про збіг, який особисто я сприймаю  невипадковим. Судіть самі. Музей отримав книгу в першій декаді  лютого. А за два тижні зі мною зв’язався Валерій Хаїт, відомий письменник, а у минулому,  не менш відомий КВВщик, і розповів про дружбу з Валерієм Дружбинським,  повідавши історію, пов’язану з Костянтином Паустовським. Шкода, що вона не увійшла до книги Дружбинського. На мій погляд ця історія є логічним доповненням теми «Костянтин Паустовський і Україна».  

     Валерій Хаїт надіслав в музей текст цієї історії – «Паустовський і одеська команда КВВ», а ми пропонуємо її нашим читачам.

 

Лілія Мельниченко 

Зав. Меморіальним музеєм К.Г. Паустовського

---

ВАЛЕРІЙ ХАЇТ

Паустовський і одеська команда КВВ

В моєму житті сталося диво. І не просто, а диво дивовижне!

Відомий київський письменник і журналіст Валерій Іванович  Дружбинський повідомив мені про нього в декількох січневих мейлах.

Я розташував їх по хронології, прибрав те, що не стосується, власне, дива і, після деяких сумнівів, вирішив, знову ж таки пробачте, обнародувати.

Назвав я це так:

ПРО ЛИСТ, НАПИСАНИЙ МЕНІ 53 РОКИ ТОМУ КОСТЯНТИНОМ ГЕОРГІЙОВИЧЕМ ПАУСТОВСЬКИМ, ЯКИЙ Я, НА ЖАЛЬ, ТАК І НЕ ОТРИМАВ…

А зараз слово Валерію Дружбинському…

Дорогий Валерій Ісакович!

Пам’ятаю 1967 рік – я тоді працював у Костянтина Паустовського літературним секретарем. Всі мешканці  Країни Рад в ті роки захлинаючись дивилися КВН, а Костянтин Георгійович «хворів» за команду одеситів. Паустовський власноручно написав захоплений лист капітанові команди Валерію Хаїту. Але воно, мабуть, загубилося на Центральному Телебаченні і не дійшло до адресата. Костянтин Георгійович говорив: «Який чудовий цей чернявенький хлопчик – студент інженерно – будівельного інституту! Він всім довів, що одесити уміють вишукано і тонко жартувати! Шкода, мій лист він не одержав. Дуже шкода!».

***

Зроблю такий відступ: До грудня 67-го я вже був як би членом родини Пауста. Постійно жив з ним в одній кімнаті (Ялта, Москва, Солоча, Таруса.) із-за його нічних нападів астми. Ну, а я в цій справі був парубок тертий – на астму хворів ще з дитбудинку, з п’яти років. Ось ми з ним вночі і бавилися – я робив йому укол адреналіну і атропіну, разом палили Астматол, розмовляли і так далі. А вдень я передруковував написане ним, відповідав на кожен з багаточисельних листів, які приходили йому від читачів, ходив на пошту, до редакції… Але все одно жодних копій не міг робити і не робив. Просто деякі тексти (розповіді, повісті, важливі листи) я друкував під «копірку» – а раптом десь загубиться. І коли після траурних днів липня 68 року я разом з вдовою Пауста почав розбирати архів, то ці копії допомогли через рік видати ПЗТ Пауста (але все одно не повне, багато що не увійшло – листування з Солженіциним, Арагоном, майже закінчена повість про ГУЛАГ…).

Отже, на жаль, дорогий Валерій Ісакович, тексту листа Пауста до тебе у мене немає і бути не могло. Просто я, готуючи лист і книгу до відправлення, прочитав його текст і запис в книзі, яку він з такою теплотою тобі дарував. Пауст украй рідко писав в таких ніжних виразах …

Може, тому і запам’яталося.

***

У своєму робочому щоденничку (запис грудня 67-го) я побачив лише декілька слів: Москва, ЦТ Марату Гюльбекяну до Валерія Хаїта… І все, більше ні слова. Далі запис про лежання Пауста в Кремльовке, новий інфаркт і так далі.

***

У підписаній тобі Паустовським книзі були слова про те, щоб ти її обов’язково прочитав, бо вона підштовхне тебе до письменства, до веселих розповідей про сьогоденну Одесу…. Якось так це прозвучало. До мого обов’язку увійшло: піти на пошту і в гарному конверті (їх у нас була купа – дарунок Калінінського видавництва) відіслати Гюльбекяну замовлену бандероль. Що я і зробив.

***

Відклав справи і знайшов-таки тетку, де зібрані якісь записи 67 року (це з великої коробки від телевізора з написом «Дорогий мій Пауст»). Лист був адресований Марату Гюльбекяну на Центральне телебачення і надіслано 12 грудня 1967 р.

Лист писав від руки сам Пауст. Прикладена також книга «Золота троянда», яка тільки що вийшла окремим виданням. Її привезли Паусту 6 грудня і Костянтин Георгійович вважав її своєю головною книгою про літературну майстерність. У листі було сказано буквально наступне: «Незабутній Валерій! Бачити Вас на екрані, Ваше розумне обличчя і стежити за тим, як на наших очах народжується жарт і гострота – ну просто величезна насолода. Моє покоління так жартувати, на жаль, не вміло і не уміє. А нині вчитися вже пізно. Коли оголошують, що будуть на екрані одесити, то до мене заходять мої старі знайомці Валентин Катаєв і Віктор Шкловський». (Валерій Ісаакович! Зауважу для тебе, що в 1965 році Луї Арагон і Ельза Тріоле були в гостях у Пауста і привезли йому телевізор марки «Гамен» з величезним на ті часи екраном. Так от, «старі знайомці» приходили до Паустовських дивитися КВН на дивовижному екрані) Продовжую, як мені запам’яталося, сам лист Пауста тобі: «Валерій! Особливо Ви подобаєтесь Віктору Борисовичу – він вирішив, що Ви якийсь, хай далекий, але родич Бабеля. «Ну звідки в цього чернявенького, хитрого і розумного хлопчика такий талант!» – все доводив мій Вітя. А Валюн (Катаєв) доводив зворотнє: «Просто Ваш чорнявенький хлопчик ввібрав все краще що було в Одесі в наші роки». Не знаю чию сторону узяти. Ось чому хочемо з Вами познайомитися особисто. Тим більше (виявляється!) передача йде не в записі (я довідався) а живцем, коли нічого поправити і вирізувати не можна. Просто унікальна передача!». Ну і додавався телефон московської квартири, «а якщо Москва не відповідатиме», то московський телефон Шкловського і телефони в Ялтинському будинку творчості письменників і вдома в Тарусе… Десь в лютому-березні 68 року Пауст засмучувався про те,   що, «мабуть, лист загубився і не дійшов до цього чернявенького хлопчика».

Обіймаю, друже! Твій Валерій.