Мені пощастило потрапити в структуру вистави завдяки Борису Владимирському. Олег, постійно маючи сумніви, жахливо нервуючи з приводу композиції майбутнього шоу, показував Борі як фахівцю-театрознавцю фрагменти композиції – напівготові розповіді-монологи. Мене, як водиться, в самому хвості, так, між іншим, щоб добро не пропадало. Несподівано для Сташкевича, а для мене й тим більше, Владимирський почав співати дифірамби моїй розповіді і персонажу, якого я тонко вгадала. Я безмежно вдячна Борі – якби не він, не бачити б мені навіть малесенької сцени Будинку працівників торгівлі, як своїх вух без дзеркала. Ні, сцену б я, звичайно, побачила, але лише як глядач. А так, мене все-таки вважали за можливе випустити на публіку. Звичайно, не обійшлося без «лажі» з мого боку: один раз я забула вчасно дати репліку, один раз – «розкололася», тому що неможливо було втриматися від сміху при вигляді того, що витворяли Володя Малишев та Ігор Казацкер, виконуючи свої ролі в оповіданні «Последняя неприятность». Але тоді «розкололися» практично все. На щастя, глядачі цього не помітили, тому що всі реготали до сліз, до сповзання з крісел. Багато нервування передувало цьому сміху.

Олег вибудовував спектакль так само повільно і поступово, як тчуться нині гобелени для старовинних палаців і особняків – міліметр за міліметром, відмовляючись від однієї знахідки і переходячи до іншої, повертаючись до попередньої версії і знову відкидаючи її. Зосередженість і похмурість його, мабуть, відповідала тоді настрою самого Михайла Михайловича Зощенка, якого згадують як сумну, не усміхнену, навіть похмуру людину, зовсім не схожу на жартівника і веселуна. Епіграма, написана мною на Сташкевича в «Зощенківський» період, в якійсь мірі передає манеру його роботи:

 

Где появится он, там случается метаморфоза,

И смущает веселье его проницательный взор,

Вместо смеха над шутками льются горчайшие слёзы,

А на гордом челе его надпись горит: «режиссёр».

 

Вникаючи в підтексти оповідань Зощенка, Олег зумів вибудувати драматургію вистави так, щоб в конфлікт (як відомо, саме конфлікт, зіткнення і складають основу будь-якого драматичного твору – чи то «Зайка-зазнайка», чи «Бесприданница», чи «Макбет») зримо вступали з одного боку маленька особистість, міщанин, обиватель, а з іншого боку – держава. Це крім конфліктів між героями оповідань, які насамперед рухають дію. Формою вистави стало проведення зборів мешканців в домоуправління. І час було позначено абсолютно точно – сторіччя смерті Пушкіна. Дата – 1937-й рік – названа не була жодного разу. Але будь-якому двієчнику було в ті часи відомо, в якому році був убитий геній російської поезії. Репродукція портрета Олександра Сергійовича роботи Тропініна, щр була вивішена на вішалці для одягу – «плечиках» – осяяла учасників зборів. Спектакль починався зі слів «Опять Пушкин!», хоча далі мова практично не торкалася персони поета.

Перериваючи двотомник Зощенка, я так і не знайшла текстів сторожихи (Аня Ялова) і прибиральниці (Галя Глікфельд). Там йшлося… Ах, да все про те ж. Про ідіотизм і злидні нашого життя. Про те, що в їдальні висить плакат: «При полпорции не разуваться». Про те, що в комунальній квартирі при одному електролічильнику мешканці обманюють один одного, щоб електроенергії використовувати якомога більше, а заплатити якомога менше. Що чим довше люди живуть в нелюдських умовах, тим менше людського в них залишається. Що зміщуються акценти добра і зла в певних соціальних умовах… Далі вступав Миша Векслер з розповіддю «Полетели». Покриваючи стіл засідань червоною скатертиною, розставляючи стільці, наводячи ідеальну симетрію для президії майбутніх зборів, він розмірковував уголос про те, як «дев’ята об’єднана артіль кустарів два роки збирала гроші на аероплан» і що з цього вийшло. В результаті на зібрану суму вирішили купити «невеликий, але міцний пропелер з карельської берези. І повісити його на стіні клубу над портретами вождів».

