У першому залі Одеського літературного музею можна побачити стару книгу з чудернацькою назвою «Славны бубны за горами, или путешествие мое кое-куда 1810 года». Її автор – князь Іван Михайлович Долгорукий.

Одним з перших відвідав дачу барона Рено князь Іван Долгорукий в 1810 році. Враження у нього були незабутні. З жахом і трепетом описав він тернисту дорогу до бажаної дачі.

 

«Ввічливому Дюку захотілося запропонувати мені гуляння: я ніколи цієї забави не забуду. Отримав якось я від нього зовну записку рядках в трьох, і з’явився о п’ятій годині пополудні, як сказано в ній було; не бачачи, втім, з неї ні з ким, ні де, ні як будемо ми бавитися, я не взяв ніяких пересторог від негоди. Я уявляв, що бурі і негоди тільки для півночі, а що в Одесі немає ні гроз, ні дощів проливних, ні неспокійної вогкості; словом, думав я, тут небо і всі переваги небожителів.

До Дюка зібралося нас коло шести, в тому числі заїжджий Губернатор і Губернський Маршалок, і пішли ми всі за ним на пристань, а там і в шлюпку. Я люблю дивитися на море у віконце, і то тоді тільки, коли воно дуже смирно, а плавати по ньому в човнику не пробував ще, і пробувати нині рішуче не злюбив навік. <…> Хто знайомий з цим сильним трепетом, який ми називаємо страхом, той, читаючи справжню повість нашої прогулянки, увійде в мій стан і відчує, яке було мені дивитися на бездонне море.

Але нарешті Дюк наказав пристати до запеклого берега; але раз ми потрапили на мілину, в інший вдарилися об камінь, і ці перешкоди продовжували нашу водохідну мандрівку; а тим часом хмари збиралися, чорніли в повітрі хмари, переховувався за ними звід небесний, і сильний дощ висів над нами. <…> На напівгорі розкинута була ставка, і я очікував тут після нашого походу вінків лаврових, але ще не кінець; проте причалили ми до величезної скелі і, вискочивши з шлюпок, не встиг я зрадіти сухому берегу, як сльота небесні відкрилися і пішла на нас злива. Без капоту в одному фраку мокнути незабавно!

<…> Дюк в одному мундирі вів нас в гору під сильним дощем, і іноді зупинявся, щоб змусити мене примітити прекрасні абрикоси на відкритому повітрі; але я все ще озирався на Чорне море і дивився, чи далеко ми від нього пішли, і відчував себе час від часу мокрішим.

<…> Дощ лив без чинів і вже промочив нас до кісток. <…> Ми потрапили в очерет по самі груди і вперлися ногами в глинистий кряж землі. По-перше, тут вода нас промочила як губку, тому що очерет, наповнений нею, змочив на нас раптом весь одяг; по-друге, глина, пристаючи до ніг, обтяжувала крок наш надзвичайно і заважала скоро йти. Понад те, нехай представлять, як це – у мокрій сукні, загрузнувши в очерет і глину, виривати то ту, то іншу ногу і крокувати вперед, налягаючи всією масою тіла на найніжніші грудні органи. Таким ходом ми ще йшли з добрі півгодини, і, побачивши чийсь хутір, я дуже зрадів.

Ні! не тут ще рок судив нам пісню переможну. Від цього житла було вже недалеко до пункту мнимої розваги. Ми кинулися крізь палісадник, і дуже неприємно зустрінуті були трьома похмурими псами, які, не знаючи жарти, мали намір нас прийняти за фалди. Дюк і Губернатор Бор. мали при собі шпаги і могли часом ними оборонитися; але у кого немає захисту, тому один засіб бігти, що я і зробив. Приїхати в Одесу за тим, щоб дати себе понівечити чиїмось невгамовним псам, не самою славної смертю мені здавалося. Товариші мої скоро від них також звільнилися і, з’єднавшись знову всі троє, знову замарширували!

