Напередодні весни, напередодні 170-річного ювілею письменника Миколи Гаріна-Михайлівського, хотілося б згадати дивовижно романтичну історію його кохання, яка почалася в нашому місті – в Одесі.

Отже, живучи в Одесі, у 1879 р. письменник пережив доленосну зустріч. Микола Гарін-Михайлівський зустрічає свою майбутню дружину. То була Наденька, уроджена Чарикина, дочка мінського губернатора. Після навчання у Німеччині Надія продовжила навчання у художній школі міста Одеси та жила у своєї сестри. Познайомилися вони на Різдво, і між ними одразу виникло почуття. Недовго роздумуючи, молодята одружилися, попередньо отримавши благословення у батьків. Наденька була на сім років молодша за Миколу, у рік весілля їй виповнилося двадцять років. Весілля проходило в Одесі, і молоду пару мав відвезти до Петербурга вечірній поїзд. Але весела й галаслива сім’я Михайлівських заздалегідь перевела годинник, і молоді запізнилися на потяг та поїхали лише вранці. А скільки з цього приводу було жартів та сміху!

Будучи інженером, письменник багато їздив та працював на відкритому повітрі. І всюди його супроводжувала вірна дружина – Надія Валеріївна. Незабаром у них один за одним народилися шість дітей і, коли Миколі Михайлівському довелося на якийсь час вийти у відставку, він із сім’єю переїхав жити у власний маєток і став займатися сільськогосподарськими роботами. Але більш за все його у той час захопила письменницька робота. З-під пера інженера виходять його перші нариси та й дружина письменника не сиділа без діла – вона організувала безкоштовну школу для сільських діточок. Поступово письменство захопило Гаріна-Михайлівського, і він познайомився з артистичним середовищем свого часу.

І ось на одному з прийомів відбулося фатальне знайомство для письменника. У травні 1896 року письменник К.М. Станюкович знайомить Гаріна-Михайлівського з Вірою Садовською, «жінкою із трагічною долею, яку треба врятувати». Микола Георгійович втрачає голову, і його життя ділиться на дві половини: одна половина повністю належить сім’ї та дітям, а інша – Вірі Олександрівні. Треба сказати, Віра Олександрівна походила із сім’ї мільйонерів, виросла буквально у палацах і, поєднуючи свою долю з бурхливою долею Гаріна-Михайлівського, мала значний капітал. Люблячи свого Ніки, не шкодуючи витрачала свої кошти на широкі фантазії беззавітно коханої людини, чи то придбання якоїсь нової німецької сівалки на поля, то на придбання чудо-насіння та інше. В юності Вірочка була красунею, та й тепер, у віці за тридцять, хоч і передчасно поповніла, залишалася дуже гарненькою жінкою, особливо, очі, як говорили ті, що знали її, були дуже красиві, а волосся, довге, мало не до землі, золотисте, пишне, яке у розпущеному вигляді могли покрити її постать. Не менш гарним був і Гарін-Михайлівський. Ще з молодості на нього заглядалися жінки, а змужнівши, з трохи сивою шевелюрою, він просто притягував погляд.

І тут доведеться сказати про найважливіші властивості особистості Миколи Георгійовича. По-перше, він був надзвичайно привабливою людиною, в нього з легкістю закохувалися жінки, а що стосується чоловіків, то він умів умовляти і утихомирювати навіть найжорсткіших кредиторів. По-друге, Михайлівський був надзвичайно легковажною людиною і творив такі речі, за які будь-який інший постраждав би неодмінно. Досить сказати, що, маючи велику сім’ю – 11 власних і 3 прийомних дітей, він примудрився в найкоротший час розтратити на порожнє капітали двох своїх заможних дружин (незадовго до смерті письменник, отримавши кредит, найняв приватний поїзд і з’їздив на ньому до Парижа за фруктами для банкету на честь отримання цього кредиту тощо). Але при цьому, по-третє, Михайлівський був дуже бережливим і розважливим там, де справа стосувалася державних грошей та загального блага рідної країни.

Здавалося, міцне і навіть досконале кохання Миколи Георгійовича та Надії Валеріївни, де був потяг і турботи про вже шістьох дітей, але… Життя дало тріщину, утворився романтичний трикутник, який вибивався з прийнятих у дворянському суспільстві правил. Миколай не міг і не хотів давати законній дружині розлучення, Вірі Садовській не давав розлучення її чоловік. Відтепер в одних будинках Гарина-Михайлівського приймали лише з дружиною, в інших лише з Вірою Олександрівною, і лише деякі зі старих друзів спілкувалися з обома. Особливо була шокована одного разу публіка в театрі, куди на прем’єру своєї п’єси «Орхідея» Микола Георгійович привіз разом своїх жінок – Надію та Віру.

Микола Гарін-Михайлівський як жив стрімко та яскраво, так і помер раптово. У годину смерті поряд з ним була його перша любов – Надія Валеріївна.

Наведемо деякі листи М. Гаріна-Михайлівського до дружини Надії.

