2 жовтня виповниться 140 років   з дня народження Михайла Івановича Жука. Він народився 2 жовтня (20 вересня за старим стилем) у містечку Каховка.  З осені 1925 року життя його було пов’язане з Одесою. Художник, прозаїк, поет, казкар, драматург,  викладач – і все це у одній особі.

Значна частина літературного архіву М.І. Жука зберігається в Одеському літературному музеї. Продовжуємо серію публікацій до ювілею видатного діяча української культури.

Оповідання «Смуток» публікується за рукописом, зі збереженням авторської   орфографії.

 

                                                                                                         СМУТОК

Тихо скаржиться вона… Я вчуваю часами зненависть у тих словах до мене, я вчуваю жаль за чимось утраченим для цього коханого голосу, і хочеться мені дати щастя, одчинити двері в широкий,ясний світ і при тому сказати: – «Прошу!» Як мені хочеться це зробити, непереможно хочеться! І я певний, що зміниться тоді голос, що пропаде сірий попіл, а вибухне вогонь бадьорий, з’явиться порушена гармонія…

Тільки… я не знаю такого щасливого кутка: я можу слухати і мовчати. Мої можливості так же обмежені, як і моє працівне існування. Воно нагороджує тільки так, що я бачу лише два найближчих дні, може й третій, але вже невиправно, дуже невиразно!

За стіною мого помешкання панує молода і яскрава веселість – дзвенять голоси дівчат, якийсь добродій, баритоном, викрикує свої бажання веселості, навіть бездушні меблі підлягають загальному настроєві і немилосердно стукають по підлозі, – мене це тільки дратує: я знаю, що це хвилеве вогнище, що на завтра воно полишить тільки попіл, а горючого матеріалу забере багато… Ні, така веселість робить мене залежним од других і створює тільки злуду, яку треба тягом повторювати, щоби вона не згасла. Я ж хочу створити світ не залежний од того, чи хто співає, чи плаче…

Не хочу я мати тільки спогадів – бо ілюзія лишає спогади – я хочу бути веселим, новими й новими подіями, як за мною так і переді мною. Щоб ніхто мені не заважав веселитися – радість його і моя повинна бути на щодень спільною, хоч дороги різні, – щоб нікого не бракувало мені в дні самоти моєї…

Я не знаю такого щасливого кутка в душі моїй, через те я тільки мовчу і слухаю… слухаю, як боляче, як дуже боляче промовляють її слова. І може не самі слова, а те, що між ними, що ховається глибше поза звуками того коханого голосу.

– Я чогось хочу… я заздрю комусь… Всі такі егоїсти! – чую невимовні скарги і серце холодніє, крило з півночі віє на моє серце.

Може, поцілунком викликати теплоту – він, колись, такий чудодійний, поєднав нас, він, колись,стирав розуміння часу – до нестями, до забуття – пам’ятаєш?! – диктує моя думка. Невже вона не озветься на таку промову? Невже чари цього чудодія зникли і не мають потрібної сили? Невже?!

За стіною шумливо озивається рояль під натиском неумілої руки… Переплітаються народні мелодії, що їх складали трагізми або найвищий захват кохання. Дикі дисонанси, перебреханий мотив і одноманітна мішанина з різних сфер чуття… характерна забава малокультурної та ще притомленої публіки. А найбільше шуму, шуму до нестями, до того, що ніяка думка не може виходити рівно у свою звичайну путь… Думки заплутуються, наче клубок з кольоровими нитками. Хто там розбере, де початок і де кінець!

Я цілую… Вона якось нервово здригнулася і ледве помітно, наче тільки подумала, одхитнулася од мене. Так тихенько, наче подумала…

За стіною співають – безладно і також не уміло. Може там і нічого, а тут це занадто помітно, помітно до того, що стає ніяково за пісню…

Легенький усміх відчуваю на її лиці, дуже легенький, але разом з тим і гіркий. У хаті напівтемно, бо світло йде з другої кімнати од лампи, що на моїм столі… Біла штора на вікні спливає простими лініями до  долу… а там за нею щось темне і велике – дуже велике: цілий світ загубився у тінях байдужної до всього ночі! І я вчуваю ту просторінь, її безмежність і те, що я тому лише там не загубився, що сховався в коробочку, в ту річ, що так пишно зветься – кімнатою. А бо навіть цілим помешканням з трьох кімнат, передпокою, кухні, коридору та ще різних додатків до всього. За вікнами, я також знаю, – стоять звичайнісінькі будні людського життя. Всюди тільки будні: нічого яскравого, ніякого пориву, бо все припало попелом байдужності. Сірим, нудним, до втоми, до отупіння. І з того саме попелу, з тих от саме буднів і повстає моя промова:

– Ти виходила за мене заміж… Ми побралися і … …. – починаю я доволі схвильовано.

Знову тільки усміх і погляд з докором… і стільки з невіри, стільки з невіри! Вона хоче встати і піти від мене, але я силоміць затримую її на місці. Я розумію, що цього якраз не треба робити… Але ж будні…

– Так болить рука! – тут вона тягне до себе лікоть. Мені ще більше стає ніяково і я пускаю руку.

Довша пауза.

Бреше собака десь на вулиці і я пізнаю по голосу, що то собака господині дому. Хропе служниця в кухні за стіною, швидко цокає кишеньковий годинник на стіні, а кругле скельце на йому блищить на половині, наче око з більмом… В унісон із годинником у дерев’яних стінах стучить хробачок-згубитель.

