Забутий вірш

Одесі присвячено сотні віршів, написаних поетами різних епох. Багато віршів стали улюбленими, багато розійшлися на цитати: «Я жив тоді в Одесі запиленій…», «А в Одесі добре жити…», «Є місто, що бачу його уві сні…» тощо.

Але часом у старовинних літературних виданнях можна несподівано зустріти поетичні твори, невідомі любителям поезії. І це велика втіха для дослідника. Саме таке почуття зазнала я, прочитавши в одному з видань вірші напівзабутого поета про наше місто, що зворушили до глибини душі.

Нагадаємо про поета. Молодий Яків Петрович Полонський (1819–1898), автор першої поетичної збірки «Гами», поміченої та схваленої столичною критикою, восени 1844 року приїхав до Одеси. Він привіз із собою рекомендаційні листи та сподівався знайти у великому приморському місті пристойне місце служби і, безумовно, визнання свого поетичного таланту в одеському суспільстві.

Через тридцять років Полонський описав свої одеські враження в автобіографічному романі-хроніці «Дешеве місто», де під ім’ям головного героя – Єлатомського – приховався автор.

І хоча сьогодні старий роман навряд чи може викликати живий інтерес читача, він цінний тим, що в ньому детально описано наше місто 1840-х рр., з його присутніми місцями, бульваром, міським театром, грецькими кав’ярнями, шинками, морськими купальнями, книгарнями .

Іноді «міські картинки» дуже мальовничі. Ось уривок з роману:

<…> «Посеред бульвару, на майданчику стоїть бронзова статуя, зображення забудовника міста; бузок, черемха, акація та дика олива розливають чарівний аромат у повітрі; у їхніх гілках вічно грає освіжаючий приморський вітерець; а внизу, біля двох гаваней, коливаються судна всіх націй. <…> Приємно, у вечірню годину, притулитися на одній із лав крайньої алеї, щоб забутися, задивившись на чарівну картину заходу сонця над морем.

<…> Одеса давно вже висохла і часом страшно порошила. Іноді, вся позлащена сонцем, вона духмяно пахла білою акацією, що розпускалася. Єлатомський любив цей запах, але скаржився, що йому від цього запаху голова болить. Місто стало помітно жвавіше. На балкони вибігали діти. <…> До англійського магазину постійно під’їжджали візничі коляски. Греки в національних костюмах мелькали на сонці своїми фесками. Італійська говірка чулася біля театрального під’їзду, перед виставленими двома мовами афішами, а покійний князь Шаліков (літературна знаменитість часів Карамзіна та Воєйкова), уже старий дідок з мертвенним кольором обличчя, чорними, наче намазаними бровами і великим вірменським носом, уже писав мадригали і в рожевих конвертиках подавав їх у вікна одеським красуням, а потім сідав на якусь лавку, біля фруктових крамничок ,і, упираючи у камені тротуару тростину свою, зі срібним, витертим набалдашником, грів ноги на сонці і тихо дрімав під гомін кроків і проїжджаючих екіпажів. Щонеділі, у так званому Пале-Роялі грала полкова музика. Щочетверга та сама музика грала на бульварі, перед пам’ятником дюка Рішельє».

«<…> Тихий, теплий, сіренький день стояв над сірими будинками і над сірим морем… На бульварі, проти відчиненого вікна в нижньому поверсі якогось будинку він побачив натовп молоді.

З вікна чути було звуки струнної музики і лунав жіночий голос.

Молодики, в модних капелюхах та жовтих рукавичках, з вулиці аплодували співачці і, мабуть, біля вікна чекали на її появу. Єлатомський знайшов це дуже поетичним та оригінальним, на нього пахнуло чимось європейським. Ще жодного разу в Москві не бачив він, щоб натовп зупинявся перед чиїмось будинком і наважувався комусь аплодувати. Він також почав слухати музику…».

«<…> Грецька кав’ярня містилася на одному з кутів Рішельєвської вулиці. Це була низенька, але досить простора кімната, вся заставлена столами, різнокаліберними стільцями, дерев’яними табуретами і з ранку до обіду битком набита іноземцями: матросами з купецьких кораблів, шкіперами різних націй – італійцями, греками, вірменами, євреями та англійцями. <…> Все це курило, грало в засалені карти, в кістки і доміно, але поводилося надзвичайно статечно і не заважало купцям тлумачити між собою про біржові справи або комерційні угоди …».

