Для більшості людей дитинство – найщасливіший, найбезтурботніший час, спогади про нього наповнені сонцем та морем, іграми та друзями. Але тільки письменник може подарувати нам ще одне дитинство – то, що було з ним, проживаємо і ми.

У Валентина Петровича Катаєва було щасливе дитинство. Так, він пережив смерть матері, але була любляча сім’я, тітонька Єлізавета, що замінила матір хлопчикам, були друзі.

Про своє дитинство він писав двічі – коли йому було 39 років у повісті «Біліє парус одинокий»  та в 75 – у повісті «Розбите життя, або Чарівний ріг Оберона». У першій у Петі Бачея один лише один Гаврик, онук рибалки. А ось у другій – ціла компанія, компанія з Відради, де з 1907 по 1913 рр. жила сім’я Катаєва.

В архіві у Валентина Петровича зберігалися дві фотографії, зняті у Відраді. На першій, 1908 року – Валя і сімейство Арнери: Джульєтта, Петрик і Рафка. Пізніше Олеша використовує це прізвище для доктора Гаспара з «Трьох товстунів».

У «Чарівному розі Оберона» Катаєв опише драматичну історію, пов’язану з сім’єю Арнери та Мішею Галіком:

 

«Втеча маленької мавпочки Дезі, що належала Джульєтті Арнери, про яку я вже згадував в цій книзі, відбувалася приблизно так.

Коли я приєднався до натовпу, то Дезі, з обірваним ланцюжком на нашийнику, кривлялася на верхівці найстарішої з усіх наших акацій і кидала вниз оберемки зірваної листя. Джулька молитовно простягла до неї руки, намагаючись своєю кокетливою усмішкою на смаглявому італійському личку заманити Дезі вниз, на землю.

Все сімейство Арнери стояло поруч з Джулькой – тато Арнери у зрушеному набакир фетровому капелюсі-борсаліно, мама Арнери в чорній мереживній хустці, накинутій на красиво сивіюче волосся, такі ж кучеряве, як і у Джулькі, і брати Арнери, мої друзі Рафка і маленький Петрик зі своїм триколісним велосипедом, а також старша сестра Неллі, невимовна красуня з розкритою мереживною парасолькою на плечі.

Так як мавпа не хотіла добровільно спуститися з акації на тротуар, то покликали двірника, який приніс драбину. Та тільки-но він приставив її до стовбура акації – Дезі, як гімнаст, перебралася на інше дерево і, вискалюючись, видала злісний тріскучий звук горіха, що розчавлюють. Ледве двірник доторкнувся до сходів, бажаючи переставити її до іншого дерева, – Дезі перелетіла на вуличний ліхтар, скорчилася, пошукала у себе трохи в голові, а потім побігла по верхівці кам’яної огорожі і все з тією ж акробатичною точністю продовжувала перебиратися по карнизах, ринвах і балконах досить високого цегляного будинку Фесенко, поки не перебралася на дах і звідти кинула на переслідувачів зневажливий погляд своїх напівзакритих очей з блакитними повіками.

– Дезі! Дезі! Дезінька! – найніжнішим голосом кликала Джулька.

Якби Дезі була людиною, то вона, безсумнівно, негайно спустилася з даху в руки своєї господині, тому що Джулька була чарівна своїм тілесно-рожевим ротиком і смагляве-рум’яними щічками.

Але Дезі була мавпа і нічого цього не розуміла. Навпаки, вона навіть ніби образилася від Джулькіних домагань, повернулася спиною до Джульке, задерла хвіст, чим і показала їй свою зневагу.

В цей час під’їхав на велосипеді Стасик Сологуб, притулився разом зі своєю машиною до дерева, подумав, поміркував, а потім зійшов з велосипеда і мужньо поліз пожежною драбиною на дах, викликавши загальне захоплення, але не доліз, тому що зачепився за якусь милицю і порвав свої вузькі діагоналеві брюки зі штрипками, так що все побачили його підштаники. Збентежений Стасик зістрибнув на землю і помчав додому на своєму велосипеді під бурхливе улюлюкання усієї нашої голоти.

З мавпою возилися довго.

Вона перебиралася з даху на дах. Ще трохи – і вона б зістрибнула в приморський сад дачі Налбандова, а звідти вниз з обриву, і тоді шукай вітра в полі!