За стіною все метушня і крики… Дівчата сміються і вигукують, наче хто їх лоскоче…

Я хочу перервати мовчанку – для мене не має нічого страшнішого, як тривожна мовчанка, як щось невисловлене… І знову я знаю, що для неї нема нічого гіршого, як турбувати її власні переживання. Вона належала до порядку тих людей, що настроєм своїм часто нагадували мені склянку з чистою, кришталево-чистою водою, куди випадково потрапили якісь фуси і осіли на дні у вигляді білястого туману. Доволі комусь ледве доторкнутися або зробити самому якийсь незручний рух, як туман починає тягнутися вгору і затемнює собою всю воду. Треба довгого часу і надзвичайного спокою, щоб усе осіло на дно і знову вияснилась прозорість і рівновага душі. Життя такої людини – вічна обережність перед тими внутрішніми фусами, а коли необережність, то в перспективі якась дика неясність, вічно важкий стан незрозумілої тривоги.

– Відкіля ж такий настрій? – часто думав я. І мені видавалося, що це просто життєві дрібниці, які найтоншою сугою трапляють до організму та затруюють його, як пил притемнює часто блискучу поверхню добре полірованої меблі. Тільки такі умови і можуть утворити фуси, що потім сідають у глибині, як густий і липучий туман.

Звичайно,  я так думаю.

А в неї теж б’ються думки, що ніяк не хочуть вирівнятися і знайти рівновагу, знайти точку опертя, щоб вже з неї озирнутися навколо.

Смуток виник несподівано, з несподіваних причин тої забави, що за стіною.

І повстала якось вся сума того часу, що так проминув у безвість не лишивши не яскравої радості, ні веселих спогадів, ні майбутнього сподівання. Якось так виразно повстало відчуття, що все було і пройшло, і все, що прийде, не принесе з собою нічого… крім звичайної порожнечі, звичайних щоденних клопотів. І не було навіть змоги, якось те висловити, бо в словах воно б вийшло подібним до якоїсь забаганки, до якоїсь примхи, ніким і нічим невиправданої.

Що ж його можна сказати, коли воно таке неокреслене і разом з тим таке страшне, що німіють уста, холоне тіло і терпнуть руки і ноги. Що ж можна сказати, як тисне скорбота, яка, певне, відома лише в’язням, що на довгий термін оскаржені та прив’язані до обмеженої площі своєї в’язниці. Цього не зрозуміє ніхто, коли сам не перебуде такої муки.

В такі моменти все натискає і давить своєю присутністю: і розмова, і мовчання; і пестощі, і грубість; і пахощі, і сморід.

В кожному разі, що можна висловити словом? Як можна висловити? Чи ж справді не краще перебути це мовчки, як немає можливості, щоб воно було і вірним і зрозумілим.

Мене починає пекти сором – все те, що було і є для мене певною красою, – раптом починає освітлюватися з іншого боку… Обіймання, ночі, поцілунки… Навіть очі заплющую од якогось пекучого сорому. А потому воно йде все далі, й далі… І не має ніякого виходу, ніякої поради. Тільки холод обхоплює мене за якийсь невідомий злочин. Те, що я так кохаю, одмінилося і зникає од мене, – лишилося тільки якесь важке непорозуміння…

Заплутався зразу на маленькій просторіні свого маленького життя.

«Це відчай якоїсь фізичної перевтоми, – думаю я. – Хіба ж я сам не піддаюся тому узурпаторові, як перевтома? Хіба ж я ще більше не буваю нечемним?»

– Буде тобі, голубко! – звертаюся я до неї. – Буде!

– Я чогось хочу… Я заздрю комусь! – З невимовною тугою і слізьми у голосі промовляє вона до мене. – Сумно мені, дуже сумно!

Заломлює руки так, що пальці хрустять, наче вона їх зовсім зломила.

А за стіною веселі звуки, а радше крикливі, – якось до болю вражають мій слух.

І бачу я, що моє все дрібнішає, падає і зменшується. Я бачу убогість свого житла, убогість своїх досягнень у праці… Вічну боротьбу за якесь мізерне «краще» існування. Пройдений шлях мені здається таким нудним і довгим, як нудними і довгими видаються дні в лікарні.

І коли вона повільно встає і так же повільно виходить з кімнати, – я вже її не затримую і нічого більше не питаю: що можу дати я їй, коли й сам я стою серед голого поля, серед порожнечі моїх минулих і будучих днів.

Що можна пообіцяти, як знайти потрібні слова, як потішити, коли сам не маю втіхи з того, що навколо.

Пауза, довга й нерішуча.

Вже не турбують мене співи за стінкою, не турбує навіть те, що я лишився на самоті…

Сідаю на стілець і сиджу так довго і тихо, аж поки чиясь милосердна рука не гасить лампи на моїм столі, що в сумежній хаті.

Темно, одиноко…

І я знаю, що вона також там ще сумує, також вирішує невирішену проблему, як бути, як бути?!

Повз вікна, вулицею, проходять поодинокі люди, і я чую приглушені голоси та прискорені кроки.

Вже пізно. Кожний поспішає додому, щоб швидше положитися і зраня розпочати такий же день, як і вчора, як і кілька років тому.

Мені теж треба лягати, бо завтра покличе й мене до обов’язків служби.

А там вже танцюють – от навіжені!

Рояль аж стогне од такої музики, наче на йому не грають, а бють його по чому попало.

Він вже кричить так, що здається, незабаром втратить притомність. Може й краще.

 

 

М. Жук