Серед героїв роману згадуються реальні особи: поет Микола Федорович Щербина, Лев Сергійович Пушкін, Микола Райко («єдиний росіянин, що боровся за незалежність Греції»), викладач Рішельєвського ліцею А. Бакунін (у романі – Бавін) та ін.

Особливо виразно описано зустріч Єлатомського/Полонського з генерал-губернатором М.С. Воронцовим:

«Єлатомський уявляв собі, що він побачить горду, войовничу постать, що збуджує трепет і благоговіння, – постать людини, який колись не сприймав Пушкіна і до якого перший російський поет ставився з саркастичною недовірою, – і був приємно здивований, побачивши високого старика у старому військовому сюртуку, який широко висів на його трохи схудлому тілі; – без вусів, з одним «георгієм» на шиї, – з тонкою усмішкою на обличчі, також стурбованому, але інакше усміхненому.

Потискуючи руки і забираючи прохання, не голосно, але переконливо говорив він –точно сповідав. У сірих очах його світився розум – але, очевидно, розум діловий, практичний, зовсім далекий від тих мудрих питань, які нерідко виникають у душі молодого поета чи філософа…»

Полонський прожив в Одесі півтора роки, перебиваючись випадковими заробітками, грошей не вистачало. Але Одеса недарма вважалася дешевим містом: «Дешевизна рятує мене: за 5 копійок я п’ю каву з сухарями та вершками; за 10 коп. з’їдаю порцію котлет; за 40 – п’ю французьке вино і т. д. Якби тут московські ціни, я давно б прогорів …»

У суспільстві поета приймали дуже люб’язно, але допомоги ніхто не пропонував («…суспільство зовсім і не думало про те, щоб дати йому якесь містечко серед одеського чиновництва»). У салонах із задоволенням слухали вірші поета, але видана в Одесі збірка «Вірші 1845 року» (1846) чомусь особливого успіху не принесла.

Не знайшовши відповідного місця служби в Одесі, Я.П. Полонський влітку 1846 року поїхав до Тифлісу, де став помічником редактора газети «Закавказький вісник» та чиновником на службі намісника краю.

Його шлях до популярності – до видання нових збірок віршів та прози і, нарешті, до визнання, до близького знайомства з Ф.І. Тютчевим, А.М. Майковим, Ф.М. Достоєвським, А.П. Чеховим та ін – тільки починався.

Яків Петрович ще не раз приїжджатиме до Одеси (у 1850 р., 1870-і рр., 1883 р.) – відвідувати старих друзів та знайомих, разом із дружиною лікуватися на цілющих водах Куяльника. Безумовно, він дуже цінував наше місто і подумки не раз повертався до подій колишніх років. У середині 1890-х років. Полонський напише: «З Одесою пов’язані мої молоді спогади, настільки невикорінні в моїй душі, що я відтворив їх у моєму романі „Дешеве місто“». Роман було надруковано у журналі «Вісник Європи» (1879 р.), та увійшов у Повне зібрання творів поета (СПб, 1886, т. 7).

І, нарешті, повернемося до вірша, згаданого мною на початку статті. На схилі літ Я.П. Полонський присвятить Одесі щемливий, ностальгійний вірш – визнання у коханні до міста його юності та свого роду післямова до роману «Дешеве місто».

Вірш було написано на поч. 1880-х рр. та адресовано одеському журналісту та літератору М.Г. Тройницькому.

Я.П. Полонський

М.Г. Тройницькому

В дни юности, – ея клеврет и новобрачный,

В медовом месяце обманчивых страстей,

Когда еще не знал я роскоши цепей,

Ни кандалов нужды суровой и невзрачной,

Когда повсюду я мог находить друзей,

Иль сладко мучиться любовью неудачной, –

Впервые увидал я житницу степей, –

Дешевый город ваш – в грязи, в пыли, но злачный…

С тех пор прошло не мало зол и бед…