О, несказанний захват! Нам чується музика: так точно! Ми близькі до задоволення, до тепла, до вогню і до роздиху. Вірно, думав я, будинок, куди ми прийдемо, добре прибраний, скутаний від негоди; там ми обігріємо, нап’ємося чаю, висушимося у вогнища, а, може бути, знайдемо і інше плаття, поки мокре висохне. Ах, яка помилка! Г. Рено, заможний купець, очікував Дюка в своєму новоспорудженому хуторі. Будиночок прекрасний, з хорошим випуском на березі Чорного моря; види чарівні, місце розташування божественне; високо, велично все, правда: але, на жаль! ні дверей ще, ні віконниць: нас чекали у гарну погоду, а ми налетіли в сильну негоду, змерзли до кісток, переодягнутися нема в що, зігрітися ніде: музика величезна, шум і дзвін страшний, але що в ній мокрому пішоходу? Осередок з хорошим запалом від соснових сухих плах краще був би для мене всіх інших багатств натури на тому місці. Робити було нічого; належало всю вечірку витерпіти. Стіл обтяжений був фруктами, але ніщо не йшло в душу. Я не випив, а проковтнув, чашки три чаю з вином, і тоді кілька зігрівся. Компанія, крім нас, складалася з п’яти, або шести, купців і трьох якихось молдаванок. Дюк, не замислюючись ні мало, почав вальсувати з одного, Бор. з іншого, третя очікувала, думаю, мене, але я, збагачений глиною, як золотом, не міг з таким вантажем поворухнути ніг і зважився краще здатися неввічливим чоловіком, ніж кружляти, впасти і впустити.

Вечір вже наближався. Ми від міста були в трьох верстах: пора було подумати про повернення додому. Дружина моя, звичайно, не могла придумати, де я подівся. Як і на чому їхати: морем нікому вже не хотілося, а сухим шляхом очікувала крута гора. Людей з нами було мало; вести під руки нікому; йти по розмитій глині слизько, і так я кілька разів впав і, завдяки одному солдатові, псував не фрак свій, а його шинель, яку повернув йому всю в грязі. Всякий думаючи, як водиться, сам про себе, йшов своєю доріжкою, а на горі все ми зійшлися разом. У суєті такій я, право, не бачив, куди поділися наші дами: ні з ким в світі так раптово я не знайомився, як з ними; бачив тут одну хвилину, не зустрічав після ніде в Одесі, і, вірогідно, ніде в цілому світі не побачуся з ними знову.

Зійшовши на гору, я очікував коляску, карету, лінійку, словом, будь-якого спокійного екіпажу, щоб доїхати до міста: знову помилка! Нічого не було, крім тарадайки парою, в якій за потребою сіли б дві людини, але необхідність вселила туди трьох: Дюка, Бор. і мене. Дюк самим послужливим чином поступився мені свій плащ, дав нам двом місця з боків, а сам між нами сів в середині. Так їхали ми чистим і нерівним полем три версти. На дворі починало темніти; скакати парою, та й з таким вантажем, було неможливо; дощ тривав і помаленьку поливав нас. Голландці не тісніше набивають оселедців в барила, як стиснуло нас в цій одноколці; але абияк в сутінки в’їхали ми в місто, і я додому до себе з’явився, як після аварії корабля матрос: сухої не було на мені жодної нитки; я трясся гарячковим тремтінням, і насилу виправив мої сили після гарячого вина і в сухому одязі. Домашні мої не могли відгадати, де я так потішився».

 

Як писали в спогадах одеські старожили в середині ХІХ століття, «За межами Одеси було декілька оазисів-дач: <…> на Малофонтанській дорозі, Рено, де Пушкін нібито прощався з Чорним морем». За одеської легендою, саме тут зустрічався Олександр Пушкін з графинею Єлизаветою Воронцовою і тут же написав він «Прощай, свободная стихия…».