Миша з’являвся на сцені, розсуваючи завісу широким розкритим жестом. І повертався в профіль, застигаючи в цій гордій позі на кілька секунд. На ньому була українська вишиванка…

Варто сказати, що костюми наші були зовсім не зшиті театральними майстрами, і не взяті напрокат. Вони були досить умовні і бралися зі старих диванів і скринь. Едік Маркович виходив в білому чесучевому піджаку свого дідуся. У Діни Білої на голові красувалася хустка-тюрбан і куталась вона в немислиму шаль. Аня Ялова була в сірій в’язаній хустці і валянках. Моє чорне кримпленове плаття, зшите до зустрічі 1976 року, наближав до тридцятих років бабусин чорненький беретик, з-під якого стовбурчилися вуха, і мамин коричневий блокнотик, правда, вже післявоєнний, але цілком схожий на вітчизняну паперову продукцію попередніх десятиліть. Саша Трейгер був в сірому піджаку і сірій кепці: цього вимагала його нескладна, але і не зовсім проста роль.

Класичний кучерявий профіль Векслера в поєднанні з національним українським візерунком його сорочки служив своєрідним барометром вистави. Якщо з цього моменту глядачі починали сміятися, можна було з упевненістю сказати, що все подальше буде вдалим. Якщо ні, ще не обов’язково провал, але все піде не так гладко, як хотілося б. Ми цю закономірність зрозуміли приблизно з третього або четвертого разу. А взагалі спектакль-захід «Беспокойная личность» режисера Олега Сташкевича за оповіданнями М.М. Зощенка витримав дев’ятнадцять вистав при повному залі, що для аматорського театру є своєрідним рекордом.

Фінал оповідання «Полетели» служив сигналом для виходу інших учасників вистави. До цього, сидячи і стоячи в маленькому залі, ми старанно прикидалися публікою. І виходили не на сцену, завіса якої служила задником вистави, а на простір перед нею, щоб глядачі теж відчували себе учасниками зборів мешканців.

Зукін, Векслер, і Сергєєва – активісти – сідали в президії, ми ж займали місця в першому ряду. І збори починали свою бурхливу діяльність. Ян Зукін, голова, обурювався несвідомістю публіки, з ним сперечався із залу Олег Трон. Це було оповідання «Сколько человеку нужно», розкладене на голоси. З безнадійним за своєю безперспективністю фіналом: «Полум’яний привіт молодим людям, що переробляють свої характери».

Відволікаючись від теми оповідання, мушу сказати: я декілька днів тому перечитала Зощенка, щоб освіжити в пам’яті голоси й інтонації. І зайвий раз переконалася, із захопленням і навіть деяким острахом переконалася в тому, яка він дивовижна людина і яким чудовим розумінням людської психіки він володів. Але це привід для зовсім іншої розмови, а тут дозвольте навести лише кілька рядків з оповіданнячка «Сколько человеку нужно», що відсилають нас, одеситів, в зовсім недавнє минуле:

«Ось якщо подумати, що з завтрашнього дня трамвай буде безкоштовний, то немає сумніву, що для багатьох громадян просто закриється доступ до цього дешевого пересування. Звичайно, воно і зараз, м’яко кажучи, не так уже й симпатично їхати в трамваї, а тоді й зовсім буде немислимо. Тут не тільки, я перепрошую, на підніжках, тут на електричній дузі їхатимуть.

Іншому зовсім і не треба їхати – йому всього два кроки зробити крок. Йому це для прогулянки дуже корисно, а він неодмінно поїде. Він неодмінно захоче проявити свою пригнічену амбіцію. І він вопреться в саму гущу людських тіл і поїде, хоча його можуть там задавити до смерті. Але це йому не важливо. Йому б тільки поїхати. А там хоч трава не рости».

