27 серпня 1902 року у селі Майєрове (нині Нечаївка) народився Юрій Іванович Яновський.

Два юнаки, двоє друзів. Старшому 24 роки – і він художній редактор на одеській кінофабриці ВУФКУ. Молодшому 22  – і він редактор ВУФКУ у Харкові, в Одесі буває лише наїздами.

Старший – Юрій Яновський – проживе всього п’ятдесят два роки, молодший – Микола Бажан – 79.

Багато чого буде у їх житті – але лишаться юнацькі вірші-присвяти натхненних морем, закоханих у море друзів.

А  через двадцять пять років по смерті старшого товариша молодший напише зворушливі спогади, у яких йдеться й про одеські сторінки їх життя.

Юрій Яновський

ПАРУСИ

М. Б.

Ми любимо з тобою Повний Корабель,

що звуть його фрегатом мореплавці.

На палубі п’ємо ми слів пахучий ель,

настояний у антикварній лавці.

Хай чамра налетить, і вітер переляже,

бунаца синя соняшно засвітить!

Ми  с л о в о маємо, як парус лажий:

розпустимо його — в моря летіти!

Ми любимо з тобою корабельну снасть

і тиск вітрів у прову бригантини.

Морів далеких хвилі. Хижу сласть

розбудженої, сильної людини.

Хай будуть завше справні наші такелажі,

а щогли — гомінкі й живі, мов віти, —

ми с л о в о маємо, як парус лажий:

розпустимо ж його — в моря летіти!

1928

 

Микола Бажан

Моєму другові Ю.Я.

 

Підноситься зневажливо рука,

І щерблене перо, неначе шпага, гнеться,

І пада, зломлений в покресленій чернетці

Рядок, мов щогла неструнка.

Та напина вітрила плавні строф,

Скрипить холодним тросом літер

Вітер

Вишуканих катастроф.

 

Вітер реве одчайдушних натхнень,

Мінливих, мов огники Ельма, розрад.

І спинається твій патетичний фрегат,

Фрегат патетичних пісень,

Що чує крізь шторми, і ночі, і тьму,

Стенувшись од керми до носа,

Що судилось йому,

Простяглися йому

Мужні мандрівки матроса.

Рівні та прості

Лягли на морях

Дороги матроські,

Як шрами до шпаг.

Тінь неспокійна й крилата

Корсарського злого фрегата

Морями облудними буде пливти,

Струмітиме хмуро повз чорні борти

Вітер одвертий солдата,

Вітер хоробрих людей,

Що кричить альбатросом між рей,

Тугий, як дуга арбалета,

Прямий, як удар стилета,

Шершавий, як іржа

Корсарського ножа.

 

Рубай же ланцюги,

Зривайся із причалу,

Бо не в чорнильницях фрегат шукає шквалу,

Бо ти, як муж і войовник,

В часи смертельного авралу

І компасу,

І серцю

Метнутись не даси убік.

 

 

 

 

Микола Бажан

Майстер залізної троянди (уривки)

 

І от я знову чую твоє дихання, твій нешвидкий, приглушений голос, твої стримані, але внутрішньо гарячі слова; чую широку музику твоїх мрій і сподівань, узорну гру твоєї уяви і звучне відлуння пережитих, дбайливо збережених у твоїй пам’яті спогадів, радощів і болів, твоїх нечастих днів світлих і нерідких печальних днів. …

 

Заплющую очі і пригадую тодішнього тебе: високого, цибатого, незграбного, з довгою, витягнутою шиєю, з обкутаними зеленими обмотками худими ногами, встромленими в зашкарублі й тяжкі австрійські солдатські буци. Ти всміхався. Стримано і журливо всміхався по-хлопчачому припухлими губами, та й весь був просто хлопчаком, у якого тільки очі виказували, що смутки і тривоги, злидні й переживання не обминули юнака ….

 

Згодом тобі не раз випадали суворі випробування. Вони ніколи не похитнули в тебе того органічного, непоказного почуття власної гідності, скромної, небучної гордості, що були підпорою твого вразливого, чулого, ніжного єства. І завше щось юнацьке, хлопчаче, пустотливе, навіть наївне таїлося в тобі, виблискуючи і виграваючи в щасливі хвилини твого життя. Нечасті були вони, оці грайливі хвилини, але ти вмів насолоджуватись і живитися ними. Ти вимріював собі своє майбутнє, той час, коли десь після сімдесяти підуть дальші роки роздумів і спогадів…

 

“Го-гой! — як весело йти уперед. Молодість летить наша, перед нею лежать обрії… Го-гой! Як весело йти вперед!” — дописував Юрій останні речення повісті про свій степовий Байгород, а до вікна готельної кімнати регулярно жбурляв жмут сяйва портовий маяк, і білоперими плюмажами похитувалися чорні морські хвилі. Степ і море. Вони гармонійно єдналися в одкритій для далечі й краси душі письменника-початківця, народженого у степах, натхненого морем.

Як він знаходив час і для праці на кінофабриці, і для писання новел, і для складання пісень та балад? Де в нього бралася енергія, тим паче що молодий організм уже почала точити недуга, яка й потім, незважаючи на тяжку операцію, не полишала його?…

Боже мій, яка многолика юрба, яка мішанина мов, поведінок, справ, амбіцій, яке розмаїття людей, їхніх біографій, претензій, смаків оточували Юру! Про Одеську кіностудію, про її керівників 1926 року писав журналіст X. Херсонський у журналі “Кинофронт”: “Їм допомагає один художній керівник, молодий письменник… Яновський. Але один у полі не воїн — він розривається на всі боки, латає всі художні дірки… Він же читає ворохи сценаріїв, обмізковує їх, виправляє старі й проектує нові”.

Молодий письменник шукав можливості ближче познайомитися, пожити одним життям, надихнутися спільними вітрами, потоваришувати з “Товарищем”. Така можливість трапилася. “Товарищ” вирушав у навчальну подорож повз радянські береги Чорного моря, і письменникові виділили каюту на борту корабля. Здійснилося те, про що мріялось: “На кораблі ми всі далеко від заток і від портів майбутньої землі далеко. У трюмі в нас важкий ворушиться пісок, а зовні — вітер, хвилі плеск і шторму клекіт”. Яновський на все життя запам’ятав тижні, прожиті на борту “Товарища”. Через багато років він казав мені, що то були найспокійніші і наймузичніші дні його життя. Музика моря разом з музикою степу гармонійно зливалися в героїчному симфонізмі його творчості, що могутніла й могутніла, розвиваючись від перших, часом по-юнацькому незграбних, новел…. Скільки ще треба встигнути написати! Писати. Писати. Без цього життя є лише існуванням, безслідним, пласким, змарнованим. Яновський, відкидаючи все метушливе й виснажливе, хотів одного, для нього найжиттєвішого – писати.

1979