А поруч з Рено був хутір-дача, Осипа Россета, з дочкою якого – Олександрою Смирновою-Россет Пушкін згодом буде дружити.

 

Черноокая Россети

В самовластной красоте

Все сердца пленила эти,

Те, те, те и те, те, те.

 

У 1823 році Олександрі Россет було всього чотирнадцять, Пушкіна вона навряд чи бачила. А ось приїзд імператриці в 1828 р. запам’ятала. «Імператриця Олександра Федорівна і велика княжна Марія Миколаївна жили на цьому хуторі, який був дуже далеко від берега. Вранці імператриця здивувалася: будинок був на самому березі. Вночі вся будова спокійнісінько з’їхала зі свого місця».

Про розкоші дачі писав «Одеський альманах» у 1831 році: «Високий берег, як стіна, оточує цю прекрасну дачу, служачи перешкодою вітрам, <…> пахуча акація, абрикосові дерева, кущі черешні, весною подібні величезним коралам».

 

Але через десять з невеликим років польський письменник Юзеф-Ігнацій Крашевський пише не про принади саду і мармурових статуй, а про чудесний морський берег.

«<…> …повернули до моря, в напрямку хутора Рено, відомого своєю красою. Її Величність Імператриця проживала тут якийсь час. Належить він зараз князю Кантакузену, одруженому на пані Рено.

Рено розташований понад самим морем. Ми зупинилися на узгір’ї, яке було крутим, високим і стрімким. Воно опускалося до моря, останнім до нього спуском з боку землі. Потім крутою стежкою ми вирушили вже пішки, і виявилися в невеликому саду, що був закритий з північного заходу скелею і розмістився над самим морським берегом. Раніше ми вже оглянули його (a vol d’oiseau) зверху, з його деревами і дахами виступаючих будівель. За зеленим килимом світило і іскрилося прекрасне улюблене море. Чудове море, яке в цю хвилину повністю розквітало білою піною і, схвильоване вітром, щось незрозуміле нам шептало.

Хутір Рено (найвідоміший в Одесі своїм становищем) не уявляв би собою абсолютно нічого особливого, без морського берега, до якого він притискається. Ліс акацій, в якому кілька заплутаних стежок, старий і негарний будиночок, садок, прикрашений кам’яними лавками, скульптурами, вазонами (сильно зіпсованими неуважним ставленням), альтанками, пташником, фонтанчиком, болотистим ставком з прісною водою, яка чистими краплями стікає звідси в гірко-солону прірву моря – ось і все!

У всьому цьому садку (який красу свою втрачає через занедбаність) найдивніше місце – це маленька бухта. Тут море, обриваючи скелястий берег, в дивовижний, фантастичний спосіб підточив м’який камінь і продовжує бити, закінчуючи свою працю знищення.

<…> Що це за прекрасне місце – зі своїми урвищами, бухтою і далеким видом на море! <…> Перед тобою висока скеля, а між нею і тобою розташувався зелений садок. Я і відходив, і повертався. Мені, що вже так багато бачив у житті, вид цей здавався таким мальовничим і таким чудово прекрасним! Далі в садку мене ніщо вже так не здивувало і не захопило. Ставок з заболоченою водою навколо острівця (хоч через нього і протікає вода з джерела) – абсолютно негарний, доріжки, містки, скульптурки, п’єдестали – здалися мені такими нікчемними після чудесного морського берега, вид якого надовго залишиться в моїй пам’яті ».

 

І з сумом згадує про колишню велич хутора Рено Костянтин Зеленецький в середині ХІХ століття: «…велика дача, яка довго була відома під ім’ям хутора барона Рено і яка належить тепер різним власникам. Вона красувалася, особливо під час колишнього свого власника, великим будинком з декількома флігелями, густими гаями, розкішними алеями і альтанками, серед яких стояли мармурові статуї Венер, Фавнів, Аполлонов, геніїв, виписані з Італії».

 

Олена Яворська