Вулицю Старопортофранківську можна порівняти зі листковим пирогом. Кожен шар так чи інакше розкриває характер вулиці. У свідомості гостей, та й багатьох місцевих жителів вона найчастіше асоціюється з режимом вільної торгівлі «порто-франко». Не дивно, адже назва вулиці говорить сама за себе. При більш уважному погляді і вдумливої ​​прогулянці по Старопортофранківській виявляється, що це вулиця притулків, богаділень, дешевого житла, а також численних навчальних закладів – жіночих і чоловічих гімназій, ремісничих і народних училищ. Однак крім торгового, благодійного і освітнього шарів є ще один – літературний. Пройдемося сьогодні за літературними адресами Старопортофранківської.

 

Старопортофранківська, 20 – в цій будівлі розташовувалася 2-я жіноча гімназія: «Інститут шляхетних дівчат, на Старопортофранківській вул., поблизу вулиці Торгової споруджений приблизно в той же час, що й центральна будівля університету. Це величезна двоповерхова будівля відрізняється простотою, пропорційністю і внутрішнім зручним розташуванням» (Григорій Москвич. Путівник. 1904). Серед знаменитих учениць гімназії – Анна Цакні, дочка редактора газети «Южное обозрение» Миколи Цакни, що стала потім першою дружиною Івана Буніна. У 1904 році гімназію із золотою медаллю закінчила дослідник творчості О.С. Пушкіна Зоя Бориневич-Бабайцева.

 

Старопортофранківська, 25 – будинок побудований в 1850-і роки за проектом архітектора І. Гаврищенка. Тут проживала сім’я Бориневичей. Син кріпака, Самійло Бориневич, прибув до Одеси в 1831 році. Його син Антон стане відомим статистом. Серед його значущих праць – «Населення Одеси за переписами 1873, 1892, 1897 і 1920 рр.». На базі цих даних трохи пізніше виходить робота «Вплив війни і революції на склад населення». Крім того, Антон Бориневич співпрацював з харківськими і одеськими газетами, з «Педагогическим журналом» та «Южными записками»; два роки був редактором «Новороссийского календаря».

Дочка Антона – Зоя Бориневич-Бабайцева – відомий пушкініст і історик літератури. Після закінчення жіночої гімназії вчилася на історико-філологічних факультетах Вищих жіночих курсів і Імператорського Новоросійського університету. У 1941 році стала доцентом Одеського Державного Університету. У 1950-1970 роки була головою Пушкінської комісії при будинку Вчених. Серед основних наукових інтересів Зої Бориневич-Бабайцевой – творчість О.С. Пушкіна і А.П. Чехова. Виступила одним із організаторів об’єднаних конференцій пушкіністів, які проходили в Одесі і Кишиневі. Сучасники описували Зою Антонівну як «витончену натуру, що володіє магнетичним впливом, яка вміла зачаровувати».

У 1960-1980 роки в цьому будинку жив письменник Володимир Грідін. У 1961 році він повернувся в Одесу з таборів, куди був засланий з ідеологічних причин в 1958 році. Після повернення працював продавцем книг і позаштатним журналістом в газетах «Знамя коммунизма», «Одесский вестник».

 

Старопортофранківська, 61 – казенне жіноче єврейське училище Л.І. Бродського. Побудовано в 1899-1900 роках за проектом А.Б. Мінкуса. У 1900-і роки директором училища була Ірма Шпенцер – мати Віри Інбер. В цьому ж будинку сім’я Шпенцер і проживала до будівлі власного будинку. В оповіданні «Смерть Місяця» Віра Інбер, згадуючи рідну вулицю, писала: «У нас в квартирі моя кімната була краще за всіх. Пол її, що лежить якраз над німецькими журналістами був особливо високо, щоб не дуло. Завдяки цьому з коридору в кімнату вели чотири сходинки, а вікно доходило до підлоги.

Вулиця, де ми жили, була невесела і офіційна. На неї були розташовані міські училища, богадільня, притулок для підкидьків, дві церкви і артилерійський склад. Вдень все це гнітило, але ввечері, погасивши світло, чудово було сидіти на моєму вікні, як на вододілі двох течій: вулиці і кімнати. Вулиця, неприємна днем, в цей час гарнішала. Без пішоходів і крамниць, легко зачеплена вогнями, вона текла свіжим потоком до околиць».

 

Старопортофранківська, 133 – будинок Синюкової. Побудований в 1920-і роки. Тут з 1945 року жив Михайло Жванецький з батьками. Дитинство майбутнього сатирика проходило в атмосфері справжнього одеського двору, посеред якого ставили стіл, виносили, у кого що було смачне, вечеряли і неодмінно ділилися новинами і подіями минулого дня.

Сам Михайло Михайлович з теплом і м’якою іронією писав про рідний двір: «Я їду і повертаюся, а двір наш не змінюється, тільки жителі тихенько старіють. І сусідові навпроти все важче підніматися на бельетаж. І двірничці, яка розвішує купу білизни щоранку, важче підстрибувати, щоб відщипувати його. І моїй мамі важко вже їздити в аеропорт, і вона зустрічає мене вдома. А кого-то вже немає у дворі. Та й я, як би далеко не заїжджав, всупереч всім законам Ейнштейна старію також. Мій двір, куди ми приїхали відразу в 45-м, де ми знаємо один одного, як чоловік і дружина, де жаркими ночами лежимо на своїх верандах і перемовляємось».

 

Старопортофранківська, 137 – житловий будинок, 1840-і роки, архітектор І.Й. Даллаква. Будинок належав Катерині Очаківській. Саме тут 15 жовтня 1897 року в родині банківського службовця Ар’ї Бен’яміновича Файнзільберга народився майбутній письменник Ілля Ільф; його старші брати, які взяли псевдоніми Фазіні і Маф, стали художниками, молодший брат – спочатку топографом. Закінчивши з відзнакою школу ремісничих учнів, Ілля працював в креслярському бюро, на телефонній станції, на заводі аеропланів Анатра, на фабриці ручних гранат. Служив бухгалтером в Одеському Опродкомгубі. У 1923 році, переїхавши до Москви, починає публікуватися в газетах і гумористичних журналах; «перевага», за його власними словами, виявилася на боці літературному, а не бухгалтерському.

 

Катерина Єргєєва