Говорячи про одеську періодику початку ХХ-го століття, неможливо промовчати про найбільш значне, мабуть, явище одеської сатири і гумористики – журнал «Крокодил» 1911-12 рр.

Перший його номер вийшов 2 квітня 1911 р. У статті «Сповідь журналіста, що став злочинцем», що була вміщена в першому номері журналу, одеський журналіст Лоенгрін (П.Т. Герцо-Виноградський) писав: «Ми – не блискучі сини парадної столиці: ми не несемо сміху широкій, великій Росії… Ми хочемо тільки факелом сатири висвітлити глибини дна південного болота і сміхом освіжити це в’яле, поїдене плітками, наклепами і тугою, провінційне життя». І дійсно, журнал освіжав гострою сатирою і не менш вдалим гумором життя провінційної Одеси.

На сторінках журналу поруч з жартами на «сімейні» теми можна було побачити сміливу критику на адресу реакційних політиків. Взагалі, політична тема займала в журналі важливе місце. Висміювалися вибори до 4-ї Державної думи, газета «Новий час», лідери правих партій, зарубіжна реакція…

Основна увага приділяється в ньому місцевим злободенних тем: перебої трамвайного руху і відставка ненависного градоначальника – генерала Толмачова, алкоголізм і низинний репертуар театрів, антисемітизм і польоти на аероплані спортсмена Уточкина, мракобісся в навчальних закладах та особливості «одеської мови», процентна норма в університеті і хабарництво міських чиновників».

У журналі була представлена велика різноманітність жанрів: оповідання та вірші, байки і епіграми, сценки та короткі діалоги, анекдоти, підписи під малюнками, рецензії на вистави і сінематограф, літературні пародії.

Були регулярними такі рубрики, як «Поштова скринька» з отруйними відповідями безграмотним авторам-графоманів, «Реп’ях» з епіграмами на відомих акторів, «Скарбничка курйозів» зі смішними публікаціями з інших газет і журналів, пародійні звіти про засідання місцевого літ-арт клубу.

Під рубрикою «Наша журналістика» друкувалися епіграми на співробітників редакції. Наприклад, на Лоенгріна:

От века страждущим дарует исцеленье

Природа мудрая: дряхлеющим – спермин,

Больным сонливостью – одесской «Речи» чтенье.

Больным бессонницей – добрейший Лоэнгрин.

«Відзначимо попутно, що загальний рівень політичної сатири в “Крокодилі”, як літературної, так і графічної, в ті “прокляті”, як нас вчили, царські часи був незрівнянно вище, сміливіше, розумніше, гостріше, ніж в нинішній демократичній пресі», – писав одеський краєзнавець С.З. Лущик у своїй знаменитій книзі «Одеський журнал “Крокодил” і його автори».

Склад редакції «Крокодила» до червня 1911 р. був наступним: видавець – Я. Рогачевський, редактор – М.Н. Джугелі, видавці – Б.Д. Фліт і Ф.Б. Сегаль.

У 1912 р. з 4-го номера і до останнього редактором був Я.С. Балабан.

На думку С.З. Лущика, Рогачевський тільки фінансував видання, а Джугелі і Балабан були тільки підставними особами, істинними ж керівниками «Крокодила» були Б. Фліт і Ф. Сегаль.

У журналі працював весь цвій одеського гумору тих років: Юхим Зозуля, Еміль Лагідний, Незнайомець (Б. Фліт), Ескесс (С. Кессельман), Тузіні (Н. Топуз), Picador (В. Круковський) і багато інших.

З журналом також співпрацював молодий, але вже широко відомий в Одесі художник Сандро Фазіні (Олександр Файнзильберг) – старший брат Іллі Ільфа. Олександр почав працювати в «Крокодилі» у віці 19 років. З другого номера з’являються заставки, віньєтки, обкладинки – легкі, лаконічні, витончені. Підписувався він псевдонімами: А.Ф., S. Fasini, S.F., С. Фазіні.

