СПОГАДИ М. ЖУКА ПРО ЧЕРВЕНЬ-ЛИПЕНЬ 1941 РОКУ

На долю Михайла Івановича Жука, художника та літератора, що з 1925 по 1955 був викладачем Одеського художнього училища, припало три війни: Перша світова, громадянська та Друга світова.

Серед численних рукописів його літературного архіву, що зберігається у фондах Одеського літературного музею, є зошит, списаний простим олівцем. На обкладинці дата – 1954. Зошит з спогадами про літо 1941-го року. Ймовірно, що писав їх Михайло Іванович, як і більшість своїх спогадів, вже по тому, як облишив викладати.

Жук все життя своє був надзвичайно працелюбною людиною, він не міг не працювати. І коли вже не було сили малювати велетенські панно з квітками або розписувати порцеляновий посуд, то писати і згадувати минуле лишалося єдиною втіхою.

Михайло Іванович писав і про дитинство, і про навчання у школі Мурашка, і про свого вчителя Михайла Коцюбинського, і про бурхливі події 1917 року у Києві та створення Академії мистецтва. Ці спогади були написані українською мовою. Єдиний спомин написаний російською – про червень-липень 1941. На відміну від вищезгаданих, що вже були надруковані – переважно у випусках наукової збірки музею «Дім князя Гагаріна» та книзі «Михайло Жук „Білим і чорним хотів би я бути“», що видана музеєм – спогади про початок війни раніш не були опубліковані. А тепер текст, що був написаний майже сімдесят років тому, викликає сумні паралелі з сьогоденним життям міста.

 

МИХАЙЛО ЖУК

ЗІ СПОГАДІВ

 

Місто здригнулося і перетворилося: почалося світломаскування, на вікнах наклеювали паперові смуги у вигляді діагонального розклеювання, що так сприяло незвичайному враженню. Але страху спочатку ніякого не було: здавалося, що це миттю пройде, як буває під час грози. Нальоти почастішали. Поки дістатися додому, то декілька разів доводилося залишати трамвай і ховатися у підворіттях – від однієї тривоги до наступної. Сильні вибухи трясли повітря, і тонко дзвеніло скло, що десь осипалося. Відбій – і знову в трамвай з надією дістатися додому.

На обговоренні дипломних робіт – така ж сама картина: тривога і ми припиняємо свою роботу, поглядаючи на велике скло, що виходить на північ. Ось видно високо пропливе ворожа машина, а нею стріляють зенітки. Видно розриви снарядів, здається, близько, біля самого літака, але йде все у тому напрямку, тобто у порт. А небесна гладь дихає спекою і чистою блакиттю, ні хмаринки, нічого. Ми сидимо мовчки, але кожен із нас мовчки стежить за повітряним піратом. У думках кожного живе надія, що літак буде підбито. Що ще один постріл і ворожа машина загине, неодмінно загине і не звалить свого смертоносного запасу на судна, які евакуюють населення. Пірат змінює курс. Мабуть, не так легко підійти до мети. Йде на місто. Через деякий час чути вибухи. Але нам уже не видно літака – ми тільки здогадуємось, що він звалив увесь свій запас просто на місто. Підла, боягузлива погань! Відбій. Ми знову обговорюємо роботу випускників. <…>

Вперше я відчув, що мені нічого робити. Але це не було почуття відпочинку, а ніби переді мною відчинилися великі двері до невідомого мені приміщення, і я мушу туди увійти. Старший син мобілізований і має попрямувати у свою частину, але поїзда туди поки що немає. Перед ним так само відчинилися двері, але там ясно, куди вони ведуть. У молодшого сина так само ясно – він працює на водопроводі, і водогін не може припинити роботу. <…> Я оглядався на своїй квартирі і зважував, що робити. Картини, малюнки, порцеляна: все це могло бути щохвилини знищено, як може бути, і я, моя дружина, та й уся сім’я. Відчинялися двері до невідомого, але туди поки що я сам не піду і своїх близьких не запрошую. Як можна запрошувати до невідомого? Увечері кімнати затемнені, поки потрібно трохи поїсти. А на ніч я з дружиною йду до підвалу першого корпусу, де міститься водяне опалення. Там трохи народу – жінок, старих та дітей. Це своєрідний гуртожиток, де чільне місце займають блохи. Вони катують усіх нещадно. <…>