Можна цитувати і далі, але так як наводити повні тексти оповідань неможливо в даній публікації, то хочеться лише нагадати, що ці рядки були написані Зощенком в 1934-1935 роках. Коментарі не потрібні, чи не так?

Власне, напевно, не тільки тексти Михайла Михайловича, але і постановка Сташкевича не втратила своєї актуальності. Зукін ще навздогін до першого тексту виконував «Интересную кражу в кооперативе», що починається дуже смішними сьогодні словами: «Крадіжка у нас є. Але її якось значно менше…». Ігор Казацкер і Володя Малишев, як вже було сказано – «Последнюю неприятность», де племінник, обнадієний словами директора, замовляє оркестр на похорон дядька, а коли адміністрація відмовляється платити, продає своє пальто і пропиває гроші, що залишилися після сплати музикантам. Наташа Сергєєва – «Рассказ о студенте и водолазе», переказ змісту якого не потрібен, бо відомий усім. Правда, режисер дещо ускладнив завдання актрисі. Вона являла собою тип комсомольської стерви – недарма ж потрапила до президії. Та їй, за задумом Сташкевича, подобався зовсім не прищавий студент, який виявив силу духу, а здоровенний водолаз. Від цього образ, створений Сергєєвою, ставав багатоплановим і надзвичайно точним, характеризував лицемірство часу. Не обов’язково того часу, початку 1980-х. Будь-якої пори, коли мені подобається одне, але в силу кар’єрних міркувань я змушений говорити зовсім інше. Щоб переконатися у незмінності цього образу, досить увімкнути телевізор. Наталчина роль завершувалася проходкою через зал. Вона знімала з голови червону косинку і йшла, тримаючи її у витончено піднятій руці – така собі комсомольська Ассоль, що віддаляється за горизонт. Чи то слідом за улюбленим водолазом, який «виїхав на Чорне море пірнати за “Чорним принцом”», то чи в місця не настільки віддалені. А така думка повинна була виникнути у глядача ось чому: періодично з бічних дверей з’являвся чоловік у сірому, в сірій же кепці, нахилявся до одного з тих, хто сидить, і неголосно, але вагомо говорив: «ходімо, товариш». І товариш, хапаючи тремтячими руками портфель або який інший атрибут свого персонажа, віддалявся слідом за людиною в сірому. І все більше порожніх місць з’являлося серед учасників зборів в домоуправління. І вже не могли приховати загального замішання і навіть страху несподівані заспіви героїні Іри Охотніченки, лузати насіння і все намагалася завести, як вимагав від неї Олег, «дурним голосом» пісню «Ой да за туманом ничого не выдно…». Спочатку на неї все шикали, а там і шикати перестали…

Оповідання «Происшествие на Волге», яке дісталося мені, стало кульмінацією спектаклю. Мені дісталася маска людини, яка щиро не розуміє, що ж відбувається. Він відпочиває, подорожуючи на пароплаві, де все є – «вода, їжа і каюта». Але пароплав постійно перейменовують з різних причин. І він боїться від нього відійти. «Лякається», як каже Зощенко. Людина стає нервовою, втрачає будь-який інтерес до подорожі. І намагається розібратися, в чому причина невдачі, тобто настільки частої зміни імен. І приходить до дуже цікавого висновку. Невдача, виявляється, в тому, що людина жива. Особливо якщо його ім’ям назвали корабель, а він потім в чомусь проштрафився. А ось якщо він вже помер, то тоді його ім’я навряд чи зітруть з носа пароплава:

«З одного боку, нам начебто іноді вигідно бути неживими. А з іншого боку, так би мовити, покірно вас за це дякую. Удача сумнівна. Краще вже не треба. А разом з тим бути живим ніби як теж в цьому сенсі відносна невдача.

Так що тут, як би сказати, з двох сторін тіснять людину неприємності!».

І на фінал залишалося ще два оповідання – «Интересный случай в гостях» і «Рассказ о беспокойном старике», в яких, не побоюся цього слова, блищали Едік Маркович і Діна Біла.

 

Далі буде.

Олена Каракіна