…але тут з’явився Мишко Галій, він же просто Галік…

Галік підійшов своєї чіпкою чорноморської ходою до натовпу, подивився вгору на мавпу пильно примруженими очима шкіпера, а потім сказав Джульке, що зловити Дезі – нікчемна справа, треба лише мати вісім копійок. Сімейство Арнери, порадившись, вручило Галік вісім копійок, і, підморгнувши Джульке, Галік не поспішаючи пішов все тією ж своєю знаменитою ходою.

Він був в бобрикових лілових штанях, звідки стирчали його запилені босі ноги.

Натовп бачив, як в перспективі вулиці Мишка Галій, дзвякнувши дверним дзвінком і натиснувши клямку, увійшов в бакалійну лавку Коротинського і незабаром вийшов звідти, притискаючи до грудей фунт винограду, загорнутого в грубий, дешевий, товстий папір. Не відповідаючи на питання, він вправно поліз, перебираючи босими маленькими ногами по поперечинам пожежної драбини, досяг рівня даху і показав мавпі грон винограду, вийнятий з кулька. Мавпа видала свіє клацання, в два стрибки на трьох довгих руках наблизилася до Мишка Галіка і простягнула до винограду людську коричневу ручку.

Однак Галік винограду мавпі не дав, а повільно почав спускатися вниз, тримаючи перед мордою звіра спокусливий напівпрозорий грон, наскрізь пронизаний сонцем.

Таким чином Мишка Галік, а за ним і мавпа благополучно спустилися на вулицю, де Мишка блискавичним рухом схопив Дезі за хвіст і, не звертаючи уваги на сердиті крики мавпи, яка норовила його вкусити, подав Джульке тварину; потім, сказавши лише одну фразу: «А виноград піде мені за роботу!» – Галік пішов, оточений голотою, кричав:

– Мишко! Галік! Не будь жадібним! Дай хоча б один грон на всіх!

…але Мишка Галій був невблаганний…»

 

Другу фотографію подарував музею вже після смерті В.П. Катаєва його син Павло. Від батька він знав, що на ній двоє друзів Катаєва – Міша Галій і Євген Запорожченко. Імена інших були невідомі.

У Відраді і сьогодні стоїть одноповерховий особняк, побудований на початку століття за проектом архітектора Дмитренко для сім’ї Запорожченко. Там в десяті роки двадцятого століття збиралася на веранді «голота» – дружна відрадненська компанія. А у вісімдесяті роки сюди ж приходили музейні співробітники. Мова зайшла і про фотографію, передану музею Павлом Катаєвим. Євген Єрмилович розповів мені, що фотографію зробив він сам – в 1909 році батьки подарували фотоапарат. Пізніше Запорожченко віддав його Катаєву, коли той їхав на фронт в 1915. У ранніх оповіданнях Катаєва згадувався апарат «Кодак», в який потрапили осколки бомби.

Знімок зроблений у дворі будинку Запорожченко, біля задньої стінки. Фотограф встиг приєднається до друзів, тому й стояв скраю.

– Чому немає братів Катаєва? – Їх тоді в Одесі не було, – відповів Євген Єрмилович, – здається, в Італію поїхали.

В Італії Петро Васильович Катаєв з синами був в 1910 році.

Своїх друзів Катаєв перераховує в «Чарівному розі Оберона».

«… я вийшов погуляти і побачив на одній з галявин Відради осла, оточеного дітьми.

Виявилося, осла віддавали напрокат: п’ять копійок за поїздку навколо галявини. Тут були вже всі мої друзі: Женька Дубастий, красуня Надя Зоря-Заряніцька, Мишка Галій, Жорка Мельников, на прізвисько Кавунчік, Васька Овсянников, на прізвисько Пончик, Джульєтта Арнери, красунчик Стасик Сологуб, молодша сестричка Дубастого Тася, молодший брат Стасика Янек, правда не такий шикарний, як його брат Стасик, але теж нічого собі, наш Женька і не пам’ятаю вже хто ще.

Старий раз у раз відкривав свій шкіряний гаманець і дбайливо клав в нього п’ятаки. Після кожної пробіжки він погладжував осла по сірій оксамитовій морді. Вже майже вся наша компанія встигла покататися. Я бачив, як Женька Дубастий, заплативши п’ятак, видерся на осла і хвацько промчав по колу, бовтаючи ногами і роблячи привітальні жести в бік Наді Зоря-Заряніцької, яка, повернувшись в профіль, лише поблажливо сміялася. Я смакував, як витончено скочу верхи на осла і промчу справжнім кавалерійським кар’єром навколо галявинки, весь зібраний, стрункий, безстрашний, і вже, звичайно, не буду спокійно, як мішок, трястися на спині осла, гойдаючи ногами, як Дубастий, а, насунувши козирок свого гімназичного кашкета на очі, як Печорін, навіть не гляну на Надьку Зоря-Заряніцьку, нехай знає, що мою любов треба ще заслужити».

