Навколо кожної з поетес південно-західній школи, що стали відомими (було їх всього три: Віра Інбер – старша і дві ровесниці – Аделіна Адаліс і Зінаїда Шишова), сплітався шлейф чуток, легенд, вигадок. Особливо пощастило (точніше, не пощастило) Адаліс, в якої до цього приєднувався і відгомін скандалів.

І ось парадокс. Начебто найвідоміша – про неї писали і Осип Мандельштам, і Марина Цвєтаєва – виявилася і самої забутою.

 

А вже про одеську частину біографії і говорити нічого! Аделіна Адаліс жила в Одесі з 1902-го до 1920-го року, потім поїхала в Москву.

В експозиції Одеського літературного музею фотографія групи поетів і художників, зроблена в Одесі восени 1919-го. Дві юні красуні-поетеси – Адаліс і Зіка Шишова, поети Едуард Багрицький, Олександр Соколовський, Георгій Шенгелі з дружиною, художники Наум Соболь, Сигізмунд Олесевич. Роком раніше все поети (крім Шенгелі) виступали на вечорах літературного гуртка «Зелена лампа».

Про ці вечори писав критик Петро Єршов: «У залі Консерваторії протягом усього смутного одеського 1918-го року (фантастична зміна “влади”, плутанина) “Зелена лампа” стала влаштовувати відкриті платні вечора під безглуздим назвою – “поезо-концерти”. Дивно, але – в небезпечні на вулицях вечірні години – концерти збирали чимало публіки і не тільки молодої.

На сцені влаштовувалася затишна кімната. У центрі на столі – лампа, що горить під зеленим абажуром. За столом у невимушених позах – поети: …Зінаїда Шишова, Аделіна Адаліс (зовні – екзотика, єгипетський профіль, довгі гострі нігті кольору чорної крові), …Юрій Олеша, …Валентин Катаєв, зрідка Едуард Багрицький і, само собою зрозуміло, “ін.”».

 

За спогадами художника Євгена Окса, Адаліс була першим коханням Ільфа і самого Окса. Її називали «Сиреною»:

«Сирена була поетесою і в даний момент перебувала в студентській їдальні. Природно і те, що Сирена мала зелені очі і попелясто-блакитні волосся. Це була істота ворожої і підступної статі. Поки що вона вражала незрозумілим висловлюванням своїх думок вголос. Це створювало положення до крайності ризиковані і, м’яко кажучи, нетактовні. До цього було важко звикнути. Думка про нестачу виховання була відкинута, коли пізніше стало відомо про її походження з родини відомого видавця великої наукової праці. Ілля говорив: “У Вас природна і потворна відсутність деяких якостей”. Справді, загальноприйняте як би відкидалося заздалегідь. Одному нашому знайомому вона говорила: “Ви гарний і товстий”. Таке з’єднання епітетів їй шалено подобалося…

Вона жила в маленькій кімнаті-коробочці. Там були ліжко, столик і клишоногий стілець. Ми троє сідали на ліжко. Всі троє курили, здебільшого в пальто, так як було холодно. Бесіди тривали довго, до пізньої години. …Муза Чорного моря писала вірші мужньої рукою. Вона повернулася з Криму засмагла і горда дружбою з Максиміліаном Волошиним. Вірші були акмеїстичні, але по-своєму оригінальні і свіжі».

 

Головна фігура, визнаний метр поетичної Одеси 1917-20 років – Едуард Багрицький. Спогади про нього Адаліс назве «Нас вів Едуард»: «Ми тинялися табуном, кричачи вірші або знущаючись один з одного. Здорові, напівголодні хлопці, ми були злі, веселі і дратівливі. Нас вів Едуард. Що таїти! Нас морив голод, заздрість до багатих, хитрі плани пожерти і пошуміти за рахунок ненависних жертв – багатих студентів і наївних або напівбожевільних бабусь. Нас мучила неймовірна жадібність до життя, що породжує мистецтво, – та жадібність, коли колір халви, недоступної губам, вже стає кольором оспівуваної аравійської пустелі, і гарненька крамариха сниться мармуровою, що коливається на хвилях… Нас мучив талан великої долі, таємна і неясна мрія про долю Колумбов і полководців».

1920 рік. Прощаючись з друзями перед від’їздом до чоловіка в продзагон, Зіка Шишова пише «Послання друзям» – Олеші, Багрицькому, Адаліс.

<…>

Или со стрелой Эроса

Ты, всех женщин впереди,

Розу нежную Пафоса

Возрастившая в груди;

Знаменитая певунья

И – за правду не сердись –

Ослепительная лгунья

Аделина Адалис.

 

Того ж року Адаліс поїхала в Москву і зустрілася з Валерієм Брюсовим, стала його останнім коханням. 21 липня 1920 року датовані вірші Брюсова:

 

К Адалис

 

Твой детски женственный анализ

Любви, «пронзившей метко» грудь,

Мечте стиха даёт, Адалис,

Забытым ветром вновь вздохнуть

День обмирал, сжигая сосны;

Кричали чайки вдоль воды;

Над лодкой реял сумрак росный;

Двоих, нас метил свет звезды.

