7 лютого виповнилось 110 років від  дня народження письменника-мариніста, суспільного діяча Івана Петровича Гайдаєнка. У наш час, час  протистояння воєнній агресії Росії, особливого значення набувають слова  письменника, написані багато років  тому. Процитую їх за текстом оригіналу: «Так уж повелось на земле – горят маячные огни, значит  над планетой царит мир. Погасли маяки – значит полыхают пожары войны».    Ми живемо у час,  коли  наш одеський маяк погашено…

Про Івана Петровича Гайдаєнко написано багато статей, видано десятки тисяч книг його творів та про його творчість. Чимало написано про його діяльність на посаді голови Одеської обласної ради миру, яку він обіймав з 1968 р. до 1994 р., коли письменник покинув цей світ. Пам’ять про нього залишилась у відзначенні премією його імені кращих літературних творів письменників Одеси ,  яку започаткувала  місцева обласна рада. Його твори зберігаються у бібліотеках Одеси, представлені в експозиції літературного музею та в квартирі-музею І.П. Гайдаєнка. Його літературна та громадська діяльність досі є взірцем високої моральної позиції. Таких людей називають маяками, світильниками  миру.

Життя письменника у молоді роки було наповнене складними і знаковими подіями, пов’язаними з  історією того часу. 1936 року під час громадянської війни у Іспанії, де лютував фашистський режим Франко, радянське судно «Комсомолець» з  Одеси доставляло воєнну допомогу борцям Іспанії із коричневою чумою, але було підбито. Екіпаж захопили у полон. Гайдаєнко служив матросом на тому судні.  Йому, як і усім членам екіпажу , було винесено жорстокий вирок – розстріл. Потім «пом’якшили» на 30 років каторги. Каторгу замінили на тюрму у фашистській Германії. Лише 1938 р. керівництву СРСР  вдалося домовитися про визволення членів екіпажу. Ці події на все життя закарбувалися у пам’яті Івана Петровича та були відтворені 1942 року у першій його книзі очерків «У коричневому полоні». Він пройшов довгі шляхи Другої світової війни. Молодий , але вже досвідчений на той час моряк, захищав Батьківщину на бойових кораблях Чорноморської флотилії.  Після  війни, повернувся до Одеси, де працював штурманом на кораблях Чорноморського флоту. Не полишав свою літературну діяльність, яку розпочав наприкінці 1930-х років у якості редактора молодіжної газети м. Луцьк. Найголовнішою темою для письменника у повоєнні роки стала боротьба за свободу та достоїнство людської гідності та спонукання до миру. Події його життя довоєнного часу, тюремні тортури у іспанській тюрмі «Санта-Марія», які довелося пережити разом з бойовими  друзями, були відтворені через два десятиліття після тих моторошних подій у романі  з однойменною назвою та  у романі «Оливи горять». Спогади про жахливу війну, де він бачив кров , людські сльози, пам’ять про загиблих бойових товаришів та співвітчизників, про  страждання  мучеників концтаборів, про руйнування міст та поселень на Батьківщині та у Європі, свідоцтва про  загибель ні в чому не повинних людей в Хіросимі та Нагасакі від «випробування» ядерних авіабомб, не давали душевного спокою. Було розуміння – до чого може призвести збільшення обсягів ядерної зброї! Це був час, коли людство захопила так звана «холодна війна».   Розростання гонки озброєння турбувало суспільних діячів багатьох країн світу з різним політичним складом. Було зрозуміло , що цьому слід протистояти, аби уникнути біди! 1965 року у Хельсинки відкрився Всесвітній конгрес прихильників миру  «За мир, національну незалежність та роззброєння», метою якого було : не допустити у подальшому світового апокаліпсису війни! До складу української делегації увійшов письменник Іван Гайдаєнко, на той час – член Всесвітньої ради миру. З часом, 1968 року, ідею про утворення миротворчої організації на півдні України підтримав український письменник-фронтовик, тоді голова Всеукраїнського комітету захисників миру, Олесь Гончар. Івана Гайдаєнка було обрано першим головою Одеського комітету ради миру. Письменник багато виступав з полум’яними публіцистичними промовами на радіо, телебаченні,  зі спогадами про своє минуле воєнного часу, про горе, страшні руйнування, яке принесла  Друга світова війна. Допомагав сім’ям загиблим, вдовам, інвалідам війни. Все це робило його надзвичайно  відомим. До складу організації входили діячі культури, мистецтва, науки. Серед однодумців Івана Петровича , які сприяли роботі Одеського фонду миру, були відомі особистості, яких ще за життя називали світочами часу. Ось деякі з імен: письменники О.Гончар, Р.Гамзатов, П.Воронько, Ю.Збанацький, П. Загребельний, С.Баруздін, лауреат Нобелівської премії Джон Стейнбек, народні художники України М.Божій, Г.Крижевський, Народні артисти України Г.Поліванова, М. Огренич , всесвітньо відомі вчені В. Філатов, Н. Пучковська. Цей перелік значний за обсягом і поіменно називаючи, зайняв би не одну сторінку. Одеська Рада миру проводила зустрічі з міжнародними миротворчими організаціями, організовувала концерти, поїздки по обміну делегаціями, проводила марші миру. Близько 100 іноземних організацій приймав Дім миру ( так його називали одесити), який тоді розташовувався на Белінського,5. Були гості-миротворці з Японії, Америки, метою поїздки яких було висловлення солідарності щодо недопущення ядерної катастрофи.  Були делегації і з європейських міст. Саме тоді в Одесі з’явилися вулиці Марсельська, Генуезська, Сегедська, які назвали на честь міст-побратимів Одеси.

1994 року пішов з життя Іван Петрович Гайдаєнко. Енергія і авторитет  його був рушійною силою Одеської ради миру, тим маяком, вогонь душі якого для багатьох був і залишається дороговказом до головної цінності – миру для  усього людства!

В літературному музеї зберігається численна кількість матеріалів про письменницьку та миротворчу діяльність Івана Гайдаєнка. Досі діє започаткована ним Одеська обласна Рада миру, що продовжує миролюбні традиції благодійництва, аби люди у цей скрутний воєнний час відчували турботу про них у різних проявах – і матеріальну, і духовну. З  вірою в те, що ми ще побачимо  світло на маяку  Одеси, а отже – настане мир в нашій благословенній Україні!

Людмила Майборода