 

Отже, друзі Катаєва, описані «Чарівному розі». Хто ж з них на знімку?

Перший зліва Михайло Галій, з вуличного Галік. Він жив на вулиці Новорибной 5, у дворі направо. Його батько був робочим, брат Іван – бухгалтером. Навчався Галік в міському шестикласному училище, заснованому Г.С. Михайловим-Мучкіним, училище було на Великій Арнаутській, 68. Брат, як і написано в «Біліє парус одинокий», жив на Ближніх Млинах. За словами В.П. Катаєва, Галій брав участь у громадянській війні, потім працював на джутової фабриці, в 1937 році був заарештований, подальша доля невідома.

 

«Головною привабливою силою цього паноптикуму, довгого дощатого балагану з парусинової дахом, побудованого на Куликовому полі, було особливе, секретне відділення, куди відвідувачів пускали за додаткову плату – п’ять копійок.

Хоча дітям і гімназистам вхід в це таємниче відділення, завішене ситцевої гардиною, був заборонений, дама, що сиділа при вході за маленьким столиком і збирала в блюдечко п’ятаки, дивилася на це крізь пальці, і деякі підлітки, мої товариші, вже побували за ситцевій фіранкою, але від них не можна було нічого добитися, вони дивно мовчали, всім своїм виглядом і легкими, загадковими посмішками давали зрозуміти, що вони побачили щось дуже спокусливе, навіть, може бути, хибне.

На всі питання вони відповідали:

– Підеш – побачиш.

Моя фантазія, підігріта мовчазними, багатообіцяючими посмішками, розпалилася, і я вирішив пожертвувати частиною своїх мізерних заощаджень.

Мені уявлялися спокусливі картини, і я жадав побачити таємниці кохання, про які лише смутно здогадувався.

Я не ризикнув йти один і взяв з собою Мишку Галія, або, як ми його називали, Галіка, вуличного хлопчика, онука малофонтанского рибалки.

Галік гордо заявив, що заплатить сам за себе, і, вийнявши з-за пазухи, показав мені величезний розплющений п’ятак, який побував уже на рейках під вагоном конки. Ми спочатку побродили по балагану, без особливого інтересу розглядаючи загальновідомі воскові фігури в скляних ящиках, блідо освітлені денним, «балаганним» світлом, монотонно проникаючим крізь парусиновий дах: вбивство французького президента Саді Карно, бородатого пана з орденською стрічкою під фраком, з плямами крові на пікейному жилеті; єгипетську царицю Клеопатру, час від часу притискуючу своєї механічною рукою до воскових нарум’янених грудей маленьку гадючку, що звивається; сіамських близнюків, дівчаток Дудику і Рудику».

 

Поруч з ним Валя (Воля). Прізвище точно Євген Єрмилович не пам’ятав, начебто Соллогуб. Сім’я його жила у Відраді на Ясній або Затишній. Воля навчався в П’ятій гімназії, пішов в Добровольчу армію, загинув в 1919 недалеко від кордону з Румунією. У «Чарівному розі Оберона» він названий Стасиком.

 

«Все було добре, але як тільки на вулиці з’являвся Стасик Сологуб, все робилося погано. Дівчатка переставали звертати на нас увагу, гра в перебігання між стовбурами акацій сама собою припинялася і центром уваги робився Стасик. Він зазвичай виїжджав зі свого провулка на новенькому велосипеді марки «Дукс», ціною в сто десять рублів, і спершу кілька разів проїжджав перед нами, поблажливо посміхаючись дівчаткам, які мліли, побачивши його молодцювату посадку, його діагоналеві брюки зі штрипками, роботи хорошого кравця, його твердий білий комірець з відігнутими куточками і формений кашкет з лакованим ремінцем, який він для більшого фасону натягував на своє красиве підборіддя.

Він був старший за нас усіх, вже справжній парубок, восьмикласник з досить помітними бачками, з ледь-ледь проростаючими вусиками, які так йшли до його смагляве-оливкового лиця і синіх очей доброго красеня.