З журналом співпрацювали також студенти одеського художнього училища: Лазар Митницький, який регулярно публікував гумористичні малюнки, яскраво оформляв обкладинки. Пропрацював згодом тривалий час в московському «Крокодилі».

Відомий в нашому місті карикатурист Борис Антоновський створив багато малюнків в області політичної сатири, пізніше його карикатури стали з’являтися в московському «Крокодилі».

«Антоновський – це Паганіні від карикатури», – писав художник І. Бродський.

Були у журналу і свої проблеми. Наприклад: за карикатуру «Народна ялинка» – про загравання влади з народом в 1905 році і про репресії в 1911 році – на журнал розпорядженням градоначальника було накладено штраф в 200 р.

Останній номер журналу датований червнем 1912 г. Усього вийшло 63 номери журналу.

Ніякої інформації про причини ліквідації «Крокодила» дослідниками не знайдено.

За часів загострення суспільно-політичних подій, природно, зростала і гострота сатиричних матеріалів, але крім гострої сатири завжди існував і специфічний одеський гумор, який охоплював практично всі сторони життя городян.

«Про те, що одеський гумор існує, знали і Влас Дорошевич, і Петро Пільський, і Ілля Ільф, і Михайло Жванецький. І дуже багато їх наслідувачів, хто в різному ступені вдало або, що частіше, невдало, намагався його експлуатувати. Гумор, народжений в місті, де говорили на суміші десятка мов – від єврейської до української, від німецької до новогрецької, припускаючи, що пояснюються російською», – писав у своїй статті «Сміх, що допомагає вижити» одеський журналіст і краєзнавець Є.М. Голубовський.

Кожен народ привносив щось від себе: елементи своєї культури, своєї національної самобутності і, як би переплавлені в одеському плавильному котлі, зовсім різні культури породили свою власну, одеську, приправлену абсолютно особливим, ні на що інше не схожим гумором.

Неможливо, наприклад, уявити традиційний одеський гумор без «єврейській лінії», без героя одеських анекдотів – Рабиновича.

Яскраво ілюструє єврейський гумор така, наприклад, сценка з журналу «Крокодил»:

На свадьбе.

На диване в свадебном зале в уютном уголке сидят три подруги.

Каждая интересуется узнать, что подарила другая новобрачным.

– Хана, что ти подарила?

– Я подарила чайный сарвиз на 12 парсон!

– А ти что подарила?

– Я? Я подарила фражовый сарвиз для обеда на 24 парсоны!

– А ти, Блюма что подарила?

– О, я подарила чайного ситочка на 48 парсоны.

Петро Пільський писав свого часу: «Шопенгауер був песимістом і ненавидів жінок, але тільки тому, що він ніколи не був в Одесі».

Взагалі, «одеський гумор» – поняття неоднозначне. У це поняття входить будь-який гумор, так чи інакше пов’язаний з Одесою, і, звичайно ж, гідного рівня. Перш за все, до одеського гумору відносяться твори самих одеситів – письменників, поетів, журналістів.

Потім, до нього відносяться твори тих, хто довго жив в Одесі, і чия літературна діяльність почалася саме тут (брати Герцо-Виноградські: Барон Ікс і Лоенгрін).

І, врешті-решт, це твори літераторів, які не мали ніяких одеських коренів, але жили в Одесі якийсь час і писали про наше місто весело і яскраво. Згадаймо чудову книгу Власа Дорошевича «Одеса, одесити і одеситки», його фейлетони в одеських газетах, розповіді про Одесу Надії Теффі).

Справжній одеський гумор завжди відрізняється особливою блискучістю і теплотою. Він наповнений сонцем і морем, а також ароматом білої акації, дію якого описав О. Купрін в оповіданні «Біла акація». Одеський гумор завжди пов’язаний з одеським характером, з доброзичливістю і з особливим іронічним ставленням до життя. В Одесі як би неможливий дух справжньої великовагової серйозності – вона завжди буде приправлена деякою іронією.

Пов’язаний він і з одеської багатонаціональністю. Адже без відкритості та взаємної терпимості вижити було б просто неможливо.

 

Ганна Божко