Виставка присвячена 130-річчю від дня народження письменника, поета, перекладача, журналіста і художника Бориса Андрійовича Лавреньова (1891-1959 рр).

Борис Сергєєв (справжнє ім’я письменника) народився в Херсоні, 17 липня 1891 року в родині вчителів. З чотирнадцяти років складав вірші. Дебютував як поет в 1911 році в журналі «Весняні зорі», а з 1916 р почав писати і прозу.

З Одесою Бориса Лавреньова пов’язують тісні узи: узи дружби – тут жили його друзі, з якими він підтримував листування; і узи любові – любові до моря. Саме в Одесу майбутній письменник-романтик втік, щоб влаштуватися юнгою на корабель. Кар’єра моряка не склалася через проблеми із зором, але любов до моря нікуди не зникла, ставши джерелом творчого натхнення:

«… Вона співає про океанський простір і єдину в світі правду – правду солоного вітру. Слухаю і знаю, що скоро піду шукати свіжого шквалу. Вам тиша і світ – мені свист урагану, стада переляканих зірок над морською безоднею і урочистий хорал неспокійних валів».

Б. Лавреньов. «Марина»

У 1909 році Борис Андрійович поступив на юридичний факультет Московського університету, а в 1915 році був мобілізований, закінчив військове училище і посланий на фронт артилерійським офіцером. Потім була Червона армія. Але за 10 років, відданих військовій служби, він не залишає творчість: займається журналістикою, живописом і літературою; публікує твори різних жанрів, під різними іменами.

З 1923 по 1927 рр. Б. Лавреньов пише свої кращі повісті: «Марина», «Ветер», «Звёздный цвет», «Рассказ о простой вещи», «Полынь-трава», «Сорок первый», «Седьмой спутник». Особливу популярність здобула повість «Сорок первый» – вона стала візитною карткою письменника, була переведена на безліч мов і двічі екранізувалася.

Як драматург Борис Лавреньов дебютував в 1925 році з п’єсою «Мятеж». Під час Великої вітчизняної війни працював військовим кореспондентом. Великий успіх здобула написана в 1945 році п’єса «За тех, кто в море» і в 1947 році вона була екранізована. В останні роки життя Б. Лавреньов займався перекладами п’єс французьких авторів. 7 січня 1959 року письменника-романтика не стало. Він був похований в Москві на Новодівичому цвинтарі.

В Одеському літературному музеї Борис Лавреньов представлений не тільки як письменник, а й як художник-мариніст. Пропонуємо вашій увазі експонати з експозиції і фондів нашого музею.

Вековое

Несмело волны в скалы бьются,

Звеня ласкающей тоской.

С тревожным стоном чайки вьются

Над изумрудною волной.

Утомлено дневной дорогой,

Светило сходит на покой,

И месяц, ночи страж двурогий,

Плывёт небесной крутизной.

А завтра снова солнце встанет

И лаской землю подарит,

И море с песней в скалы грянет,

И белой пеной закипит.

Что было – завтра повторится,

Всё, что прошло, – воскреснет вновь.

Над миром с хохотом струится

Неизменённый бег веков.

И шумы дня собою кроя,

Неугасимый и живой, –

Всё слышен в рокоте прибоя

Столетний шепот роковой.

                                     1911 г.

 

Прощание

Вчера… Не сон ведь это, – вспомните, –

Я этим вас не оскорблю,

В студенческой арбатской комнате

Сказали тихо вы: «Люблю!»

 

Хоть слову трепетному верю я,

Но милых губ не выпью мёд, –

 

Ведь завтра наша кавалерия

С рассвета двинется в поход.

 

Родная! Наш роман игрушечный

И полудетскую любовь

Я променял па грохот пушечный,

На лязги сабель, дым и кровь.

Поймите, –

злую боль прощания

Стараясь в сердце заглушить,

Я в час последнего свидания

И сам страшусь вас полюбить.

Но мне дороже человечество

Любви и дружеских бесед…

Так умирает за отечество

Солдат, романтик и поэт.

                                    Січень 1916

 

У ніч відходу на фронт.

Лист до Л. Кармаліної

Що ж сказати про себе? Життя моє за ці 35 років дійсно було дуже насичене великими подіями, було дуже повним і цікавим, але зараз я вже від цього багатства трохи втомився і мрію від нього втекти куди-небудь в глушину, але, на жаль, це лише безнадійна мрія, якої не судилося здійснитися. Звичайно нікуди мене від усіх моїх громадських та інших обов’язків не відпустять і територіальна грань моєї «глушини» знаходиться в 20 кілометрах від Москви, на моїй тихій маленькій дачі, де я, як личить старіючому вельможі, розводжу троянди півонії та інші види квітів.

Сім’я моя невелика. Папа помер в 1932 р в Херсоні. У 1942 році там же загинула в дні німецької окупації мама. Сестер і братів, як ви, напевно, пам’ятаєте, у мене не було. (…) І залишилося нас двоє – я і дружина. Саме влітку цього року будемо тихо святкувати 25 років спільного, дружного, незатьмареного життя.

Спечемо на дачі пиріг з полуницею, запалимо 25 свічок і перейдемо в останній період, який буде вже називатися старістю.

Ось і вся моя сімейна біографія, як на долоні.

За зовнішнім виглядом я ще трохи нагадую «стрункого хлопчика», тільки голова вже міцно посріблена. А так ще мене впізнають ще на вулиці люди, з якими я не бачився 20-25 років. На здоров’я поки не скаржуся. Трохи турбують очі. (…) У 1943 році в Баренцевому морі мене зірвало повітряною хвилею від бомби з палуби морського мисливця і жбурнуло в воду. А водичка була температурою в 1,5° нижче нуля, в повітрі ж 28° морозу. На щастя на мені був капковий комбінезон, що не промокає, і проплавав я, поки мене витягли на борт, всього хвилини 4, але цього вистачило, щоб у мене обмерзло все обличчя і очі. (…)

У рідному Херсоні в останній раз був в 1944 році, коли стурбований долею мами увірвався в місто на плечах у німців з морською піхотою. Але, на жаль, знайшов тільки маленький горбок на старому кладовищі, поруч з могилою батька, а про долю мами розповіли її друзі, що зосталися живі. Херсон був в основному цілий, але обкрадений братами румунами до такої міри, що в порожніх будинках і голки не можна було знайти. І так мені стало гірко і боляче, коли я походив по обдертим, брудним Ганнібаловскій, Вітовській, Преображенській, Потьомкінській, Суворовській, Грецькій, так стиснуло серце пам’яттю безповоротного минулого, що я дав собі слово ніколи більше в Херсон не заглядати.

Б. Лавреньов. 19.01.1952 р.