Як тільки він злазив зі свого дзвінкого велосипеда і недбало притуляв його до стовбура дерева, все ми, хлопчики, як би переставали існувати в очах дівчаток. Дівчата так і горнулися до Стасика. А він як ні в чому не бувало виймав з срібного портсигара цигарку, вставляв в червоний ротик, запалював і пускав блакитні кільця диму з ніздрів свого римського носа, під бровами зрощеними на переніссі, як у одного з героїв «Кво вадіс» Сенкевича, якогось красеня Вініція. <…>

Треба віддати Стасику справедливість: він дуже мало цікавився дівчатами, в тому числі і Джулькой. Найбільше його займала його власна зовнішність, ремінець на породистому підборідді, підростаючі вусики, що нагадують поки чорні вії, а головним чином їзда на велосипеді, на якому він невтомно об’їжджав всі чотири вулиці Відради, такі тихі і такі тінисті. До нас, хлопчиків, він ставився досить добре і навіть зрідка дозволяв покататися на своєму «Дуксі» з педальним гальмом».

 

Потім Сергій Зарайковський на прізвисько «Здрайка», жив на вулиці Затишною, 5. Його батько Дмитро Петрович був капітаном першого рангу, служив на пароплавах товариства «Одеса». Навчався «Здрайка» в П’ятій гімназії. У 1918 сім’я емігрувала, жили в Парижі. Сергій працював таксистом, він підтримував зв’язок з Запорожченко, начебто зустрічався з Катаєвим в 1930-і рр. Помер в Парижі в 1964 році.

Разом зі Здрайкой Валя жорстоко пожартував над Сологубом:

 

«Явний успіх Стасика у наших дівчаток завдавав мені страждання, так як в цей час я був таємно закоханий в кучеряву італійку Джульєтту з черновіноградними очима, яка жила поруч з нами в будинку Фесенко.

Джульєтта була краще за всіх наших дівчаток, але вона була італійка, дочка агента пароплавного товариства «Ллойд Тріестіно», та ще й до того ж носила божественне ім’я Джульєтта, так що не закохатися в неї з першого погляду було вище моїх сил. Вона була приблизно на два роки старша за мене і ставилася до мене хоча і трохи зверхньо, але цілком дружньо, приблизно так, як до свого молодшого брата Петрика. Однак в моїх очах це чомусь уявлялося мало не закоханістю.

У всякому разі, на питання гімназійних товаришів, чому я такий кислий, я мав звичай загадково відповідати з пригніченим зітханням:

– Ах, не будемо про це говорити … Її звуть Джульєтта – і більше ні звуку!..

Дивлячись на Стасика, Джульєтта то спалахувала, як троянда, то біліла, як лілія. Треба віддати Стасику справедливість: він дуже мало цікавився дівчатами, в тому числі і Джулькой. Найбільше його займала його власна зовнішність, ремінець на породистому підборідді, підростаючі вусики, що нагадують поки чорні вії, а головним чином їзда на велосипеді, на якому він невтомно об’їжджав всі чотири вулиці Відради, такі тихі і такі тінисті. До нас, хлопчиків, він ставився досить добре і навіть зрідка дозволяв покататися на своєму «Дуксі» з педальним гальмом.

І все ж, бачачи, як «моя» Джульєтта ніжно дивиться на Стасика, я скаженів від ревнощів. Мою душонку охоплювала жадоба самої жахливої помсти. Мої почуття поділяв хлопчик-гімназист на прізвисько Здрайка – не пам’ятаю його прізвища. Це саме Здрайці прийшла в голову думка, як помститися Стасику і збити з нього фасон.

Перш за все для цього, як завжди, були потрібні гроші. Ми склалися зі Здрайкой і придбали в дріб’язкової лавці Коротинський предмети, необхідні для виконання нашого пекельного плану. Були куплені: коробка шикарних цигарок «Зефір» фабрики «Лаферм» і за три копійки вертушка. Ми висипали з однієї цигарки тютюн і замість нього насипали в гільзу порох з вертушки, а зверху, щоб не було нічого помітно, заклали гільзу тютюном.

На другий день, згораючи від нетерпіння і страху, ми дочекалися, коли нарешті на своєму «Дуксі» приїхав Стасик, а потім Здрайка простягнув йому блакитну коробочку «Зефіру» і неприродно правдоподібним голосом сказав:

– Пригощайся.

– Мерсі, – відповів прекрасно вихований і ввічливий Стасик.

