Великий режисер і реформатор театру Костянтин Сергійович Станіславський заповідав – «любить не себе в мистецтві, а мистецтво в собі». Звісно ж, що іноді Одеса приймала цю фразу як абсолютну істину.

Можливо, це і справді була епідемія. А може, це здавалося мені з висоти сімнадцяти років. Мені здавалося, що до середини сімдесятих усі були одержимі бажанням стати акторами. Якщо можливо, знаменитими. Аж надто приваблива була вільна ця професія за часів несвободи. І надто приваблива була можливість прожити цілу купу різних життів протягом однієї. Мої однокласники, мабуть, не підпали під вплив театрального вірусу. Їх не поранили слова епілогу однією з шекспірівських п’єс: «Спектакль окончен. Я уж не король. Я лишь бедняк, игравший эту роль». Мене ж вони зловили на гачок, всерйоз і надовго. Може бути, саме завдяки шекспірівській цитаті довелося пуститися на пошуки. І з’ясувати, що світ зовсім не укладений в тісні рамки 10-А класу середньої школи №3. І що крім здебільшого неромантичних моїх однокашників є в Одесі люди, які думають, а головне, відчувають саме як я.

Одеса сімдесятих минулого століття, може, і не дуже багата на драмгуртки, які називали тоді «самодіяльністю», але вогнища аматорського театру притягували як магніт. Вони манили можливістю виходу в великий, справжній театр. Вони дарували ілюзію іншого, насиченого, творчого, ненудного світу. Виною тому, напевно, був приклад акторського курсу Одеського театрального училища, набраного Матвієм Ошеровським. Випускники його зійшли на підмостки прославленої тоді одеської оперети і майже миттєво стали зірками – Жадушкіна, Гольдат, Барда-Скляренко… А може, винна була несподівана внутрішня свобода «театралів», і, звичайно ж, ореол всесоюзної слави, який осяяв Одесу з моменту виходу на підмостки одеських команд КВН. І романтичні устремління шістдесятих. Я їх застала, на жаль, на вильоті.

Це красиво зараз звучить – «Я їх застала на вильоті…». Нічогісінько ні про романтичні шістдесяті, ні про структуру одеських аматорських театрів тоді, в середині сімдесятих я не розуміла. Я була дуже самотньою і мало інформованої дівчинкою з хорошої сім’ї інженерів-виробничників, наївних і законослухняних, але колись вдихнули легендарний «запах лаштунків» і з тих пір зберегли захват перед сценою і театром. Мама ледве не стала актрисою філармонії. Просто не повірила в таку можливість. Сторопіла і не пішла на остаточне прослуховування.

Діти повторюють шляхи батьків. У Москві в театральний не прийняли. «Іди в самодіяльність», – невпинно твердила мама. «Іди в самодіяльність», – повторювала її подруга з драмгуртку, зірка аматорського театру, Аня Хилькевич. «Іди і зрозумієш, є у тебе акторське обдарування, чи ні» – довбали вони невпинно впертій як осел і невлаштованій дівчині. Ну, і я пішла. На конкурс, оголошений в театр при Одеському канатному заводі. Мені тоді ще дорогу перейшла чорна кішка. Слава чорним кішкам! Чого я там читала, не пам’ятаю, але витурили мене на першому ж витку прийому. Прямо, як в Щуці (театральному училищі ім. Щукіна). Потім була студія кіноактора при Одеській кіностудії. Її вів тоді Ілля Рудяк. А мене туди прийняли завдяки дзвінку – мама постаралася. Інакше б не прийняли ні за що. Товста (десять зайвих кілограмів), незграбна, дуже «затиснута» дівчинка не мала жодного шансу на сцені. Навіть якщо вона вибирала іноді дуже несподівані вірші для прочитання. Тоді чомусь всі мої ровесники натхненно читали: «Я сегодня – дождь…». Чий це вірш – до сих пір не знаю. Але мої конкуренти були вільніше, рухалися і говорили набагато легше, ніж я. «Органист» Михайла Анчарова, мною прочитаний, справив враження. Але в студії кіноактора я не затрималася. Хоча моторошно хотілося зіграти в кіно. Хоч маленьку, хоч саму що ні на є епізодичну роль. Але все танцювали – а я тупала. Але все співали – а я фальшивила. І мені довелося піти. Втім, я злегка зміщую події. Студія кіноактора була раніше. А театр канатного заводу – потім. Тому і повторю – слава чорним кішкам, що вчасно переходять дорогу!

Не стану брехати, що в театр-студію Олега Сташкевича при Палаці студентів я потрапила без «блату». Ніхто ніколи ні в яку театральну студію мене ні за що б не прийняв. Дарма, чи що чудова, гостра на язик дама, бабуся моєї шкільної подруги, Олімпіада Миколаївна Коган говорила: «У Олени – коров’ячий темперамент». Вона говорила чисту правду. Але мені пощастило. У Анни Мойсеївни Хилькевич, соратниці мами на театральних підмостках, був (і слава Б-гу є), племінник – Юрій. Дуже обдарована як актор людина, він в ту пору працював в театрі Жванецького. Який тоді ще не був «театром Жванецького», а був естрадним колективом, який шукав себе. І до складу цього колективу, крім Іллі Ільченко, Віктора Карцева, самого Михайла Жванецького і Юри Хількевича на додачу, входив і Алік Махціер. Актор одеського ТЮГу, який вражав уяву юних одеситок романтичним виконанням ролей.

У будинку у «тітки Ганни», тобто у Анни Мойсеївни я познайомилася з Юрою. Юра Хилькевич не погребував дресирувати мене на предмет акторської майстерності, читати вірші Євгена Євтушенка, що захоплювали тоді уми і, заодно, свої власні. Юра подарував мені перший у моїй біографії букет квітів (ця мімоза більше десяти років сохла на моїй книжковій полиці). Юра провів мене з-за лаштунків на перший в моєму житті «живий» концерт Ільченка, Карцева та Жванецького, після якого у мене боліли вилиці від сміху. Юра познайомив мене зі своїм колегою – Аліком Махціером. Абсолютно швидкоплинно і формально – «Олена, знайомся – це Алік, Алік знайомся – це Олена». Але завдяки цьому швидкоплинному знайомству мене прийняли до студії Сташкевича.

 

«Ланской, Сташкевич и Махциер –

Подвластен им студийный мир.

Кто ж лучше всех из тройки той –

Махциер, Сташкевич иль Ланской?»

 

Олена Каракіна