15 січня 2025 року виповнюється 175 років з дня народження Міхая Емінеску, національного поета Румунії та Республіки Молдова, публіциста, фольклориста, перекладача й громадсько-культурного діяча, «останнього представника європейського романтизму». Він є символом румунської
національної ідентичності.
Лірика поета – це синтез фольклорних мотивів та високої філософської думки. Вона пронизана національними ідеями, роздумами про значення
мистецтва, сутність історії, людського буття та природу влади. Це особливо яскраво виражено у його поемах «Епігони», «Memento mori», «Імператор і пролетар». П’ять «Послань» Емінеску стали зразками патріотичної лірики, що була глибоко сатиричною і водночас захоплюючою для молоді, яка прагнула змін у суспільстві. Поема «Лучафер» («Ранкова зірка») вважається вершиною творчості митця і перлиною світової поезії. Усі його твори підкреслюють важливість національної гідності та самосвідомості.

Міхай Емінеску (справжнє прізвище Емінович) народився 1850 року у румунському місті Ботошані в багатодітній родині дрібного поміщика. У 1860-66 роках навчався у німецькій гімназії в Чернівцях, там же написав свій перший вірш. Подальшу освіту поет здобував у Відні та Берліні, вивчав
філософію, юриспруденцію, економіку тощо. Після повернення на батьківщину на нього чекали роки поневірянь. Він працював бібліотекарам вчителем, шкільним інспектором… І хоч Емінеску написав чимало поетичних і прозових творів, за його життя було публіковано дуже мало, у часописах і колективних альманахах. Перша і єдина прижиттєва збірка вийшла друком у 1883 році. Вона одразу принесла поетові визнання.

Але бідність, невлаштований побут, виснажлива робота, болісне сприйняття соціальної несправедливості підірвали фізичне і психічне здоров’я митця. Лікарі порадили Міхаю морські та лиманські ванни. Таким чином, як і багато його сучасників, Емінеску опинився в Одесі, яка славилася грязьовими курортами. У серпні 1885 року він лікував хворі ноги на Куяльницькому лимані у санаторії лікаря Яхимовича, а на початку вересня переїхав до міста, де мешкав у готелі «Страсбург» на Європейській (колишній Катерининській) вулиці. Поет прогулювався Приморським бульваром, милуючись пам’ятником Дюку де Рішельє, велетенськими сходами, що вели до порту, спостерігав за будівництвом оперного театру. Лікування в Одесі принесли Великому поетові полегшення, проте ненадовго.
У віці 39 років, 15 червня 1889 року у Бухаресті класик румунської літератури Міхай Емінеску пішов із життя, залишивши по собі велику літературну спадщину, а також багатий публіцистичний доробок, фольклорні збірки, незакінчені драматичні твори. Однак його значення для румунської культури виходить за межі літератури. Його можна вважати основоположником сучасної румунської літературної мови. Вшановуючи його пам’ять, з 2010 року румунська нація відзначає 15 січня День культури Румунії.

Міхай Емінеску знав українську мову, високо цінував твори Михайла Драгоманова та Івана Франка, цікавився громадським і культурним життям українського народу. Зокрема, тепло привітав вихід у 1870 році першого у Чернівцях українського літературно-наукового часопису «Буковинська
зоря». Перші твори Емінеску українською мовою вийшли друком 1902-го року.  Згодом перекладачі та літератори не раз зверталися до його творчої спадщини. Найвідомішим з них є Андрій М’ястківський. У 2001 році в Одесі у видавництві «Маяк» вийшов друком український переклад С. Стриженюка поеми «Лучафер».
31 травня 2011 року у нашому місті було встановлено пам’ятник поету на вулиці Базарній, біля генерального консульства Румунії. У 2023 році історико топонімічною комісією було ухвалено рішення назвати одну з вулиць Одеси на честь Міхая Емінеску.