Нальоти на місто продовжувалися. Іноді вночі над будинком фахівців спалахувала сліпучим світлом скинута з аероплана ракета і, повільно опускаючись, освітлювала велику площу вулиць та будівель. Зараз же падали «запальнички», як їх називали, які завжди пильні громадяни вчасно гасили піском. «Запальнички» нікого особливо не лякали. Народ зрозумів, що з ними можна боротися без особливого ризику: тільки потрібна була своєчасність та рішучість. Особливо частих бомбардувань зазнавала близька від нас Пироговська вулиця. Очевидно, ворог знав, що на ній розташовано багато військових установ. Але не зважив на головне, що їх там уже немає. Загалом у ході всіх нальотів ворога я переконався, що «військові об’єкти» це просто мерзенне виправдання бомбардувань міста.

Перед початком війни нас запевняли, що будинок спеціалістів має своє чудово обладнане бомбосховище. Коли просили його нам вказати, то нам відповідали дуже переконливо, що коли буде в цьому потреба, тоді нам його і вкажуть. Але жодного бомбосховища так і не виявилося, крім кочегарки центрального опалення, де всі зручності полягали в незліченній кількості бліх, які заїдали і старих, і дітей, і всіх взагалі, хто там знаходився. Входячи туди в сутінки, ви потрапляли у великий підвал, де чільне місце займали котли, а решта простору було зайнято плетеними з лози [нерозб.], ящиками і всім тим, що могло створити там місце для лежання або місце, де містилися примуси і посуд для варіння їжі. Маленькі вікна були щільно зачинені, і лише вхідні двері були джерелом повітря. Приміщення мізерно освітлювалося декількома блакитними лампочками і лише серед ночі одна чи дві лампочки в глибині для того, щоб відчинити двері у двір та освіжити приміщення. Говорили тихо, майже пошепки. За день багато хто пробирався до міста, то на роботу, то за продуктами. До вечора завжди з’являлися відомості про те, що сталося довкола, залежно від подій, люди або раділи, або засмучувалися.

Нарешті, одного вечора прийшла чутка, що Одеса в стані облоги. Як не намагалися пом’якшити це повідомлення, всі зрозуміли, що Одеса оточена ворогом. Нальоти ворожої авіації тривали і вдень, і вночі. Приготувати їжу вдень у квартирі було важко. Часті тривоги вимагали гасити вогонь і спускатися на нижній поверх, а потім знову підніматися та продовжувати перервану справу. Але люди пристосовувалися: і знаходили продукти у чергах, і годували людей похилого віку та дітей, а також і тих, хто повертався з роботи. Нестачі у продовольстві не було.

Часто по вулицях проводили групи полонених румунів – схудлих, зарослих бородами, в скуйовдженому одязі. Вони лякливо озиралися і на тлі сонячного дня здавались ще мізернішими, ще більш знедоленими. Про них також точилися розмови у нашому підвалі. Одне можна сказати, що співчуття тим часом вони не збуджували.

Склад жителів підвалу був ще «свій», тобто з осіб, які живуть у цих будинках. Площа спостережень йшла від Пироговської вулиці до Цегляного провулка, а потім Ботанічною до 2-ї станції Великого Фонтану. Вдень приїжджали ті, що тулилися на дачах – дістати продовольство, а також доглянути квартиру. Все зводилося до дрібних турбот про особисту безпеку і таких же дрібних міркувань про невідоме майбутнє, засноване на неясних чутках, в яких переважав тваринний страх повної невідомості.

 

Олена Яворська