Був в Одесі в кінці XIX-го – першої чверті XX-го століття такий журналіст – Лоенгрін (Петро Титович Герцо-Виноградський), молодший брат знаменитого свого часу Барона Ікса (Семена Титовича Герцо-Виноградського). Народився він 16 (28) червня 1867 року в місті Бендери в дворянській родині (батько Семена Титовича і Петра Титовича був справником). Був відомий як журналіст, драматург, прозаїк. Почав свою журналістську діяльність в газеті «Одеські новини».

В «Одеських новинах» почали свою літературну кар’єру Корній Чуковський, К.В. Мочульський, Петро Пільський, Володимир Жаботинський.

«Стару гвардію», своєрідну «рада старійшин» навколо деспота-редактора, представляли О.А. Інбер, С. Соколовський (Седой) і Петро Титович Герцо-Виноградський, «…який обрав собі абсолютно немислимий в наш час псевдонім – Лоенгрін і писав довгі, щоденні, вельмишановні фейлетони у цілком забутій тепер формі повчальної публіцистики і нібито отруйного, дозволеного цензурою радикалізму» (Дон-Амінадо).

З цієї цитати можна зробити висновок, що Лоенгрін за популярністю серед одеситів, звичайно ж, поступався своєму старшому братові – Барону Іксу, який йшов наперекір всілякій цензурі, вкладав в фейлетони всю душу і буквально згорів на своїй роботі. Але все ж ми можемо стверджувати, що Петро Титович Герцо-Виноградський займав значне місце в одеській журналістиці того часу.

Високо відгукувався про братів Герцо-Виноградських їх сучасник, журналіст Петро Пільський: «…як було б добре, якби Одесі колись згодом доля послала нового Де-Рибаса! Цей новий літописець зумів би написати сторінку одеської історії, щоб озаглавити її “Герцо-Виноградські”.

У Росії є такі прізвища, є імена, з якими пов’язане красиве уявлення про сміливість, про захист, про вогонь, про готовність на смерть…

У журналістиці, і зокрема, одеської є Герцо-Виноградські. Барон Ікс і Лоенгрін…

Це трохи інтимно… але й самі його меблі – і ця книжкова шафа, диван, письмовий стіл, на якому було написано стільки “Зигзагів” Лоенгріна, все це – ця душа речей – перейшло до нього в історичну спадкоємність від брата – Барона Ікса.

З усіх ниток, що пов’язують Петра Титовича з життям і світом, найсильнішою і найміцною є та, яку я хотів би назвати “золотою пуповиною” все тієї ж історії».

Дон-Амінадо (А. Шполянський) називав Лоенгріна «чарівною людиною, який душевно нагадував чеховського Гаєва» і відзначав, що він користувався великою популярністю і любов’ю. Петро Титович мав чудову пам’ять і пристрасть до цитування, і, як говорив Бунін, знав напам’ять «де які люди живуть і за які ідеали страждають».

«Лоенгріну патетично писали курсистки вищих жіночих курсів: “Навчіть як жити…”» (Дон-Амінадо).

Найпопулярнішим в Одесі журналістом після В.М. Дорошевича назвав його О.Л. д’Ор.

Фігуру Герцо-Виноградського і його фейлетони, написані «короткими рубаними рядками, односкладовими абзацами “а ля Влас Дорошевич”», згадує В.П. Катаєв в «Траві забуття». Катаєв писав, що, будучи ще в гімназичному віці, він ходив по редакціях, пристроюючи свої вірші, і що тільки один раз, в редакції «Одеських новин», відомий журналіст Герцо-Виноградський «…людина з худим, інтелігентним обличчям і довгими вусами Верхарна», глянувши на нього, раптом чомусь в ньому зацікавився. Він ласкаво відсторонив доброю рукою згорнуті в трубку вірші гімназиста і сказав з простотою і відвертістю, що він рівно нічого в віршах не розуміє, порадивши при цьому звернутися до одеського письменника О. Федорова.

Нам відомий один одеський адресу журналіста – Ольгіївська, 9.

Лоенгрін дебютував у пресі як фейлетоніст в 1889 р. в газеті «Одеські новини» (6 травня), потім регулярно друкувався в газетах «Одеський вісник», «Южное обозрение».

У «Южном обозрении» він пропрацював близько восьми років і був дуже дружний з редактором – Миколою Павловичем Цакні – людиною видатного розуму, приятелем і тестем І.О. Буніна.

Коли Цакні пішов з життя, це було велике горее для Петра Титовича.

Ось що писав він з цього приводу: «…За умовами своєї редакційної роботи я був настільки близький до Миколи Павловича і він займав настільки значне місце в моєму духовному житті, що його смерть є для мене тяжкою раною і навряд чи коли-небудь ця рана цілком заживе.

Цакні – це вісім років моєї роботи в “Южном обозрении”. Вісім років мого життя. Тому що моя газетна робота – це і є моє життя».

Петро Титович був також добре знайомий з журналістським і театральним життям Москви і Петербурга. Про це він розповідав у своїй книзі «Театр спогадів М.Г. Савіна», що була видана в Тифлісі в 1929 році.

Велику увагу Лоенгрін приділяв питанням жіночої рівноправності, жіночого руху, боротьбі з проституцією, і, мабуть, не було в Одесі в той час журналіста, який би писав на ці теми так багато.

