Є міста, які просто живуть, але такі, як Одеса – живуть на біс. Одесити здатні здивувати усім: характером, акцентом, і, безперечно, історією,  що особливо заслуговує на увагу кінооператора.

4 жовтня 1905 року в родинній садибі на 4-й станції Великого Фонтану народився хлопчик, якому судилося стати легендою далеких Гімалаїв. Борис Лісаневич – син коняра, вихованець кадетського корпусу, артист балету, «дипломат на громадських засадах»… і перший готельєр Непалу.

Його щасливе і спокійне дитинство закінчилося з розпадом імперії.  Громадянська війна знищила родину: батько зник, двоє братів загинули, а сам Борис, вихованець юнкерського училища, дивом вижив після поранення. «Барикади накрили місто, над кожною майоріли барвисті прапори. Лунали постріли з усіх боків.  Під час однієї такої  стрілянини я був поранений», – згадував він пізніше. Голод, зміна влади, страх, що кожен день може бути останнім  – таким було в ті часи повсякденне життя юнака. На щастя, від відчаю  Бориса Лісаневича врятував балет. Добре збудований і артистичний, закінчив хореографічне училище, а незабаром вже танцював провідні партії на сцені Одеського оперного театру.

А потім був Париж – і доленосна зустріч з Сергієм Дягілевим і Джорджем Баланчіні. На сцені Ballet Russe Борис не тільки танцював, а й ставив свої хореографічні мініатюри. Після великого азіатського туру Лісаневич потрапив до Британській Індії, де театр поступився місцем «авантюрі». У Калькутті він відкриває «Клуб 300» – місце, яке порушувало всі колоніальні правила: де за одним столом могли сидіти дипломати, письменники, махараджі, художники. Клуб став центром космополітичного життя в Азії: вино, джаз, кухня – родзинкою якої став борщ – екзотика для сходу, а одеський гумор Бориса, перетворював кожен вечір на театральне видовище… Коли доля закинула його в Непал, життя почало грати новими барвами. У 1954 році він відкрив «Royal Hotel Kathmandu» – перший готель в історії країни. Його гості – альпіністи, мандрівники, аристократи, навіть британська королева Єлизавета II зупинялася там…

Про Бориса Лісаневича ходили легенди: що він допоміг королю Трібхувану повернути трон; що він вів перемовини з індійськими та британськими представниками; що він був розвідником – британським, радянським або, можливо, одночасно обома.  До того ж, що він полював на тигрів, тримав білого леопарда і навіть збирався зловити єті.  А також знав Агату Крісті і Франсуазу Саган, пив з Бельмондо і міг зачарувати будь-кого. Чи правда це?  Напевно. Адже Одесі завжди вдавалося перетворити правду на легенду – і навпаки. Енергія та харизма Бориса надихнули Мішеля Песселя написати про нього книгу «Tiger for breakfast», а журнал Life у березні 1955 року назвав Лісаневича «другою туристичною визначною пам’яткою Непалу після Евересту». Але справжньою його вершиною була не слава, а вміння любити життя з усіма його випадковістю, ніби кожен день був святом, а кожен гість – товаришем… Мабуть, саме це і було особливою   магією одесита Бориса Лісаневича –  любити життя так, щоб воно відповідало взаємністю!

Олена Ємельянова