Я знову потрапила на відбіркові тури. Але вже в якості почесного відвідувача. Це вже не мене спостерігали, як я там справлюся з прозою, байкою, віршами – це я дивилася, як вони мучаться. Або бавляться, можливо. Бажаючих вступити в студію Палацу студентів було не надто багато, але і не так уже й мало. І превалювали, переважно, представники сильної статі, що досить нетипово для аматорських театральних студій. Дехто з них вже включився в сценічний процес. На той час Сташкевич щосили працював з одним з майбутніх акторів майбутнього театру – Анатолієм Ваніним. Вже з’явився Едік Маркович і… Ні, не стану брехати, не пам’ятаю. Пам’ятаю, як Міша Векслер читав «Зодчих» Дмитра Кедріна в вітальні Палацу студентів. Музикант Іллюша Сокіл зупинив свій вибір на наповнених театральним пафосом віршах Горького: «…От Марко лишь песня осталась. А вы на земле проживёте, как черви слепые живут. Ни сказок о вас не расскажут, ни песен о вас не споют». Графоманські вірші, як було відмічено розумними людьми. Але ось запам’яталося, що поробиш! Діна Біла прийшла просто так, заскочила на вогник, без жодних турів і відборів. Та й залишилася на цілих десять років, ставши примою нового театру. Хто ще потрапив в нову студію? Ігор Казацкер, Саша Трейгер, Людочка Остроущенко (перекочувала з минулої, на жаль, з тієї ж безперспективністю), Олег Трон, Ян Зукін, Ігор Купченецький, Володя Малишев, Наташа Сергєєва, Іра Охотніченко, Анечка Ялова, Галочка Глікфельд, Алік Гегомян, Світланка… Світлана… ну ось, забула прізвище, зате пам’ятаю, що жила вона тоді на вулиці Сонячній…

Зрозуміло, що обліковий склад учасників нової студії якщо кого і цікавить, то лише близьких, що залишилися в Одесі і відреагують на знайомі імена. Тому, напевно, варто згадувати не списком, а поступово, по подіях, які то спливають в пам’яті, то тонуть в ній, не залишаючи навіть кіл на її темній поверхні. Чим займалися в новій студії, в ТСС (театр-студія Сташкевич), як ми іноді її називали? І в той же ж, що і в попередній – етюдами, театральними всякими вправами, набуттям навичок спілкування. Люди приходили і йшли, відбіркові тури втратили будь-який сенс, ніхто нікому не обіцяв театральну кар’єру. Сташкевич займався пошуком репертуару. Сам один, і разом з усіма іншими. Після довгих роздумів вирішив ставити мініатюри Жванецького. Так і чуються досі інтонації Діни Білої: «На будинку написано – „Ширше розмах соціалістичного змагання“. Ширше куди? В який бік?» і бачиться розмах її довгих, трохи незграбних рук з довгопалими вузькими долонями. Едік Маркович теж намаялся вимовляти: «Ну що я можу вам сказати? Про це ви думаєте те ж саме, що і я. Це ви розумієте не гірше за мене. Про це ми з вами краще промовчимо…». Чи варто говорити, що спектакль за мініатюрами Михайла Жванецького так і не був здійснений? Напевно, варто, щоб стало зрозуміло, що «не виходить» не тільки у дурнів і ледарів, які виправдовують своє неробство неправильним розташуванням зірок, байдужістю суспільства, ворожістю влади і т.п. Іноді не виходить і з інших причин – початківцям не варто братися за насичені активною внутрішньою динамікою тексти.

Не вийшов спектакль за Жванецьким. Зате вийшло інше – студійці стали займатися карате під керівництвом Анатолія Ваніна. Між іншим, майстром спорту не став жоден з них. Зате заняття карате… (О, це були дуже своєрідні заняття.) Одного разу розгніваний сенсей звелів мені віджатися від підлоги двадцять п’ять разів. Я покотилася зі сміху. Причому в самому прямому сенсі цього слова – валялася в фіолетовому радянському спортивному костюмі на підлозі і ржала. Тому що віджатися від підлоги не могла жодного разу. Зараз, до речі, можу. Один раз. Спасибі ідеї Сташкевича та урокам Ваніна. Загалом, заняття карате (єдиний, хто був весь в білому кімоно на них, так це Толік Ванін), принесли безсумнівну користь, як у фізичній підготовці нового колективу, так і в духовному згуртуванні його. Виявилося, нам не нудно разом. Виявилося, що молодіж, набрана в нову студію – досить цікаві люди. Зовсім не схожі на тих, попередніх, розкутих, які отримали ін’єкцію хрущовської відлиги і КВН. Але теж далеко не бездарні і цікаві. І набагато більше згуртовані. Звідки взялася ця згуртованість? Від таланту Сташкевича – об’єднувати людей. Від неприйняття «радянської самодіяльності». Від молодості, напевно. І від того, що Одеса – не таке вже велике місто, і знайти людей, які тебе розуміють – не дуже просто. У столиці, в мегаполісі, варіантів вибору набагато більше. Але більше і можливості загубитися в його штовханині, більше шансів помилитися в тих, про кого думаєш, що вони тебе розуміють і думають так само, як і ти.