Тоді я спритно вийняв з коробочки набиту порохом цигарку – на вигляд таку безневинну – і подав її Стасику.

Стасик ще раз сказав «мерсі» – на цей раз вже мені, – сунув цигарку в рот, сів на велосипед, закурив від сірника, яку йому попереджувально сунув Здрайка, і, в третій раз сказавши «мерсі», відштовхнувся від акації, запрацював педалями і, спритно випускаючи з ніздрів довгі стрічки диму, помчав по вулиці; як раз в той момент, коли він повертав з Відрадної на Морську, з його цигарки з тріском вирвався язик різнобарвного, переважно зеленого, полум’я і посипався золотий дощ.

Ми зі Здрайкой заклякли. Ми були впевнені, що Стасик цю хвилину звалиться з велосипеда, втупившись у бруківку обгорілим обличчям. Ми вже пошкодували про свою вигадку, зрозуміли всю її гидоту. Пізне каяття охопило нас. Ми готові були кинутися до нашого ворога на допомогу. Але чим ми могли йому допомогти?

На наш подив, Стасик не тільки не впав з велосипеда, але, виплюнувши паруючий мундштук цигарки, продовжував як ні в чому не бувало крутити ногами, потім зник з очей і незабаром під’їхав до нас з іншого боку, як чепурун склавши на грудях свої аристократичні руки в білосніжних манжетах з срібними запонками.

<…> Доїхавши до найближчої акації, він пригальмував велосипед і, не злазячи з сідла, сперся до сірого, потрісканого уздовж стовбура дерева, обвішаного запашними гронами білих квітів. Він милостиво нам посміхнувся і поліз в кишеню за хусткою, щоб витерти кіптяву, яка покривала його римський ніс. Інших вад від нашого вибуху він не отримав.

… Його невелика напівпрозора батистова носова хустинка мала на куточку вишиту гладдю маленьку графську корону…

Шкода було бруднити таку хустку!

Тоді до Стасика підбігла «моя» Джульєтта з червоною стрічкою в чорному кучерявому волоссі і, почервонівши як мак, послинила свою мереживну хустинку і, підвівшись на носках, витерла римський ніс Стасика.

– Мерсі, – сказав Стасик, закурюючи цигарку з срібного портсигара з золотими монограмами, а потім у вигляді подяки посадив італієчку на раму свого «Дукса» і зробив з неї по Відраді два або навіть три кола.

У мене – та не тільки у мене одного, а й у нас у всіх, хлопчиків і дівчаток, – склалося таке враження, що під час цієї поїздки при блідому світлі великого дзеркального місяця, що вже встиг піднятися з моря, Стасик і Джулька цілувалися».

 

Крайній на фотографії – сам Запорожченко на прізвисько «Дубастий».

 

«Втім, тут же я зрозумів, що робити одному модель Блеріо буде нудно, а треба неодмінно знайти собі помічника, і тут же мені чомусь здалося, що краще Женьки – не мого брата, а іншого Женьки, реаліста на прізвисько Дубастий – мені товариша годі й шукати. І зараз же як за помахом чарівної палички на вулиці з’явилася фігура Женьки Дубастого, який сумно повертався зі свого реального училища, де він схопив дві двійки і був до того ж залишений на годину після уроків.

З палаючими очима я кинувся до Дубастого і, ще не добігши до нього десяти кроків, крикнув на всю Відраду:

– Давай зробимо модель Блеріо!

– Давай! – відповів він з захопленням, хоча до цього моменту йому ніколи в житті ще не спадало на думку зробити якусь модель.

Трохи поміркувавши і охолонувши після першого захоплення, Женька запитав:

– А навіщо?

– Продамо на виставку в павільйон повітроплавання, – негайно відповів я, сам дивуючись, звідки у мене взялася ця думка».

 

І друга історія – про скарб, захований друзями в ніші на глинистому обриві:

 

«Ми з Женькою Дубастим не знаходили собі місця, рішуче не знали, що з собою робити, і це ловлення тривало до тих пір, поки ми не придумали відкрити наш скарб і покурити «контрабандні» сигари.

Ми відкрили наш скарб, дістали сигари, сірники, сіли в бур’ян обличчям до моря, до сумного, блакитного, пустельного вересневого моря зі світлими доріжками штилю і димом пароплава на синіючому горизонті, і запалили свої сигари. Ми робили один перед одним вигляд, ніби нам дуже подобається вдихати сухий, колоніально-пряний дим тліючого тютюнового листа і відчувати на язиці його немов наждачний смак.