 

***

 

(до серпня 1879, будівництво дороги Бендери-Галац)

 

Надя, голубко, ти пишеш, що тебе лякає наше щастя. Боже мій! І мене воно іноді лякає, таке воно величезне. Іноді мені здається, що це все просто сон і що ось прокинься – все зникне. У ці хвилини мені так важко. Одна з таких хвилин була, коли я отримав твій передостанній лист, на який відповів учора. Але, прочитавши його, я більш ніж колись переконався, що це не сон, що ми любимо одне одного і що ми зійдемося. Без сумніву не можна, голубко моя, і хоча дуже важкі ці хвилини, зате вони ще рельєфніше відтіняють інші хвилини повного щастя і віри в майбутнє. Останні такі великі, так багато дають насолоди, що охоче вибачаєш за них колишні сумніви. Надя, крихітко моя, мені здається, що з кожним днем я все більше і більше розумію тебе, і чим більше розумію, тим спокійнішим і впевненішим стаю з приводу нашого майбутнього щастя. З тих пір, як ти стала моєю нареченою, я став зовсім іншим. Я завжди любив людей, трохи ідеально дивився на все, і тільки був недовірливий. Останні роки я відчував, що в мене почала відбуватися якась зміна. Та ж сама недовіра до себе, зате почала вкрадатися недовіра і до людей. Раніше я намагався робити добро, яке твердо залежало від мене, твердо впевнений, що люди стоять, цінують і розуміють роблене ним, потроху я продовжував робити добро, але все більше і більше переконуючись, що люди не варті цього і не оцінять. Робив же добро тому, що зла робити не міг, і коли була можливість зробити це, іноді й заслужене ними зло, мені шкода ставало цих жалюгідних людей, вульгарність яких і негідний егоїзм – головні причини їхніх страждань. Одним словом, я переставав вірити в людей, а водночас і в самого себе, і тому що мститися, робити зло – всі ці якості не в моїй натурі, а свідомо робити добро з такими поглядами стає безглуздим, то й виходить, що я прирікав себе таким чином на якесь дурне несвідоме існування людини, яка усвідомлює одне і продовжує робити інше. Мабуть, навіть людини безхарактерної. Ти знову, сильніше, ніж будь-коли, повернула мене таким чином до життя, тому що тільки свідоме життя є життя, а несвідоме життя – животіння. Мало того, ти повернула мені віру в себе, чого в мене раніше було мало. Тепер я хочу жити для тебе, трудитися, робити добро і приносити користь людям, люблячи і шкодуючи їх. Я вірю в себе – цю віру у свої здібності до праці дав мені досвід, а віру в людей та у свої стосунки до них повернула та дала мені ти. Крихітка ти моя, золота! Будь завжди моєю дороговказною зіркою, моїм щастям, моєю гордістю. Ось мої побажання тобі до дня твого народження, я дуже хотів би, щоби лист прийшов вчасно.

 

Твій вічно Ніка.

 

***

 

Щастя моє, радість моя Надюрко!

Вчора хотів був писати до тебе, але так утомився, що відклав до сьогодні, а сьогодні ще більше втомився, але йде пошта і хоч кілька слів напишу. Мої дослідження йдуть дуже успішно. Я зробив варіант, що дасть 300 тисяч економії. Це велика Божа милість і вважається дуже серйозним успіхом. З тобою першою ділюся, ще й начальство не сповіщав. Я весь день у полі з 5 години ранку і до 9 вечора. Втомлююся, але бадьорий, веселий і слава богу здоровий. Тебе, моя радість, і діток люблю більше життя, з радістю та насолодою згадую про вас, почуваюся на місці, бачу, що я досвідчений та знаючий інженер, і село принесло мені величезну користь. Зараз ляжу спати, помолюсь за тебе, діточок, нашу дорогу маму і засну міцно-міцно.

До кінця липня надішлю телеграму, куди вам їхати, – поки що й сам не знаю.

 

Твій люблячий видний і слушний чоловік Ніка.

 

***

Щастя моє дороге, Надюрко!

Сьогодні надсилаю тобі N^o 162 від 1 липня «Волжских ведомостей» з моєю статтею. Приймають мене тут дуже люб’язно у всіх сферах – скрізь я бажаний гість.

Приїхав Микола Костянтинович Михайлівський і сказав, що покохав мене за ці два дні як брата. Він сказав, що я великий талант і від мене чекають дуже багато. Вимагає, щоб я писав, писав і писав головним чином як белетрист. У редакції була дуже кумедна сцена. Прийшов один пан, моряк Бірільов. Зайшла розмова про «Русское богатство». Редактор навмисне каже:

– Поганий журнал.

– Ні, – каже Бірільов (він старий). – Одне «Дитинство Тьоми» чого варте.

– По-моєму, – каже редактор, – і «Дитинство Тьоми» неабияке (а він не знав, що я автор). – Той розплющив очі і дивиться на редактора.

– Що ви, читати розучилися?

Редактор як заллється сміхом.

Коли секрет відкрився, таке вже було задоволення для старого.

Я так був зворушений усім тим, що він говорив за себе та інших, що вперше серйозно повірив, що я письменник. То був голос людини, яка не знала мене.

Я в цьому відношенні з тобою те саме, що Хома з Христом.

Сьогодні М.К. Михайлівський їде. Я проводжу його і поїду зовсім на лінію, тому що всі справи та звіти скінчив та відправив.

В нас жодної холери немає. Я вжив заходів: ношу фланель, п’ю червоне вино та їм прості страви. Зелень у рот не беру. Бережіться і ви, мої дорогі: головне, трохи розлад, відразу до лікаря і найсерйознішу увагу: касторку, фланель на живіт і дієту. Червоне вино обов’язково всі повинні пити за сніданком та обідом, – це обов’язково, моє щастя. Усім мій уклін та привіт. До 1 серпня буду. Міцно тебе і діток цілую.

 

Увесь твій Ніка.

 

Олена Черкес