Твори Міхая Емінеску не тільки відображають ідеї національної гідності та патріотизму, але й є важливим внеском у світову літературну спадщину. Його поетичні рядки, що порушують питання людського буття, сповнені пристрасті й глибокої думки, краси та гармонії, надихають й сьогодні, коли ми згадуємо про цього великого романтика:

Що тобі я зичу, краю мій величний,
Краю в сяйві слави, з тугою в очах?
У невтомні руки зброї тобі зичу
Та щоб простелився у майбутнє шлях.
Хай вино кипуче бризкає до стелі,
Як сини зберуться в молодій гульбі!..
Проти хвиль підступних будь міцніший
скелі!
Ось чого я зичу, краю мій, тобі.
Хай міцніє меч твій помсти й непокори,
Хай він покарає лютих ворогів,
У тяжкім двобої чорну гідру зборе —
Як священний вирок, як священний гнів.
Хай трикольорові* затріпочуть стяги

Над широким морем, в далі голубі.
Правди, щастя, волі, сили і відваги —
Ось чого я зичу, краю мій, тобі.
Хай провісник миру тихо злине з хмари,
На олтар твій чистий з усміхом злетить,
Перемоги Марса хай усі затьмарить,
Щоб великим світлом землю освітить.
Хай тобі проміння він проллє на груди,
Рай земний здобуде в чесній боротьбі.
Храм йому величний хай воздвигнуть
люди…
Ось чого я зичу, краю мій, тобі.
Що тобі я зичу, краю мій величний,
Краю мій коханий — материнський спів?
Щоб сини трудились тільки в дружбі
вічній,
Щоб вогонь любові завжди пломенів.
Зброю мати вірну, перемоги, славу,
Не хилити буйну голову в журбі,
Мріяти й творити гордо-величаво,
Ось чого я зичу, краю мій, тобі!*

*маються на увазі кольори прапорів Румунії та Молдови – синьо-жовто-
червоний.
З румунської переклав Андрій М’ястківський

 

 

НАДІЯ

Коли вже й молитва жагуча не діє
супроти нудьги та лихої зажури,
яким же полегшенням серцю (на диво!)
стає там людська непогасна надія:
і хмари нараз розганяє, як буря!
 
Тоді мандрівник, заблукалий в пітьмі,
знов бачить вогонь, що рве чорну завісу,
й, забувши свій страх в тій безмежній тюрмі
і маючи боже добро на умі,
таки виривається з темного лісу.

Надія! Вона, наче промінь з небес,
нам знов проявляє дороги і броди.
Судьби вказівний, мудро сяючий перст
всім бачиться вчасно, щоб кожен воскрес,
отримавши спокій душі в нагороду.
 
Тому, хто в неволі посивів давно,
цей світ проклинаючи, втративши сили,
вона хоча б з місяцем влине в вікно,
віщуючи скруті кінець все одно
і волю… хоч в бездні могили.
 
Або захворіє маленьке дитя –
тоді вигоряє тривогою мати:
здається їй, що витікає життя
з кровинки її, і нема вороття
до щастя, й нема чого ждати.
 
Та син посміхнеться вві сні, і уже
знов жінка готова повірити в чудо –
у те, що Господь її рід береже.
Прислухайтесь – тихо співає невже?
Тож «завтра» щасливе ще буде!
 
Коли страхітливий гуде ураган,
ревуть океану розбурхані води,
наказу «Вмирати!» не дасть капітан:
вдивляються люди у даль крізь туман –
чекають закінчення злої негоди.
 
І люди звичайні, вмираючи тихо,
немов забувають тривоги щоденні
в надії на те, що закінчилось лихо,
й за спиною вже небезпека не диха –
на те, що проснуться в Едемі.
 
Тому, коли вже і молитва не діє
супроти нудьги і лихої печалі,
забувши свої покаяння недільні,
ми боремось: нас надихає надія,
яка розганяє і хмари, як буря!

З румунської переклав Олег Гончаренко