Женька Дубастий навіть намагався пускати дим через ніздрі, причому його невинно-блакитні круглі очі налилися сльозами і він став кашляти, примовляючи:

– А знаєш, здорово смачно курити сигари. Справжня гавана!

Потім у нього з рота потекла слина. У мене паморочилося в голові, і я раптом як би став відчувати висоту обриву, на якому ми сиділи, і прірва під нашими ногами, де глибоко внизу чулося скляне хлюпання тихого моря у звивинах і тріщинах прибережних скель, дзвін гальки під ногами рибалки, який несе на плечі червоні весла.

Ми насилу вибралися з бур’яну і, напівп’яні, відчуваючи нудоту, потяглися нашою Відрадою, де раптом перед нами постав Женькин батько в котелці, з золотим ланцюжком поперек жилета, з бамбуковою тростиною в руці.

– А ну дихни, – сказав він Женьки жахливим голосом.

Женька дихнув і заплакав.

– Ти, негідник, курив, – сказав Женькин тато і, взявши Женьку Дубастого за вухо, повів додому.

Коли вони віддалялися, їхніми фігурами ковзали тіні акацій, вже суцільно обвішаних пучками дрібних чорних стручків. Ось за ними зачинилися залізна хвіртка, і почув ридаючий голос Женьки:

– Що ж ви б’єтеся, тато? Я більше не буду! Татко, відпустіть моє вухо!».

 

Хвіртка і сьогодні та ж, і кілька акацій ще залишилися у Відраді, яка за останні років десять майже повністю втратила свій милий вигляд.

А Женька насправді вчився в училищі Святого Павла, і тільки в 1916 був переведений в Одеське реальне училище. Він з дитинства мріяв стати корабельним інженером, тому і вибрав не гімназію з класичною освітою, а реальне училище. У 1917 був покликаний на фронт, в 1918 демобілізувався і вступив до Одеського Політехнічного інститут на кораблебудівне відділення. У 1919, після закінчення другого курсу був на практиці на пароплаві. В середині рейсу прийшло повідомлення про встановлення Радянської влади в Одесі. Капітан прийняв рішення не повертатися на батьківщину. Запорожченко жив у Франції, став інженером-кораблебудівником, під час Другої світової війни був в Опорі. У 1930-і рр., під час поїздок за кордон, В. Катаєв йому дзвонив, з 1950 р. вони відновлюють листування, а в 1956 році Євген Єрмилович повернувся в СРСР. В одному з листів Катаєв згадував, що в 1903 році, після того, як сім’я Катаєва переїхала на Маразлієвську, 54, в їх квартиру в’їхала сім’я Запорожченко.

Хто ж єдина дівчинка в хлоп’ячої компанії?

 

«Моя веснянкувата англійка (коліна в саднах, ячмінь брів) – я пам’ятаю вас, матроська голландка і руді калачики кучерів! Одинадцятирічна, без няні, розбійник в спідниці, Робінзон, козак, ти пам’ятаєш, як у Відраді на галявинці навколо кола весь день паслася коза і як хлопчики м’яч футбольний били тупими черевиками по козі? У тернових голках ягідки рябіли – коралові краплі в дерезі. І ти хапала легкий, і дзвінкий, і твердий м’яч, як голову, несла, крутячи в руках кавуновий хвостик-хрящик, як стародавня царівна, весела. Я був в ту пору дуже смаглявий і чорний – чубатий гімназист Іоканаан; писав щоденник – ні дати ні взяти – Печорін, – твій перший гімназійний роман. І багато років пройшло хворих і похмурих, на милицях випадкових наших зустрічей; злітали вихори снігу і черемшин, але той же був над нами місяць-меч. І та ж ніч чекала безоким негром з мечем-кометою в траурній руці, щоб в належний час з театральних надр підняти любов в кучерявій перуці. Вино і кров – проклята спадщина. Нам істина дешева дана – тобі в цапиному голосі трагедій, а мені в пляшці кепського вина… Танцюй же знову дівчинкою-підлітком, сьогодні ти танцюєш для мене… Але дитячий м’яч по театральних дошках літає, порожньо і легко брязкаючи… ».

 

До розмови з Є. Запорожченко вважалося, що дівчинка в матросці – прототип Надьки Зоря-Заряніцької з «Чарівного рога».

