Одеський громадсько-політично-літературний журнал «Шквал» виходив з 1924  до 1933 рр.. ХХ століття.  Він висвітлював багато тем –  громадське життя, побут, міжнародні події,  у ньому  також публікувались статті про  освіту, науку, літературу, театр, живопис. На сторінках журналу неодноразово публікували оповідання та вірші відомих  українських письменників.  Публікації  перших років були і російською і українською мовами. З 1929 р.  журнал виходив українською,  як додаток до газети «Чорноморська Комуна». У 1933 року «Шквал» було об’єднано з журналом «Металеві дні».

Сьогодні ми пропонуємо зазирнути у 31 перший випуск журналу за 1928 рік, де був  опублікований нарис української письменниці та педагога Марії Олександрівни Галич (1901-1974).

ОБЕРЕЖНА

Вже другий тиждень шукає собі Валентина Вікторовна служницю. Селянку.

Міських не любить. Міські й раніш були безсовісні; а зараз кожна членом спілки, комуністка. – Пфе! Кухарський гонор. – Міські служниці безсовісні. Валентина Вікторовна завжди шукає собі хорошу селянку.

Прийде Настя до міста (у Валентини Вікторовни аж три вже Настею звалось) і принесе з собою у вузлі дрантя й бога, замотаного в хустку.

Спершу ховає на день ікону, а на ніч ставить у головах, як лягає спати. Потім насмілиться й повісить бога в кухні. Навпроти дверей. У кутку. Почепить хустку рушником. І лягає в той куток до бога головою.

Одна була у Валентини Вікторовни півроку. За день вона не присяде -робить. Увечері при лямпаді дере пір’я на подушки. Валентина Вікторовна ніколи не викидає пір’я ні гусячого ні курячого. Робить подушки. За подушки (за самі подушки!) купила собі дачу в Пущі. Як утікали генерали.  Валентина Вікторовна ніколи не викидає пір’я ні гусячого ні курячого.

Дере Настя пір’я на подушки, співає. Всю зиму одної співала, що

– На наші поля урожаю нема –

Тільки виросла кучерява верба.

По весні зібрала вона свої лантя, замотала бога в хустку, вернулась на село.

То була путня робітниця.

Друга померла з тифу в лікарні. Залишився її бог у кухні, в мережаному рушникові .

Третя прийшла до міста вже тепер. Не принесла з собою ні вузла ні бога. Два тижні викидала на ніч верхню одіж у прихожу, щоб вивітрився дим. І не лягала в куток до бога головою.

– Ти, Насте, мабуть, член спілки?

– Ні.

Настя перегортала в плиті жар, мовчала.

І Валентина Вікторовна теж мовчала. Високо здіймала голову, виходила із кухні. На порозі зупинялася.

– Як-же це ми, Насте, з тобою рахуватись будемо. Тепер-же голод… Хіба побудь, поки де знайдеш собі пристановище.

Настя мовчала. І знов мовчала!

Ї Валентина Вікторовна теж мовчала. Високо здіймала голову. виходила із кухні.

То натура була! У вічі ніколи не гляне. Вовк.

• Скажи, ти не комуністка, Насте? Ні?

Мовчить!

Насилу збулася такої. Цур їй!

І ще вже другий тиждень шукає собі Валентина Вікторовна служниці.

Приходило аж п’ять. Селянки.

Розпитувала кожну і не подобались щось…  кліпають очима. (Валентинка Вікторовна тепер обережна!) А найти легко.  Вся Катеринославщина у найми проситься.

Валентина Вікторовна вже не питає чи член спілки, а просто:

– Ходиш до церкви? Говієш?

Та дивиться у вічі.

Журнал «Шквал» № 31. 1928 рік.

 

Кларісса Ярошевич