Таємне кохання Валентина Катаєва

Одеса – місто літературне. За два століття її існування її відвідала незліченна кількість письменників, було написано безліч творів, що вихваляли місто. Але наприкінці XIX – на початку XX століття народжуються ті майбутні письменники, в чию плоть і кров увійшла Одеса. Це письменники південно-західної чи одеської літературної школи. Один з них – письменник, драматург та поет Валентин Катаєв.

Валентин Петрович Катаєв народився в Одесі 28 січня 1897 року на вулиці Базарній 4 у сім’ї вчителя Петра Васильовича Катаєва та Євгенії Іванівни Бачей. Там народився його брат Женя, майбутній письменник Є. Петров. Згодом сім’я змінила безліч адрес: Канатна, Пироговська, Маразлієвська, Відрада. На жаль, сім’я тоді вже була неповною – незабаром після народження Жені мати захворіла та померла. Вона мала шість сестер, і у вихованні синів овдовілому батькові допомагала одна з них – Єлизавета. Незважаючи на смерть матері, дитинство Валі Катаєва можна назвати щасливим, а спогади про той період ідилічними. Його життя наповнювали всі ті принади дитинства, які були у необтяжених комп’ютерами та телефонами хлопчиків і дівчат тих років: цирк, роликові ковзани, велосипед, феєрверки та участь у всіляких пустощах.

Невгамовний характер майбутнього письменника виявився в ранньому віці: він був тією дитиною, за якою потрібне око та око. Але Валентин був ніби зачарований, огороджений від усіх небезпек. Він пережив дві світові війни та революції, зумів вижити під час радянського режиму, а це не кожному було дано. Катаєв вважав, що вся справа в подвійній маківці: є прикмета, що це знак особливого фарту.

Валентин Катаєв був, мабуть, найбільш підприємливим з-поміж письменників одеської літературної школи. Саме він запропонував молодшому братові стати письменником, запропонував йому та Іллі Ільфу ідею «12 стільців». За однією з версій, саме Катаєв був зразком Остапа Бендера. А Юрій Олеша якось сказав: «З нас двох пишу краще я, але його демон сильніший за мого».

Валентин Катаєв пережив усіх своїх друзів і ближче до кінця життя написав автобіографічну повість «Алмазный мой венец», де зашифрував їхні імена. Взагалі всі його книги більшою чи меншою мірою є автобіографічними. Це, звісно, художні книжки, їх треба сприймати як мемуари: Катаєв шифрує, змінює імена, спотворює події, тому його книжки – це якийсь кросворд для біографа, але водночас він із незвичайною чіткістю пам’ятає і прописує деталі. В. Катаєв – співак цілої доби. Завдяки його книгам «Белеет парус одинокий» та «Волшебный рог Оберона» ми можемо побачити наче на власні очі дореволюційне дитинство в Одесі.

Валентин був із дитинства оточений мистецтвом: батьки грали на фортепіано, у будинку було багато книг. З самого дитинства він знав, що хоче бути письменником. У маленького Валі було багато друзів, він називав свою компанію «голотою» і описав її згодом у «Волшебном роге Оберона».

Валентин був дуже влюбливий. Сусіди згадували, що він закохувався по черзі у всіх дівчаток у Відраді. Їхні альбоми були заповнені його віршами, а його майбутні книги заповнилися їхніми іменами. Він був закоханий у сестру Юрія Олеші Ванду, яка померла дуже рано, як то кажуть, з його ім’ям на вустах, і в сестру Михайла Булгакова Олену, яку в «Алмазном моём венце» назвав «синеглазкой».

Але Катаєву як поету або ж лицарю, яким він явно себе відчував, була потрібна та сама Одна, Єдина, недосяжна і драматична Любов. Майже в кожній книзі він натякає на душевну рану, яку залишила Та сама. Особлива. Але так шифрується, що ця жінка, як і належить жінці лицаря, залишається під покровом таємниці. Давайте подивимося, хто підходить на цю роль.

Один із найвідоміших і поетичних романів Катаєва – це роман із «дівчинкою з бузковим ім’ям». Так називала сама себе Ірина Олексинська або, як називав її Катаєв, Ірен. Валентин познайомився з нею 1913 року, побачивши на прогулянці в компанії сестер. Ірен народилася 5 травня 1900 року. Вона була хворобливою дівчинкою і рано померла, але залишила помітний слід у творчості Валентина Катаєва можливо ще й тому, що мала змогу відповісти не лише взаємністю, а й віршами. Їхнє поетичне листування надає їхньому маленькому роману романтичний ореол куртуазності.

Коли розпочалася Перша світова війна, Катаєв, не доучившись у гімназії, йде добровольцем на фронт. За словами друга дитинства Євгена Запорожченка, нічого іншого йому й не залишалося: «цього лоботряса все одно вигнали б за неуспішність». Він служить під керівництвом отця Ірен – генерал-майора, командувача артилерії. У розлуці їх зв’язок тільки зміцнів – Катаєв шле Ірен листи і присвячує вірші. Але шле їх не лише дівчині, а й у журнали. У цей час у журналі «Театр і кино» з’являється його вірш «К ногам Люли Шамраевской». І їй він теж надсилав листи з фронту. То чи була дівчинка з бузковим ім’ям тим єдиним справжнім коханням чи надто багато тут було ганебності? Ірен стала зразком, як мінімум, двох героїнь Катаєва. Міньйоні в «Юношеском романе» герой пише листи з фронту, проте при цьому зауважує, що в Міньйону (Ірен) був закоханий «поверхнево, як би буденно», а «безнадійно і гірко» любив Ганзю. Хто ж така Ганзя?

У житті її звали Зоя Корбул. Ця історія кохання була не такою помітною як роман з Олексинською. Мабуть, Зоя була до нього байдужа, а Валентин навіть не намагався всерйоз завоювати її. Це була типово куртуазна, платонічна любов лицаря до красивої жінки.

Зоя благополучно вийшла заміж, емігрувала. А 1963 року, вже після смерті чоловіка, вона зустрілася з Катаєвим у Лос-Анджелесі. Зоя та Валентин померли за один рік. А з Ірен Олексинською Валентин розлучився у 1918 році. Причина точно невідома, але, мабуть, розставання було болючим, інакше чому через роки Катаєв зобразив Ірину в романі «Зимний ветер» у не самому доброзичливому вигляді? Йому навіть довелося виправдовуватися перед сестрами Олексинськими у листі, де він стверджував, що збіг імен – просто випадковість.

Загалом В. Катаєв був одружений тричі. Перший шлюб виявився невдалим і незабаром був розірваний. Вдруге письменник одружився з художницею Ганною Коваленко, яку знав ще гімназисткою. Цей шлюб тривав цілих 13 років. А третьою та останньою дружиною Валентина стала Естер Бреннер. Вона народила йому двох дітей. Першим твором, де використав образ Естер, стало оповідання «Цветы». Вона також згадується в повісті «Алмазный мой венец», саме їй присвячена повість «Белеет парус одинокий».

А хто ж була та єдина любов юності, що поранила його? Про це ніхто не знає. І, можливо, цього не знав сам Катаєв. Напевно, кожна з одеських дівчат була свого часу тою Вічною та Єдиною Любов’ю, що не має ні початку ні кінця.

Пока ещё в душе не высох

Родник, питающий любовь,

Он продолжает длинный список

И любит, любит, вновь и вновь.

Их очень много. Их избыток.

Их больше, чем душевных сил, –

Прелестных и полузабытых,

Кого он думал, что любил.

Они его почти не помнят.

И он почти не помнит их.

Но – боже! – сколько тёмных комнат

И поцелуев неживых!