Найскладніша в книзі інтрига Валі пов’язана з нею – за допомогою шматочка фосфору він видав себе за мага, що володіє окультними таємницями Олени Блаватської:

 

«Я відразу помітив, що Надьки Зоря-Заряніцької ще не було на галявині; напевно, сиділа вдома і вчила уроки.

Необхідно пояснити, що таке галявина. У нас у Відраді галявинами називалися ще не забудовані ділянки, що порослі бур’янами травами, кущами здичавілого бузку або пір’ястими «оцтовими» деревцями. Кожна галявина примикала до глухих черепашникових стін старих або нових будинків – брандмауерів.

Тут же я і почав свою інтригу проти Надьки Зоря-Заряніцької, з якою постійно знаходився в складних ворожо-любовних відносинах. Ми змагалися з нею рішуче у всіх областях нашої вуличного життя: хто швидше бігає, хто вище стрибає, хто краще ховається під час гри в «дір-діра», голосніше свистить крізь передні зуби, вміє непомітніше підставляти ніжку, скоріше всіх відгадає загадку і виголосить важку скоромовку на кшталт «на траві дрова, на дворі трава» і т.д., – а головне, хто кому підкориться і визнає над собою його владу.

Надька Зоря-Заряніцька мала славу цариці серед хлопчаків, а інші дівчатка в порівнянні з нею нічого не коштували.

Всі визнавали її перевагу, один тільки я по властивості свого характеру не бажав з цим примиритися, хоча вона в усіх відношеннях перевершувала мене, навіть у віці: ми були однолітки, народилися в одному місяці, але Надька народилася рівно на одинадцять днів раніше, і тут вже нічого не поробиш, це було непоправно: вона була старше. В будь-яку мить Надька могла окинути мене презирливим поглядом і сказати:

– Мовчи, я тебе старше!

У той час, коли нам було по одинадцяти років, це здавалося їй величезною перевагою».

 

Отже, забруднивши руки фосфором і почавши світитися в темному підвалі, він спочатку переманив на свою сторону всю компанію, а після демонстрації такого світіння Надьці заявив на її прохання відкрити таємницю:

 

«Я трошки поламався, а потім сказав:

– Ці таємниці я можу відкрити тільки тому, хто присягне назавжди стати моїм слухняним рабом.

– Мені не треба всіх таємниць, – відповіла вона, дивлячись на мене своїми дивовижними аквамариновими очима з жорсткими рудуватими віями, що робило її чимось невловимо схожою на англійку, – мені тільки хочеться дізнатися, як тобі вдається світитися в темряві.

– Чого захотіла! Світитися в темряві – це найголовніша таємниця.

– Ну так відкрий мені цю таємницю. Я тебе дуже прошу, – сказала Надька голосом, повним майже жіночого, ніжного кокетства.

Я подивився на неї і зрозумів: вона вся з ніг до голови охоплена такою пристрасною, непереможною цікавістю, що мені тепер нічого не варто перетворити її на свою слухняну рабиню.

– Добре, – сказав я, – нехай буде так. Але ти повинна визнати себе моєї рабою.

Надька трохи похитнулася.

– А без цих дурниць не можна? – запитала вона.

– Не можна! – відрізав я.

– Добре, – сказала вона тихо, – але якщо я стану твоєю рабою, тоді ти мені відкриєш таємницю?

– Відкрию, – сказав я.

– Ну так вважай, що з цієї хвилини я твоя раба. Йде?

– Е, ні, – сказав я. – Це не так-то просто. Спершу ти повинна виконати ритуал посвяти в мої рабині; в присутності всієї голоти ти повинна стати переді мною на коліна, нахилити голову до землі, а я в знак свого панування поставлю тебе на голову ногу і вимовлю: «Відтепер ти моя раба, а я твій пан», і тоді я відкрию тобі таємницю світіння людини у темноті, заповідану мені Оленою Блаватською.

– І ти даєш чесне благородне слово, що тоді ти відкриєш таємницю світіння? – запитала Надька, тремтячи від нетерпіння.

Вона готова була на все.

– Слово честі, святий істинний хрест, щоб мені не зійти з цього місця! – сказав я з деяким завиванням.

Надя рішуче похитала усіма своїми чотирма англійськими локонами і стала переді мною на одне коліно, трохи подумала і рішуче стала на інше.

– Ну-ну, – сказав я, – тепер схиляйся до землі.

Надя повела плечима і з деяким роздратуванням поклала свою голову на суху, руду землю пустиря, зарослого пасльоном, на якому вже дозрівали мутно-чорні ягоди.