 

Она сгибалась; вечер бросил

Ей детскость на наклоны плеч;

Следил я дрожь их, волю весел

Не смея в мертвой влаге влечь.

Я знал, чей образ ночью этой

Ей бросил «розу на кровать»…

Той тенью, летним днем прогретой,

Как давним сном, дышу опять –

 

В твоих глазах, неверно-серых,

В изгибе вскрытых узких губ,

В твоих стихах, в твоих размерах,

Чей ритм, – с уступа на уступ.

 

Якою ж запам’яталася Адаліс сучасникам? Московська подруга, Євгенія Куніна, «говорила про любов її до Брюсова, про її зовнішність так, ніби бачила її перед собою: великі зелені очі і передні зуби, що роздвоюється як у кози».

 

Є і ще один портрет. Марина Цвєтаєва: «Влітку 1920 р. якось пізно ввечері до мене несподівано увійшла… увійшов… жіночий голос у величезному капелюсі. (Світла не було, обличчя теж не було.)

Звикла до несподіваних відвідин – вхідні двері не зачинялися – звикла до всього на світі, виробила за радянські роки звичку ніколи не починати першої, – я, впівоберта, чекала.

“Ви Марина Цвєтаєва?” – “Так”. – “Ви так і живете без світла?” – “Так”. – “Чому ж ви не наказуєте полагодити?” – “Не вмію”. – “Лагодити чи наказувати?” – “Ні того, ні іншого”. – “Що ж ви робите ночами?” – “Чекаю”. – “Коли загориться?” – “Коли більшовики підуть”. – “Вони не підуть ніколи?. – “Ніколи”.

У кімнаті легкий вибух подвійного сміху. Голос у промові був протяжним, майже що спів. Сміх випливав розум.

“А я Адаліс. Ви про мене не чули?” – “Ні”. – “Вся Москва знає”. – “Я всієї Москви не знаю”. – “Адаліс, з якої – яка… Мені присвячені всі останні вірші Валерія Яковича. Адже ви дуже його не любите?” – “Як він мене”. – “Він вас не виносить”. – “Це мені подобається”. – “І мені. Я вам дуже вдячна за те, що ви йому ніколи не подобалися”. – “Ніколи”.

Новий сміх. Хвиля обопільної приязні росте. <…>

У Адаліс ж лице було світле, розглянула білим днем в її світлій світлиці в Палаці Мистецтв <…>. Чудовий лоб, чудові очі, весь верх зі світла. І вірші хороші, зовсім не “брюсовские”, швидше за “мандельштамовские”, явно-петербурзькі».

 

Осип Мандельштам в 1934-му після виходу першої збірки віршів Адаліс «Влада», напише: «Пише Адаліс так легко і гарячково, як ніби олівцем на листівках, почавши на одній і продовжуючи на інший. Здається, вона стоїть в залі телеграфу, чекаючи, поки звільниться розщеплене перо на мотузочці, або ж з міжміської будки, задихаючись, передає ліричну телефонограму:

– Дістати вірші. Дізнатися, чому відбуваються вірші. Підійти якомога ближче до тих людей і справ, заради яких і завдяки яким пишуться вірші».

 

Є легенда про Адаліс, втім, швидше за все, правдива. Євген Євтушенко згадував засідання Спілки письменників, на якому виключали Бориса Пастернака. Пролунало запитання:

«“Хто за те, щоб схвалити рішення про виключення Пастернака зі Спілки письменників СРСР? Хто проти?”, Метушливо всунув в своє питання майже без паузи переможне: “Проти немає!”, А потім: “Хто утримався?” і відразу перескочив до тріумфального: “Тих, що утрималися немає, Борис Пастернак виключений зі Спілки письменників одноголосно”», – із задніх рядів раптом пролунав тоненький, але обурено скреготливий жіночий голос:

– Я утрималася і прошу це записати.

По обличчю головуючого побігли вже не судоми, а нервові конвульсії. Але він зібрався і, задихаючись, вигукнув:

– Рішення прийнято одноголосно! Збори закрито!

А жіночий голос ще пручався:

– Ні, запишіть, що я утрималася.

Але його заглушило грюканням стільців і тупотом ніг.

Я підвівся і побачив крихітну довгоносу стареньку в темному платті, схожу на чорну пташку, що все ще негативно жестикулювала кулачком із затиснутим письменницьким квитком.

– Хто це? – запитав я у Євгена Винокурова, з яким ми обидва взагалі не голосували.

– Адаліс, – відповів він мені».

 

Найвідоміший переклад Адаліс – з «Останньою поеми» Рабіндраната Тагора – «Ветер ли старое имя развеял…». Пісня прозвучала у фільмі «Вам і не снилося», що вийшов вже після смерті Адаліс. Співають її і зараз, але хто знає ім’я перекладача?

Аделіна Юхимівна Адаліс – поет, прозаїк, перекладач, жінка, яка захоплювалася фізикою, біологією, космогонією, археологією, кібернетикою. Сліпуча Адаліс – «зовні екзотика, з єгипетським профілем», про який писав і закоханий Брюсов:

 

Когда во тьме закинут твой,

Подобный снам Египта, профиль –

Что мне, куда влекусь за тьмой,

К слепительности ль, к катастрофе ль!

 

Олена Яворська