«Жінка пред’являє відомі запити розуму і серця … Минув той час, коли ці запити висміювалися деякою частиною нашого суспільства. Вже Достоєвський, настільки чуйний до суспільних явищ своєї країни, зазначав у “Щоденнику письменника” цей підйом, це відродження російської жінки… Російська людина, за його словами, піддалася розпусті наживи, цинізму, матеріалізму. Жінка залишилася неушкодженою і зберегла Бога в своїй душі», – писав він у своїй статті «Жіночий рух».

У 1900 рр. Лоенгрін жив переважно в Одесі, регулярно публікував досить ліберальні статті, фейлетони під заголовком «Зигзаги», присвячені питанням літератури, театру і суспільного життя Одеси та столичних міст, в газеті «Одеські новини» (в 1907-1911 рр. був її редактором). Публікував також в столичному журналі «Театр і мистецтво» театральні рецензії під рубрикою «Одеські листи». У «Зигзаг» писав про все: і про суспільство св. Магдалини, яке давало притулок і роботу занепалим жінкам, і про безідейні постановки в одеському міському театрі, що переслідують основну мету – великий касовий збір (зокрема – постановка «Гусарської лихоманки»), висміював захоплених обивателів, які страждають, наприклад, від розлуки з гастролюючим подружжям акторів Фігнер: «…Но ведь, в конце концов, г.г. Фигнеры… уедут…».

Були у Лоенгріна і неприємності, як і у старшого брата – С.Т. Герцо-Виноградського, яке спіткало його внаслідок його переконань.

Цензор А. Єгоров (Конспаров) згадував, що під час воєнного стану в місті, в 1905 році, один з репортерів, найбільш завзятий і нетерплячий, а саме співробітник газети «Южное обозрение», «з контори якою пішли смертоносні постріли 19-го жовтня в російську патріотичну процесію…, що пише під псевдонімом Лоенгрін, жорстоко поплатився… Він помістив досить хльостку статтю в одній зі столичних газет вкрай лівого спрямування, в якій з великою розбещеністю писав про неможливе положення друку в Одесі, причому вказував на мене і на двох моїх співробітників, як на душителів його, і скаржився, що у такій неможливій атмосфері він працювати не може і зовсім в ній задихається. Дізнавшись про цю статтю, генерал Карангозов наказав доставити до нього всі забраковані цензурою статті цього журналіста, і зробив розпорядження про висилку його в Вологодську губернію, де за висловом генерала, “п. Лоенгріну буде дихати легше, ніж в задушливій для нього одеській атмосфері”».

Були надруковані спогади Петра Титовича про його зустрічі з А.П. Чеховим в Криму 9 липня 1903 року.

Лоенгрін в 1903 році був публіцистом «Южного обозрения» і секретарем Одеського Літературно-Артистичного Товариства. Тут потрібно сказати про те, що Лоенгрін був з 1899 року членом-засновником Товариства. 18 жовтня 1901 року він був обраний вже в члени правління, а на зборах 1-го лютого 1902 року П.Т. Герцо-Виноградський обраний секретарем Товариства.

Чехов і Лоенгрін говорили понад дві години: про літературу і політику, філософію та етику, про статеву мораль і про мистецтво… Чехов відзначив велике значення Горького і Буніна для російської літератури.

Говорив він також про необхідність спротиву злу злом заради встановлення щасливого життя для всього людства і світової гармонії. Коли ж Герцо-Виноградський спробував оскаржити моральність такої боротьби, Чехов відповів, що «через цю кров людство йде на краще».

У 1911-12 рр. Лоенгрін жив в Ростові-на-Дону, редагував газету «Приазовський край». У ці ж роки був співробітником одеського сатиричного журналу «Крокодил» (московський «Крокодил» з’явився набагато пізніше). І хоча в рубриці «Крокодила» «Наша журналістика» на Лоенгріна була надрукована епіграма:

 

От века страждущим дарует исцеленье

Природа мудрая: дряхлеющим – спермин,

Больным сонливостью – одесской «Речи» чтенье,

Больным бессонницей – добрейший Лоэнгрин.

 

– ми все ж розуміємо, що це слід сприймати, як добродушний жарт.

У 1913 році Лоенгрін опублікував збірку невеликих напівфантастичних оповідань «Химери» (Р. н Д.)

У 1913 р. повернувся в Одесу, співпрацював в газеті «Малі одеські новини». З 1916 р. знову жив в Ростові-на-Дону.

Після Жовтневої революції жив в Тифлісі, працював головним редактором газети «Робоча правда». У 1920-х роках співпрацював в газеті «Тифліс», журналах «Мистецтво» і «Братерство».

Помер Петро Титович Герцо-Виноградський 10 лютого 1929 року в м. Тифлісі.

У №1 «Крокодила», що вийшов 2 квітня 1911 року, Лоенгрін помістив статтю «Сповідь журналіста, що став злочинцем», в якій були такі слова: «Ми – не блискучі сини парадної столиці, ми не несемо сміху широкої, великої Росії… Ми хочемо тільки факелом сатири висвітлити глибини дна південного болота і сміхом освіжити це в’яле, поїдене плітками, наклепом і тугою, провінційне життя».

Думаю, що ці слова і були кредо усього життя і всієї творчості Лоенгріна, одеського лицаря пера, який жив високими ідеалами – Петра Титовича Герцо-Виноградського.

 

Ганна Божко