Навколо нас стояла юрба хлопчиків і дівчаток, які мовчки дивилися на приниження переді мною Надьки Зоря-Заряніцької.

… вона була в матросці з синім коміром, у короткій плісированій спідниці.

Піднявши голову з землі, вона дивилася на мене чарівними, благаючими очима…

– Може бути, не треба, щоб ти ставив ногу на мою голову, я вже і так досить принижена, – майже жалібно промовила вона.

– Як завгодно, – суворо сказав я, – але тоді ти ніколи не дізнаєшся таємницю світіння людського тіла.

– Ну, чорт з тобою, став ногу на голову, мені не шкода, – сказала Надька, і я побачив, як з її очей виповзли дві сльозинки.

Я поставив ногу в потертому черевику на Надькину голову і деякий час простояв так, схрестивши на грудях руки.

– Тепер ти моя раба! – урочисто сказав я.

Надька встала і збила з колін пил.

– А тепер ти повинен відкрити мені таємницю, – сказала вона. – Відкривай зараз же.

– Будь ласка, – з єхидною посмішкою відповів я. – Ось ця таємниця.

При цьому я вийняв з кишені шматочок фосфору.

– Що це? – запитала Надька.

– Фосфор, – холодно відповів я.

– Так це був всього лише фосфор! – вигукнула вона, бліда від обурення.

– А ти що думала? Може бути, ти уявила, що це насправді якась таємниця Олени Блаватської? Ось дура! І ти повірила?

Хлопчики і дівчатка навколо нас зареготали. Це було вже занадто.

– Жалюгідний брехунець, обманщик! – закричала Надька і, як кішка, кинулася на мене.

Але я встиг ухилитися і пустився навтьоки навколо галявинки, чуючи за собою Надькине дихання і тупіт її довгих голінастих ніг в хлоп’ячих сандалях.

Вона бігала набагато краще за мене, і я зрозумів, що мені не вдасться піти. Тоді я зважився вдатися до прийому, який завжди в подібних випадках застосовував молодший помічник Ніка Картера, японець Тен-Ітсі. Я повинен був раптом зупинитися перед дівчинкою і стати на карачки, з тим щоб вона з усього маху налетіла на мене і впала на землю.

Однак я не розрахував відстані між нами: я стояв як дурень накарачках, а Надька встигла уповільнити біг. Потім вона кинулася на мене, сіла верхи і так відлупцювала своїми міцними кулаками, що у мене потекла з носа кров, і я приплентався додому весь в пилу, проливаючи сльози і юшку, яка текла з мого носа, а слідом за мною мчали торжествуючі крики Надьки:

– Тепер будеш знати, як обманювати людей, брехунішка!

Я встиг показати їй через плече великий палець, вона відповіла тим же.

Втім, через два дні ми знову зустрілися на галявині, де навколо кола на мотузці ходила коза, і зніяковіло протягнули один одному зігнуті мізинчик, що означало вічний мир.

А ввечері я закатав рукав гімназійної куртки і написав чорнилом на своїй руці букви Н. З.-З. (Надя Зоря-Заряніцька), і намалював серце, пронизане стрілою, – і довго чекав, поки висохне.

На другий день я подарував Надька половину свого фосфору, і вона як і я знайшла дар світитися в темряві».

 

На жаль, ми так і не знаємо, як виглядала Надя, Надія Огонь-Догановська. Саме вона, за словами Євгена Єрмиловича, була прототипом Зоря-Заряніцької. Сім’я Огонь-Догановських теж жила у Відраді на Відрадній, 12. Генерал-майор Іван Платонович Огонь-Догановський був суддею військово-окружного суду. Надя вчилася в гімназії Белен де Баллю. Євген Єрмилович смутно пам’ятав, що начебто після революції родина емігрувала.

Дівчинка на фотографії – теж учениця гімназії Белен де Баллю Ксенія Собецька. Поруч з нею її молодший брат. Батько, Іван Максимович, був капітаном першого рангу, власником фірми «І. Собецький і К^о». Після революції сім’я залишилася в Одесі, батько в тридцяті роки був заарештований, відомостей про її долю немає.

Шість хлопців на фотографії у дворі одного з будинків Відради.

Немає вже цих хлопців, немає і тієї Відради, але залишилися книги, в яких вони живі і щасливі, закохуються і б’ються, книги, наповнені світлом дитинства. Книги, написані Валентином Петровичем Катаєвим.

 

Олена Яворська