До речі, саме друга студія Сташкевича вперше подарувала мені друзів. Тих самих, які на все життя. Якими пишаєшся, як найдорожчим з орденів, платинових-золотих, з діамантовою осипом, з сапфірами, рубінами, бантами, мечами і чим там ще, що притаманне справжньому ордену. Котрі…

Але мова зараз не про це, а про студію і про уроки карате. Ми сумлінно стрибали і потіли на цих уроках. Підпорядковувалися незрозумілим до сих пір командам «хідарі дзенку сюдачі», «кіба дачі», хоча без сміху не можу згадати «такю кю шо дан». Ванін живописно показав складне каратешне «па» з поворотами і випадами, і велів Сташкевичу з Марковичем, найперспективнішим «каратекам», повторити його. Вони встали одне перед одним, вклонилися по-нашому, по-японськи, і сказали ці чарівні слова: «такю кю шо дан». Тут розігралася моя багата уява, і я вирішила, що ось ці дві нормальних на вигляд людини таким дивним чином говорять один одному: «Велике спасибі». Уявіть собі: невисокий, непропорційно складений режисер і сутулий вчитель-початківець математики, обидва моторошно серйозні, обидва в безглуздих спортивних обладунках, розкланюються на японський манер і вимовляють незрозумілі заклинання! А смаглявий красень Ванін, чорноокий, з розкішною копицею каштанового волосся, дивовижно схожий на Мауглі з вітчизняного мультика, але такого, що вже підріс, командує ними з видом Брюса Лі або ще тоді невідомого Джекі Чана. Було над чим посміятися – це теж був театр, своєрідний, для дуже невеликої кількості глядачів, але все-таки театр. І хоча багато акторів, що називається «кололися» на тренуваннях, і реготали там, де цього робити не слід було, він дав хороший стартовий поштовх новому інсценуванню Зощенко. Абсолютно не схожому на попереднє. Незважаючи на те, що в основу його лягла все та ж «Голубая книга» і навіть «Рассказ о студенте и водолазе», що одного разу вже з’являвся на сцені в режисурі Сташкевича. Дуже забігаючи вперед, скажу, що спектакль вийшов. Без докорів сумління, без удаваної скромності, можу стверджувати: це був відмінний спектакль. Але його ще треба зробити, і робота була довгою.

Точно пам’ятаю, що розподіл оповідань відбувався в травні. Навіть число пам’ятаю – 9-е, День Перемоги, вихідний. Травень 1980-го видався прохолодним, на заняття усі прийшли в верхньому одязі, плащах і куртках. І, як це часто буває в Одесі, в одну мить весна змінилася всепереможним літньою жарою. Ми розходилися, тримаючи в руках речі, які здавалися смішними і недоречними під нещадними променями жаркого сонця. Настрій у мене було не дуже. Правди заради варто відзначити, що Сташкевич, абсолютно заслужено, з великим сумнівом ставився до мого акторського таланту. Сцена явно не була моїм покликанням, що, до речі, підтвердив момент розподілу ролей – кожен міг вибрати текст собі до вподоби. Є такий закон театру, описаний Зіновієм Корогодським: актор повинен прагнути відхопити найкращу роль. Встигнути це зробити раніше інших. «Хто палицю взяв – той капрал», – повторює Корогодський. А хто не побажав вхопитися за роль, той і актор сумнівний. Мене оповідання Зощенка просто лякали. І замість того, щоб на правах старожила схопити ласий шматочок, я взяла оповідання, що залишилося останнім при «роздачі слонів». Коротеньке, де було менше тексту, про яке Олег сумнівався – чи варто його вставляти в загальну композицію або викинути зовсім. Тут можна лише (вже вкотре!) подивуватися поворотам долі.

Найбільше репетиційного часу було віддано перспективному і фактурному красеню Ваніну (він зараз, до речі, очолює трупу одного з досить специфічних театрів Петербурга), найменше – автору цих рядків. Але, в остаточному підсумку, саме оповідання Ваніна не увійшло в спектакль. А моє зубожіле оповіданнячко не тільки увійшло, але і виявилося на диво до місця. Все це з’ясовувалося в процесі роботи. Цей процес супроводжували, завдяки Сташкевичу, його енергії і цікавості до життя, різні симпатичні моменти. Учасники майбутньої вистави перенесли свої заняття і тренування на свіже повітря. Спочатку ми залишали речі в Палаці студентів і бігли трасою на пляж, на Дельфін, який тоді не був настільки переповнений публікою, як сьогодні. Це траплялося, як правило, у вихідні, рано вранці. Потім, на Дельфіні, влаштовували сеанс карате і заплив, потім – сніданок на траві. Це було дуже весело, тим більше тому, що на цей час припадає загальне захоплення теорією Поля Брегга і сироїдіння (не поїдання сиру, а прийняттям виключно сирої їжі). Наші пляжні бенкети складалися з зеленого салату, черешень, зрідка – полуниці, ранніх помідорів і огірків, зеленої цибулі і молодого часнику. (Єхидний Сташкевич, одного разу відкусивши зелену стеблинку часнику, вигукнув: «О! Перший поцілунок». З тих пір молодий часник я тільки так і називаю). Одного разу хтось приволік на пляж рідкість – шматочок сирокопченої ковбаси. Всі з жахом від нього відвернулися. Крім Марковича. Який, не запускаючи сміховину, з’їв предмет прагнень багатьох одеситів тієї епохи.

Далі буде.

Олена Каракіна